Текст книги "Князь Ігор"

Автор книги: Борис Грінченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 1 страниц)

Борис Грінченко
КНЯЗЬ ІГОР

І

Давно се діялось, років 700 тому. В усій землі нашій тоді не такі порядки були. Менше людей було, менше сіл і городів. Та хоч і не багато городів було, але ж усі села й землі до сих городів тягли. І до якого города належали ті землі й села, той город ними володав і порядок там давав. У городі бо збиралися земські люде і раду радили про всякі свої громадські справи. А суд вершити, землю боронити й орудувати нею мусив князь, хоча иноді, у важливих справах, радився він з вічем (з радою) і з своїм військом. А над усіма князями найстарший був великий князь Київський. Такий був звичай і лад; та тільки ж самі князі не дуже сей лад і звичай шанували. Хоч і родичі вони проміж себе були, та заздрили один одному, один у одного землі однімали і вбивали один одного; а то в чужій землі, щоб помститись над князем, його людей, ні в чому неповинних, рубали і сікли, села й городи їх палили й плюндрували. Бували иноді й між ними такі князі, що про долю рідного краю дбали, як ось би Володимир Мономах. Та таких було мало, а то найбільше князі тільки й знали, що поміж себе гризлись. А щоб одностайно стати проти ворога за всю землю – того у них не було. А ворогів у той час, про який ми оповідаємо, було не трохи. Найлютішим ворогом були дикі половці. Здобичницький народ. Жив він по степах широких у шатрах і на одному місці не сидів, а то туди, то сюди переходив, – то коням кращої паші вишукуючи, то розбишацькі наскоки на нашу землю роблячи. А чинили вони нам біди не потроху і часто, набігаючи, край наш палили й плюндрували і наших людей до себе у бран, у неволю забирали. Давали їм одсіч наші князі, та тільки рідко умісно йшли на ворога, а більше все поодинці і через те й гинули часто, а як умісним боєм ішли, то били половців тяжко. Отже в той час, про який наша оповідь буде, найбільше половців великий князь Київський Святослав не милував і не раз їх, і не два як вівці розгонив. От і тепер (р. 1184) збирається на половців. Всі князі з ним укупі на невірних б'ють, тільки молодого князя Новгородсіверського, Ігоря Святославовича, там немає. Послав був і по нього старий Святослав, до умісного бою за рідну землю з половцями закликаючи. Скоро дуже виступив у похід князь Святослав, а тут ще й одлига настигла – нема ходу за одлигою та за густими туманами степовими. Зоставсь князь Ігор дома. А як дочувся, що Святослав побив половців, усі їх шатра забрав і багато коней і бранців привів, опанувало і його завзяття: – Що ж, – каже, – не князі ми, чи що? – Ходімо й ми здобудемо собі чести й слави і покажемо ворогам, як нашу рідну землю займати. Ото ж і звелів він молодому синові своєму, Володимирові, вести до нього військо з Путивля; звелів племінникові своєму поспішатися з Рильська: випрохав собі на поміч загін чернігівського війська. А зробивши се, звістку шле до свого брата меншого, князя Трубчевського Всеволода. Молодий сей князь був, а лицар найславетніший: куди кине своїм орлиним оком, де махне своєю дужою рукою, там ворог трупом поле встилає або тікає, не озираючись. Тяжко дужий і в бою хоробрий був князь Всеволод, то й прозвано його за се Буйним Туром. Шле йому Ігор таке слово: – Брате мій любий! Годі вже нам дома сидіти. Чи не час нам половців пошарпати, щоб вони нашої землі не плюндрували? А збирай бо, брате, свої вірні вояки та рушаймо вкупі на ворога! Не забарився з відповіддю Буй-Тур Всеволод: оповіщае він любого брата Ігоря і шле йому таке слово: – Брате мій любий, коханий мій брате! Один ти в мене брат єдиний – обидва ми однієї крови, обидва Святославовичі. То сідлай, брате Ігорю, свої коні ворониї, а мої вже сідлані готові біля Курського стоять. І не перваки ж мої куряне у вояцьких справах: під сурмами їх повивано, під шоломами лелієно, од списа кінцем їх годовано. І знають вони всі дороги степовії, усі яри й балки глибокії. Туго луки свої вони понатягали, шаблі погострили. Сами ж вони, мов сіриї вовки, гуляють полем, собі чести шукаючи, а князеві слави здобуваючи! Не забарився й Ігор. Зібрались до нього і син його, князь Путивльський, Володимир; і племінник Святослав Олегович, князь Рильський, з своїм військом. Прийшов і загін війська з Чернігова. Сам князь Ігор військо зібрав у своєму городі Новгородові-Сіверському. Дружину свою Ярославну покинув він у Путивлі, а сам в золоте стремено вступив, і рушили всі у похід степом. Їдуть. От уже й малий Дінець блиснув бистрою хвилею. Глянув Ігор на ясне сонце і бачить: вкрилося сонце мов завісою чорною, темрява впала на широкий степ, на хоробре військо. Іржуть коні й дибки стають, воли ревуть у військовому таборі; навіть птахи, й ті боязко сновигають понад степом. Хреститься перелякане військо. І питається Ігор у свого війська: – А що воно, браття, таке?

