Текст книги "Хатка в балці"

Автор книги: Борис Грінченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 3 страниц) [доступный отрывок для чтения: 1 страниц]

Борис Грінченко
ХАТКА В БАЛЦІ

I

Хутір Маненький так названо тим, що в йому було всього три хати. Та згодом він іще поменшав, бо зосталося тільки дві: одна згоріла, то чоловік не схотів більше на хуторі жити, а подався назад у слободу.

Степова, не дуже велика, річка крутилася туди й сюди серед рівної площини та й проробила собі якось дві дороги: одну в той бік, де було село, а друга була – сказати б – балка. У старовину, як води в річці було мало, то й в балці сухо було; а як її більшало в річці, то вона заливала й балку, а в великі дощі розливалася широко й далеко по степу, топлячи хліб. Колись, за панського ще права, пан ізвелів насипати добру греблю, щоб загородити річці дорогу в балку. Тепер уже не могла річка розливатися набік. Балка була завсігди суха, – тільки погожа вода з холодної кринички протікала по їй дзюркотливим струмочком. Панові сподобалася дуже ця балка, то він і почав заводити там хутір. Уже він посадив там трьох хазяїнів, аж тут вийшла воля, і більше ніхто не пішов у балку. Хутір стали звати Маненьким і звали так і тепер.

Дві хати стояли одна від одної далеченько. Одну одній видно було добре; як гукнеш, то чути голос, а слів хоч скільки гукай, не розбереш. Більша стояла по один бік балки, геть вище вгору й ближче до греблі. Друга, менша, притулилась із другого боку балки, мало не на самому дні, біля кринички.

Більша хата була гарно обгороджена, у дворі було повно повіток та хлівів, а в їх товару та коней багато. Там жив заможний господар Корній Гончаренко. Він був непитущий, працьовитий господар, трохи скупий і добре вивчив приказку: «хто шага не береже, той сам шага не вартий. І він дуже беріг того шага, може аж надто дуже, бо коли б менше, то більше б Корнія люди любили, був би він сам добріший. У декого з своїх громадян він купив кілька наділів, а потім у одного панка невеличкий клаптик землі, – і було в його таке господарство, що люди приходили в його ласки, помочі запобігати, а сам він думав розкидати стару хату та вибудувати нову, кращу. У село він вертатися не хотів, бо був одлюдько великий. Ніколи ніхто не бачив, щоб він сміявся, – тільки всміхався часом своїми твердо стисненими вустами з-за чорних усів та бороди, а його неласкаві темні очі завсігди так дивилися, мовби він усе гнівався. Він трохи не такий був, поки жила його жінка. А як вона, молода ще, вмерла, – він осмутнів одразу. Але ще більше він осмутнів, як померло в його два дорослі сини. Синів любив Корній дуже, і смерть їх важка йому була: він їм дбав господарство, думав їх людьми, хазяїнами поробити. Як вони повмирали, Корній не занехав господарства, понаймав наймитів, і хазяйство все кращало, та сам господар зовсім похмурнів, одлюдьком зробився. Тепер тільки й було в хаті веселого, що Марта, найменша і єдина тепер Корнієва дитина. Поки сини були живі, – Корнієві якось байдуже було до дочки малої; він знав, що дівчина – чужа користь, і мало про неї думав. Але як сини повмирали, то він потроху став прихилятися до дочки. А дочка зросла й почала сама господарювати; розцвіла – і почали на неї задивлятися бачачі на красу парубоцькі очі. Та тільки багатий був Корній, то не всякому вільно було й зводити очі на його дочку.

На селі Корнія не люблено, але трохи його всі боялися.

– Цей такий, що як уже чого схоче, то й воду запалить, аби свого доскочити! – казали про його люди.

І Корній жив собі сам із дочкою, та ще в його хаті була наймичка та двоє наймитів. Було в тій хаті сумно, – тільки Марта, весела та щебетлива, звеселяла її. Та останніми часами чогось і Марта притихла й осмутніла…

Стоячи на горі, згорда позирала Корнієва хата на поганеньку хатчину, що тулилася на дні в балці. А хатчина була справді поганенька. Маленька, з трьома віконцями сліпими, зморщилась вона якось, скорчилась – три чисниці їй до смерті. І замолоду вона була поганенька, а тепер уже й зовсім як стара баба зігнулася. Огорожа погана, у дворі мало будівлі, ще менше живого: тільки коняка показувала там свої ребра та Рябко худий сновигав по двору.

І не диво, що хата була вбога. Покійному Грицькові, хазяїнові її, не щастило, а тоді він умер, а вже хіба вдова з малим сином що зробить?

Правда, син Демко зріс, гожим та хазяйновитим парубком став, – може б тоді й покращало жити, так удові доля увірвала нитку: засипала сира земля спрацьовані руки, виплакані очі.

Зостався цієї весни Демко сам та й став думати-гадати, що йому в світі робити? У його був старший брат, записаний у ревізію, та вмер. Через те Демко мав два наділи. Та другий наділ не могла вдова оплатити, і його купив Корній. До кожного наділу мусить бути двір. Та один двір Грицьків там, на селі, уже хтось забудував, бо вдова не могла обстояти його, – зостався тільки двір у балці. Корній, як купив наділ, то спершу мовчав, а тепер став домагатися й місця на селитьбу: давай, бери де хоч, щоб було! І дуже йому хотілося забрати в Демка оце дворище, що в балці, бо воно з його селитьбою сумежне було. Демко й Корній зазмагалися, запозивалися.

Ото сяде Демко в свято під хатою та й почне думати, як то йому з недолі вибитися. І спершу дума про господарство, про коняку, про поле, а тоді вже починає думати про сонце ясне – і як це воно світить, і що воно там світить? А от небо блакитне, чи правда ж, що воно скляне? От якби в його були крила, – полинув би він туди, до блакитного неба, купався б там у сонячному світі, як ота пташечка-щебетушечка в йому купається. А тоді полинув би вище, аж до божого престолу спитатися: чому нема правди на землі? І як його так жити, щоб по правді жити? Демко силкується це робити, але робить якось помацки, не розуміючи, що й до чого. Хоч би читати вміти – мабуть, по книжках видко, як з правдою не розминатися. А ще краще, якби могти злинути туди, високо, аж до неба – там би про все, про все можна довідатися…

І довго сидить отак Демко, втопаючи своїм ясним поглядом у глибоку блакить небесну, слухаючи пташок щебетливих, а ласкаве сонце перебігає промінням золотим по його молодому обличчю, трохи блідому, але чепурному та привітному, з високим лобом, з рівним носом та з маленькими вусами темними. І дивиться Демко замисленими очима на небо, про все забуваючи, аж поки схаменеться з якої несподіванки і знову до гірких дум про своє господарство вернеться.

Ох, це господарство! А тут іще Демкові до голови думка ввійшла одна, і через ту думку хотілося йому, щоб у його хата була не на курячій ніжці, а саме така, як у Корнія, щоб він міг рівнятися з Корнієм заможністю. Хотілося йому цього не тим, щоб він уже такий до багатства прихильний був, а через те, що й він був із тих, кому не вільно було зводити очі на Корнієву дочку Марту. Але ж дівчина була така гарна, так ясно блищали в неї веселі карі очі, так любо всміхалися її вуста червоні!.. І Демко, скоро де стрівав Марту, – зводив на неї очі…

Ох, це було негарно, дуже негарно, бо тим Демко робив зло Марті. Щоразу, його зустрівши, вона чогось червоніє, чогось турбується і вночі не спить, і завтра вранці встає бліда, і очі в неї погаслі… І дивується сонячний промінь, що тільки він сам сяє у Корнієвому садку, і смутніють пташечки, що тільки вони сами щебечуть-виспівують, життя молоде та соняшне, та веселе уславляючи…

Ох, як то дуже погано робив Демко! Але він про те не думав, – його недобре серце хотіло ще більшу шкоду зробити бідній дівчині. І він став її словом займати, і вони почали довго стояти на леваді під вербою. Стоять та розмовляють, а проміння над їми сяє, а пташки примовкнуть та й слухають… та й слухають… І їм, співочим пташкам, стає дуже заздрісне, бо чують вони, що Демко з Мартою виспівують одне одному такі пісні, що таких ніколи не здолають заспівати вони, щебетливі пташки.

Але ж після тих пісень ще смутніше ставало й Марті, і Демкові, бо Марта була багатська дочка, а Демко – сирота-харпак. І пташки, дивлячись, як молода пара сумуючи розходилася, починали радіючи щебетати:

– А так-так! Цінь-цінь-цінь!