І одмовляють головами похитуючи, сиві діди, старі вояки: – Не гаразд, князю. Не добра ознака! Щось погане се нам віщує. Похилився буйною головою хоробрий Ігор і думає: Невже ж оце й повернутися? І не проженемо бусурменів, і не придбаємо слави вояцької? Хоче князь бачити Дін великий, на небесне знамено не зважає. І каже він військові: – Браття милі! Що буде, те буде. А буде те, що Бог дасть. Сідаймо ж, товариство, на свої добриї коні та рушаймо до синього Дону. Хочу зламати списа мого на краю землі половецької! Хочу або навіки полягти в полі, або напитися шоломом моїм води з чистого Дону. Або добути, або дома не бути. Рушаймо!

II

І рушили далі. Дінець перейшли і стали біля Осколу – Всеволода ждати. Не довго ждали – скоро він поспішаеться до любого брата на поміч. Приїхав Всеволод, обнялись, поцілувались брати. Та не гають вони часу – і скоро знову виступають, йдуть степом широким. Не весела їм дорога була. Удень чорні хмари сонце ховають, а вночі буря-гроза завиває, птаство дике лякаючи; звір виє та ворожий пугач у темряві пугає, смуток наганяючи своїм криком на хоробреє військо. А військо йде та йде, ні похмурого неба. ні страшних ознак не лякаючись. Ось уже й рідну землю військо позаду лишило, уступило в безкраї половецькі степи, що куди не глянеш, як море простяглися, і нема їм кінця й краю. Он орли степовиї ширяють високо; високо вгорі над Ігоревим військом, клекчуть, немов звіра на кістки, на кривавий бенкет кличуть; а по балках та по яругах вовки-сіроманці квилять, проквиляють, заздалегідь темний похорон над побитим військом хочуть одправляти; та ще лисиці степовиї, то там, то инде визирнувши оддалеки від степу, брешуть на червоні щити Ігоревого війська. А військо, лавами вшикувавшися, грізно й мовчки йде все далі й далі у безкраїй степ, шукаючи собі чести, а князеві слави. Послали довідчиків поперед війська у степ довідатися, що половці роблять. Повернулися довідчики і кажуть князям: – Заворушились половці, знялися всі хмарою і небитими шляхами йдуть, поспішаючись до Великого Дону; вози їх риплять їдучи, немов табун лебединий, по степу росполоханий. Знову далі поїхали. Їхали день, і ніч їхали. Довго ніч тяглася, небезпечна ніч у безлюдних степах. А ось і ранок заходе, ось занялася зоря, заколихався туман понад степом. Чорна галич прокинулась і загомоніла, закрюкала. Зраділи наші; вдень усе ж битися краще. Простяглося військо через степ, перегородило його червоними щитами, шукаючи собі чести, а князеві слави. А ось і половці! Радісно скрикнувши, кинулись на їх наші і потоптали, побили їх. Сипнули половці назад, а наші за ними навздогін. Заворушивсь половецький степ: поспішаючись, збирають половці свої шатра, женуть свій товар, тікаючи од наших. Та не втекли вони: розвіялись наші мов прудкі стріли по степу, ловлять бранців, беруть половецьке золото, парчу й оксамит дорогий. Багато набрали всякої здобичі, а половецькими кожухами, опанчами і всякими узороччами мости мостили по багнах та по болотах. Уся здобич на військо пішла, тільки взяв собі хоробрий Ігор Святославович червоний стяг та білу корогву, та бунчук червоний з срібним ратищем. Впала ніч на землю – заховала в темряву степи широкі. Дрімає в полі хоробреє військо. Далеко, ой далеко воно залетіло! А тим часом хан половецький Гзак, як той сірий вовк, ганяє степом, збираючи звідусіль свої розпорошені половці; хан половецький Кончак шлях йому виправляє до Великого Дону.

ІІІ

Другого дня вельми рано запалала кривава зоря, звіщаючи світання. Встають чорні хмари од моря, а сині блискавки шарпають і роздирають ті хмари: ой буде ж то грім великий, буде ж то дощ із стріл над Доном синім. Багато списів тут попереломлюється, багато шабель попереросколюється об половецькі шоломи на ріці Каялі, край Дону великого. Застогнала земля, ріки степовиї скаламутилися, курява вгору піднялася, замаяли оддалеки ворожиї стяги; то половці йдуть і

...

конец ознакомительного фрагмента