То визначало: так тобі й треба! Кинь, кинь, кинь цю думку. Але ні Марта, ні Демко кидати її не хотіли. І що ж із того сталося?

Старий Корній був письменний. Він навіть любив письменство. Обидвох синів він понавчав читати, – писати й сам не дуже вмів. Як повмирали сини, то почав Корній думати про дочку не як про чужу користь, а став гадати про зятя в прийми. Йому схотілося й Марту навчити письма. А дівчина вдалася тямуща, то й навчилась.

Демка ж читати ніхто не навчив. Демків батько був неписьменний. Але Демкові страх як хотілося вміти книжки читати, і одного разу він сказав Марті;

– Яка ти щаслива, що вмієш письма!

З цього повстала розмова про письменство, а з тієї розмови повстало ось що.

II

Одного разу Корній поїхав у неділю до міста на базар. Марта зосталася дома. Випадком сталося так, що вернувся він раніше, ніж звичайно. У хаті нікого не було. Розпрігши коня, повів його на леваду пастися. А на леваді, саме над річкою, була купка дерев, шматочок гайку маненький.

Підходить Корній до тих дерев і чує, – щось гомонить. Він пустив коня, а сам прислухався.

– Ну, читай оце! – каже Мартин голос.

– Вірую во єдиного бога… – читає повагом парубочий голос.

Ніби той голос і знайомий Корніеві, але хто це – не вгадає він…

– Кого ж це вона вчить? – подумав Корній і не міг зрозуміти.

А тим часом школяр прочитав уже якусь там частку «Вірую».

– Любий, що я тобі казатиму… – перепинив Мартин голос читання.

– Що?

– Нащо ти гніваєш батька?

– Як?

– Та так!.. Он і знову позавчора прийшов батько з громади такий сердитий. Прийшов удвох із Панасом і почали тебе лаяти.

– За що?

– Та що ти за Секлету оступивсь.

– Ну, й як же ж мені було не оступитися, Марто?

Хоче громада в неї землю забрати. А що ж бідна вдова тоді з малими дітьми робитиме? Твій батько каже: «Треба забрати, бо не повинні ми за неї викупа платити та відбутки відбувати». – А я кажу: – Ні, це не по правді буде. От-от син у неї підросте, на той год уже з його робітник, тоді вона потроху й оплатиться, а тепер, як однімемо, – що ж їй – у шум з головою? Це буде, кажу, не по правді. – А батько твій: «Ти знаєш правду! Тільки потякати вмієш!» – Ну, й зазмагалися…

– Ото ж і погано!..

– Ну, а скажи по правді: чи можна мені було не оступиться за жінку?

– Та ні, не можна… Ох, і нащо батько так роблять!.. А що ми робитимем?… Ну, годі, читай далі.

– Е, ні! Це теж буде не по правді, – відмовля школяр.

– Чому?

– Ти ж сама казала, що як прочитаю опоки, то поцілуєш.

– Ач, який памяткий! Це так знаєш!.. Ну, та нема вже чого з тобою робити!.. Почувся поцілунок. Корній уже знав, хто цей школяр. Він кинувся крізь кущі й став перед молодою парою. Марта з Демком посхоплювались.

– Дак он хто тут ходе! Ах ти ж гольтіпака, обідранець нікчемний! смієш ти сюди лізти? Геть звідси, зараз, злодіяко! Демко відразу зблід, а потім почервонів.

– Дядьку, я не злодіяка! Ми з Мартою…

Але Корній не дав йому доказати:

– Геть, ледацюго, щоб твого й духу тут не було! – гримнув він на парубка.

Демко побачив, що з Корнієм тепер ні до чого не добалакається, а сварок він не любив. Жаліючи він глянув на бідолашну Марту й пішов із левади, промовивши:

– Нехай іншим часом побалакаємо, дядьку, як ви добріші будете.

Батько й дочка зосталися вдвох на леваді. Марта стояла, спустивши очі, крутячи в руках нещасливу граматку, що призвела до такого лиха. Корній дивився на дочку кілька часу мовчки.

– Марто! – озвався врешті.

– Чого, тату?

– Гляди, щоб я більше ніколи не бачив його й близько біля тебе!

– Тату, я його люблю.

– Ти думаєш, що я тебе за його, за харпака, за ледацюгу віддам?

Спущені додолу дівочі очі глянули благаючи на батька.

– Хіба ж Демко ледацюга, тату? А що він убогий…

– Мовчи вже! Ніколи ти не будеш за їм! Кинь ці думки і не смій і дивитися на його!

Батько повернувсь і, не глянувши й разу на дочку, пішов до хати. Дівчина зосталася сама. Не смій ні думати про його, ні дивитися на його! Он що каже батько. Може б вона й не сміла думати, так же ж не може не думати. І хіба батькові жити з Демком? Не батькові, а їй. І вони будуть жити вкупі, будуть! Але ж який сердитий сьогодні батько був, який сердитий! І бідній дівчині відразу так важко зробилося на серці, що вона впала знову на траву й гірко заплакала. Вона плакала, а сонечко сяло над нею з неба, а пташки щебетали. Маненькі веселі пташки – вони тепер жаліли бідну дівчину і щебетали, щоб її розважити.

А тим часом Корній ішов до хати. Він був страшно сердитий. Як він смів, оцей харпак! Невже він думає, що Корній оддасть за його свою дочку? Але не дурний: уміє зазіхати на чуже добро, знає, що єдина дочка, що все їй буде. Та тільки облизня піймає!..

Скільки йому цей Демко дошкуляє в громаді своєю правдою, а оце ще й сюди притисся, і тут упокою не, дає! Ні, треба вже його викурити відсіля! Час уже й добро своє, дворище, в його забрати!

Дуже сердився Корній і днів кілька до дочки зовсім не озивався, а сам усе думав про те, як би йому відсіля, з хутора, Демка витурити, бо він добре знав, що поки Демко житиме так близько, то не вглядиш за Мартою. Перш Корній допоминався дворища Демкового, та не дуже наполягав. Але тепер треба до цього добре взятися. Корній пішов до писаря на пораду, та й той не міг нічого певного сказати:

– Воно, Корнію Семеновичу, звісно, що вам того дворища треба, бо полагається воно при наділі; тай йому ж полагається так само, і як же його вигнати тієї селитьби, де він живе, коли в його є наділ? Воно, звісно, можна б спробувати, та… ви самі знаєте, який цей Демко зубатий у громаді, то він і по судах собі дорогу знайде. Треба щось вигадувати, треба думати…

– Корній дав трохи писареві, щоб веселіше думалося, і пішов додому ще сердитіший. Вернувшися додому пізно ввечері, він побачив, що Марта йшла від Демкової хати.

– Ти куди бігала? – гримнув він на дочку.

Та зблідла, але відмовила твердо:

– До Демка.

Корній спалахнув з гніву і почав лаяти дочку: і як їй не сором самій бігати до парубків та ще до такого ледацюги! От як попаде він її за коси, та як дасть матланки!

– Чуєш ти? – кричав він, – чуєш, що я тобі кажу: я на тобі ломаку поламаю, коли ти туди ходитимеш.

Викинь його з думки!

– То ваша сила тату: хочете бити, то й бийте; та тільки ломакою з душі нічого не вибєте.

Усю ніч виплакала Марта: ніколи батько так до неї не говорив! А Корній сам собі казав, що хоч як, а мусить він витурити Демка звідси. Але ж як це зробити?

Корній у голову заходив, способу до того вигадуючи, і нічого не міг вигадати.

ІІІ

Літо було дощове. Дощів ішло скрізь стільки, що корита маненьких степових річок виповнялися каламутною сіро-рудою водою. Маненькі річечки ставали справжніми річками й заливали слободи, городи. Але хутір Маненький був безпечним, бо його захищала висока гребля. Та коли б і гребля не вдержала, то страшно було самій Демковій хаті, а Корніева стояла так високо, що вода не могла до неї досягти.

Була субота. Марта випрохалась у батька на завтра до церкви і вдвох із наймичкою пішла на село звечора. Вона мала там переночувати в подруги, щоб завтра рано-вранці поспіти до утрені.

Дівчата пішли з дому вже смерком. Щебечачи збігли вони на гору й подалися понад балкою. Скоро високий горб закрив од їх батькову хату. На дворі вже зовсім споночіло.

– Тепер уже я сама піду, – промовила Пріська – наймичка.

– Ну йди ж, сестричко, а я туди піду.

– Та гляди ж не барися, сестричко! – перестерігла Пріська Марту. – А може б я підождала тут?

– Ні, не треба, бо може загаюся. Я й сама прибіжу.

– Ну, гляди!

Дівчата розлучилися. Пріська пішла вправоруч до села. Марта постояла трохи, а тоді завернула вліворуч і почала збігати в балку. Вона вже заздалегідь умовилась про це з Пріською. Марті треба було побачити Демка. Треба було через те, що їй хотілося цього: потім іще хотіла сказати Демкові, як батько казав, що цієї осені мають старости в їх у хаті бути. Від кого – батько не згадував, але це було Марті байдуже, бо знала, що не від Демка. Про це та про багато ще інших – дуже, дуже важливих – річей мала поговорити Марта з Демком. Все це не давало їй спокою. Вона дві ночі мало що й спала за всякими думками. Побачитися з Демком інакше не могла, бо батько так за нею й зорить, – то мусила випрохатися до церкви, щоб по-темному забігти до Демка й розказати що треба.

Демко ж тим часом справді вже був дома. Він мав сьогодні їхати в город на ніч, та облишив, бо товариш із слободи попрохав на день коня. Він поїхав на село, покинув там коня, вернувсь і тепер, упоравшися, сидів на приспі та й думав.

Думав про Марту та про те, що вони мають робити… Про своє письменство… Він уже навчивсь од Марти читати, а самотужки й писати вчився: добув у дяка зразок і доти працював над їм, поки подужав хоч трохи писання… у його вже є кілька книжок, ще й у людей бере читати… тільки ніяк він не знайде такої книжки, щоб там посписувано було, як гарні порядки громадські завести…

Білий світ одразу осяяв Демка. Він глянув угору. Було хмарно й темно, а тепер хмари порозходилися й випустили на волю місяць. Білолиций позирнув на землю, і його погляд упав на неї сріблястим світом.

– Демку, чи то ти? – почувся біля парубка тихий голос.

Демко стрепенувся й глянув. Перед їм, уся в сяєві, стояла Марта.

– Марто!

– Тихо, не кричи! – прошепотіла дівчина. – Та ходім швидше у хату, а то так видко: йтиме хтось стежкою, то побачить нас.

Проз Демкове дворище була стежка через балку. Хоч і не часто там ходжено ввечері, та все ж Демко повів дівчину в хату. Світити не треба було. Сівши біля вікна, закохані дуже добре могли бачити одне одного, бо місячний світ не тільки їх повивав, але й заливав усю хату.

Парубок та дівчина сиділи й розмовляли тихо, мало не пошепки. Іноді слова стихали зовсім, як двоє вуст доторкалися одні до одних. Про що вони розмовляли?

Вони переказували одне одному ті старі, як світ, слова, що завсігди стають нові, скоро серце прихилиться до серця. І їм ті слова були тепер нові, і через те вони обоє були щасливі.

– Марто, коли батько не згодиться, давай утечемо!

– Я спершу кинуся батькові в ноги, буду прохати-благати: а може вони зласкавляться над нами.

– А як ні? Тоді втечемо?

– Куди? Чого?

– Кажуть, у городі є такий батюшка, що звінчає без батька.

– Ох, а як же то проти батька йти, закон ламати?

– То не ламай закону, – тоді підеш за нелюба.

– Ні, за нелюба не піду. Нехай хоч убють. Свідчуся тобі богом! Або твоя, або нічия!..

І тоді полилися ті старі, але такі дорогі, такі любі, такі нові слова про те, що він її любить без міри, а вона його без краю, і вуста шукали вуст, а соловейко, сидячи біля хати в кущах, голосно та радісно видзвонював їм до тих слів свою соловїну музику…

Спершу Марта щебетала жваво й весело, але дедалі почала притихати, її обнімала втома. Вона прихилилася на груди Демкові й замовкла. Демко пригорнув дівчину до себе, зіперся на лутку, і так вони сиділи тихо, нічого не кажучи, але щасливі, спокійні…

Іноді нахилявся Демко й доторкався своїми губами до вуст дівчини, і ті вуста злегенька відповідали йому поцілунком, а очі всміхалися.

Тиша була в хаті… Молода пара забувала, де вона й що з нею…

Демко ще раз нахилився поцілувати дівчину, але її вуста не поворухнулися. Він глянув на її очі – вони заплющились. Дівчина спала. Демко сидів не ворушачись. Нехай одпочине, бо казала, що не спала дві ночі. А йому так гарно, так любо почувати біля серця дороге серце. Убога Демкова хата, звичайно повна самотності й суму, тепер здавалася йому царським палацом, бо в їй було його кохання. Це був палац, небесним сріблом побиваний. Демко прислухався до Мартиного дихання, іноді тулився злегенька щокою до її голови. Чи довго так було, він сам не знав. Він зовсім забув, де він і що він. Чув тільки, що без міри щасливий. Далі він помітив, що сріблястий світ погас, – хмари знову закрили небо. Марта все спала. Потім Демко чув щось невиразне, так мов ліс десь шумів. Він хотів подумати, зрозуміти що воно, але вже не почув нічого. Щасливі закохані спали. Вона в обіймах у його. А ніч обнімала їх обох.

IV

Удень Корнієві трапилося йти через греблю. Ідучи він тудою, помітив, що в одному місці крізь неї дзюрчить вода.

– Бач, таки пробило дірку! – подумав Корній, – Треба забити.

І він обглядів те місце, де йшла вода. Воно було недалеко від поверху і дуже небезпечне. Коли його зоставити як є, то за кілька часу вода пробє більшу дірку і нарешті зірве в цьому місці верх із греблі, – тоді вся річка шугне в балку.

– Треба забити дірку, – думав Корній, ідучи додому, – а то вода заллє балку й Демкову хату.

А воно й не погано було б, якби залила. Вода збігла б, розваливши хату, двір зостався б Корнієві, а Демко подався б куди інде, то й не було б клопоту з Мартою, І це так легко може зробитися: нехай собі вода тече, – вона зробить своє діло…

Корній вернувся додому і не йшов лагодити греблі. Яке його діло? Йому байдуже, до його вода не сягне, хоч у річці її тепер і багато: мабуть десь угорі дощі великі йдуть, – тим вода все прибуває та прибуває. Ну, й нехай вона робить, що робить! Хіба Корнія приставлено греблі доглядати, що він має її лагодити?

Ну, а як вода заллє балку вночі, то вона потопить і того, хто в хаті.

– А мені яке діло? – подумав Карній, але зараз же почувся, що йому до цього діло є. Він може обрятувати чоловіка, та не хоче, – хіба де не однаково, що прийти та самому його втопити? Треба б піти на греблю, або послати наймита полагодити.

А що, дядьку, – запитався його в двері наймит, – чи ми на завтра не поїдемо в город?

– Чого?

– Та на базар.

– А чого ми там не бачили?

– А хіба я знаю? Може чого треба.

Корній знав, чого наймитові було треба: по дорозі в город була його слобода, і парубкові хотілося в город, щоб заїхати додому. І Корній одмовив:

– Нічого там не треба.

Наймит помовчав, а тоді додав:

– А он сусіда їде.

– Демко? А ти почому знаєш?

– Сам мені казав.

Корній мовчки відійшов геть, але на греблю не пішов, і наймита не послав.

То й добре! Нехай собі Демко цю ніч їде, а тим часом вода зробить своє діло. Він вернеться, як уже його хата буде в воді. Аби вода була добра, то її зовсім розваляє, бо то хатка на курячій ніжці. Та, здається, вода таки добра буде, бо в річці її дуже багато. То й гаразд!

Корній повештався ще по хазяйству, зробив дещо, а думки все не покидали його. Добре ж, як за цю ніч вода розмиє греблю та заллє балку, а як ні? А як на ту ніч? Тоді вже Демко буде дома.

– Ні, так не можна!..

А ще й так може бути, що завтра вдень, вернувшися Демко з города, помітить, що греблю розмиває та й полагодить її сам. Тоді нічого й не станеться, і все буде, як і досі.

І так не годиться! Так довго Корній дошукувався способу спекатися Демка, і тепер так легко це робиться, саме робиться, і може з цього нічого не вийти! Треба якось зарадити.

Але як?

А в тім… Почому він знає, що Демко тоді тут не житиме? Корній сам на себе розсердився за цю думку. Ну, певне не житиме! Як розваля йому хату, хліви, замулить садок, то тут, щоб направити все знову, стільки буде праці та клопоту, що не варто буде й панькатися. Певне подасться в безпечніше місце – на село. Корній сам дбатиме, щоб громада дала йому там хоч поганенький двір.

Та треба так ізробити, щоб таки подався.

Але як же його зробити? Ну, сказати, там небагато й роботи: копирснув залізною лопатою раз та вдруге, та витяг скільки там гнилих хворостин та й годі, а то вже вода сама зробить.

Хіба розкопирсати? А що ж це воно буде? Хіба ж не однаково, що хату підпалити, що це? А хіба ж він хотів бути палієм?… Ні, нехай йому всячина! Облишити про це й думати.

Корній знову заходився коло свого діла, а сам тим часом усе поглядав на Демкову хату. От він бачить, що Демко викотив насеред двору воза. Далі веде коня запрягати. То наймит не збрехав – справді поїде в город. Корній бачив, як Демко запрягав коня, ходив у хату, знов виходив і таки поїхав.

Тим часом прибігла Марта проситися на ніч на село, щоб завтра піти до церкви. Знаючи, що Демка нема дома, то й не може він зустрітися з дівчиною на селі, Корній не сперечався. Марта побігла від його весела.

– Еч, яке козеня! Як за їм углядиш, коли цей шибеник буде тут?

Корній ще походив, подумав і гукнув на наймита.

– Степане, запрягай коня!

– Якого?

– Гнідого.

– Нащо?

– Поїдеш у город.

– А ба! Я ж казав, що чогось та треба буде, їхати не треба було, але Корній вигадав потребу: нехай цього Степана не буде дома, а то він такий, що всюди свого носа так і вткне. Марта з Пріською підуть. Правда, ще другий наймит зостається дома, але він спить на току, та ще й так добре спить, що хоч у дзвони бий над їм, то не збудиш.

Швидше повечерявши, наймит рушив у дорогу. За їм, трохи згодом, пішла Марта з Пріською. Уже смеркало. Другий наймит пішов спати на тік. Корній зостався сам.

На небі було хмарно. Корнієві це було добре. Але треба було трохи підождати: часом бувало, що і ввечері йшов хто греблею з хуторів на село, або з села на хутори. Як уздрить хто, то буде зовсім кепсько.

Корній пішов у хату й ліг на полу. У голові в його мов стукало щось. Але він усе думав про своє діло. Він візьме залізну лопату й копирсне кілька разів. Буде досить.

О, що це? Відразу ясний світ упав у хату. Корній глянув у вікно й побачив, що хмари розійшлися і засяяв місяць.

– Лиха година його просила! – подумав Корній, розсердившись. – А це ж гріх так на місяць казати!.. Та тільки нащо ж він саме тепер із хмар випірнув?

А що, як він усю ніч отак світитиме? А втім можна зробити діло, як він зайде. Тільки треба не лежати, а то як заснеш, то ще проспиш, а другої ночі такої вже може ніколи не буде. Але даремно Корній боявся заснути. Йому було не до спання. Мов пропасниця починала його трусити: то морозом сипне з-за спини, то полумям у голову вдарить.

– Чи це я: не занедужав часом? – думав собі Корній. – Та ні, це дурниця! Тільки хоч би швидше!

Хоч би цей місяць за хмари зайшов! А місяць і не думав заходити: гордо та ясно сяючи, тихо він плив на просторі серед блакитного неба. Хмари, правда, були, але з другого боку.

– Хоч би вітер повернув та знову погнав назад хмари! – подумав Корній і вийшов з хати подивитися, звідки вітер. Вітер наче й справді повернув, і хмари тихо-тихо, ледве помітно, знову почали насувати на місяць.

– Ще трохи перечасувати. – подумав Корній, – то й можна буде йти.

Він вернувсь у хату і сів за стіл. Далі схопивсь і почав сновигати по хаті. Неспокій усе більший та більший обнімав його. Він зазирав у вікно, чи не нахмарило вже. Але там було ще й досі ясно.

– От усе складається мені на шкоду! – думав сердито Корній.

Але трохи згодом він побачив, як біле проміння, що лежало на всю хату, почало тремтіти, то пригасало, то знову сяло: то хмарки невеличкі набігали на місяць і пропливали далі. Але потім мусила насунути вже велика хмара, бо сріблястий світ одразу погас, а далі й зовсім у хаті поночі стало.