Текст книги "Немає. Свинопас"

Автор книги: Богдан Жолдак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 1 страниц)

Богдан Жолдак

Немає

Літо цього року було люте.

Одна мама роздягла свою доню купусі і почала вже її мити, коли бачить: донечка засмагла. Дивно – вона засмагла скрізь. 1 там, де ліфчик, засмагла. І скрізь. Причому засмагла сильно. От матуся миє, а тоді й питає:

– От лихо, знову забули заплатити за хату й за енергію. А де це ти, доню, отак загоряла?

Доня розсердилась. Її звали Рая.

– Ну де ж іще? На пляжі.

– Чим його платити? Взяли моду за опалення брати і влітку, коли батареї не топлять... А там, де трусики, ти де? На пляжі загоріла?

«Скажу їй, що загоріла, там, де трусики, на балконі. На балконі, скажу, а вона не повірить. Я на балконі загоріла, і щоб усі сусіди бачили, як я там загоряю, і там, де трусики, бачили...»

– Ох, нам перед екзаменами позадавали, і твір писати треба.

Потім вона розповіла мамі про культпохід.

– А там, де трусики, де ти загоряла?

Вулицею проїхав рефрижератор.

Рая довго стежила, доки він зник з дороги, потім почула свист літака.

Вона дивилася-дивилася, але нічого так і не побачила.

– І там, де ліфчик? – питається мати.

Доня розсердилася. Їй було чотирнадцять років. Вона заплітала косу і включила магнітофон із музи кою з неграми.

– Ми з Валею загоряли.

– Де? І там, де ліфчик, і де трусики?

– На пляжі. Не на пляжі, а далі, на Трухановому, щоб ніхто не бачив, бо там кущі такі високі. Ми там ховалися й загоряли.

У Раї був дуже хороший погляд. Вона ним дивилася на педагогів, якщо не знала, коли її питали. На маму вона ним дивилася зовсім іноді, як оце тепер.

Бо педагогів було більше, ніж мами.

– Де я книжечку з квитанціями загубила? Куди я... а Валині батьки знають?

– Ти ж знаєш Валиних батьків. Теж не знають. Бо це журнал «Здоров'я» пише, що дуже корисно загоряти скрізь. 1 там теж загоряти. Ой. Якби Валька сказала, вони б її вбили!

Мати знайшла папірці.

– Пляжі, пляжі... – Мама застібала ридикюля, – ну, поцілуй маму, бо я пішла.

– Цьом.

Батько шукав свої лапті. Потім знайшов, сів на диван. Начепив окуляри й почав читати газету та дивитися телевізора.

– Ти дурень, ти не знаєш, чим цікавиться твоя дочка, чим вона живе?

– На більшій території температура без істотних осадків, вітер помірний, небо ясне, – сказав диктор.

– Я тебе питаю, чи ти знаєш, чим живе твоя дочка.

– Знаю.

– Ну?

– А зараз, шановні телеглядачі, ви побачите на своїх екранах... – повторив диктор, і мати вимкнула його. – Ну?

Батько зняв і протер окуляри й глянув крізь них на свою дружину, а не на телевізор. Він тихо про казав:

– Ти мені даси спокій?

– Ну?

Він підійшов до вікна, а потім одгорнув запинало.

Під грибком сиділо кілька чоловік і чекало.

– Ти даси мені спокій? Ти даси мені дихнути? Ти куди моє доміно заховала... Я, бляха, вже п'яту пачку купую, тобі не набридло? Візьму і викину к... к чортовій матері твоє в'язання, заспіваєш! Або – спалю. Де доміно?

– У тебе ще є дочка. Ти навіть не знаєш, що вона загоряє.

– Де, я питаю, доміно? Нехай загоряє на здоров'я.

– Вона загоряє скрізь. 1 де трусики, і де ліфчик.

– Не мороч мозги – купили більший ліфчик, як вона хотіла, нехай загоряє на здоров'я.

– Вона й під ним загоряє, Іване.

– Як це вона під ним загоряє? Я, бляха, як віл упираюсь рогом, я приходжу додому відпочити, щоб ти мені мозги морочила?

– І під трусиками загоряє. А там міліції нема...

– Де??

– На Трухановому острові.

Батько скрутив «Вечірнього Києва» в трубочку, а потім почухав ним спину. Він підійшов до піджака, поліз до нього в кишеню.

– Де мої цигарки? Заховала чи викинула, кажи? Так що, виходить, якщо я правильно вас зрозумів, вона загоряє гола?

– Дійшло. Про це пише журнал «Здоров'я».

– Ви мені мозги усі прогризли купальником тим. А тепер вона загоряє гола! Я, бляха, скоро здурію!

– Вони загоряють там щонеділі.

– З ким вона там щонеділі загоряє? Я взнаю це останнім, ідіот, якщо я од вас не збожеволію, я, я, не знаю, не знаю...

Він увімкнув телевізора. Той почав грітися, але вона знову його вимкнула. – Вони з Валькою ходять туди для здоров'я й загоряють голі. Щонеділі. На Трухановому. Тепер ти все зрозумів?

– Я давно зрозумів, що мені капут з вами.

– Я не піду на Труханів острів. А вона, дурочка, загоряє, дитя, воно не зна, чим таке може кінчитися, якщо загоряти скрізь.

– Так не пускай її туди. І не морочи голову.

– А там немає міліції. Як я її не пускатиму?

– Замкни на ключ. Нехай сидить.

– А школа?

– Так що, я, бляха, у школу її буду водить за руку? Я із школи її водитиму за руку? Я за партою з нею сидітиму? Я – вкалую! Як віл, а вона мені мозги морочить. Ти – її замикай. Води! Загоряй! Учи! Де моє доміно, ясно?

– Ти. Підеш. За. Нею. На. Пляж. Подивишся. Що. Вони. Там. Роблять.

– Я ?

– Ти. Не кричи.

– А ти?

– Я по піску не можу.

– А я?

– У тебе є дочка. Ти зможеш.

Іван почав жужмити «Вечірній Київ». А потім, коли пожужмив його як слід, розправив об коліно. Потім склав його упродовж і поклав до кишені.

– А. Потім. Мені. Розкажеш. Усе.

Народу на пляжі було більше, ніж води. Літо цього року було люте.

– Я їм казала, – казала Рая своїй подрузі Валі, – що ми з тобою загоряли на Трухановому по журналу «Здоров'я».

– Як же вона усікла? Ти сама, що, намилитися не могла?

– Спину. А я не прохала, а вона усікла.

– Журнал «Здоров'я»?

– Ха-ха-ха, – долетіло з-за «Вечірнього Києва» до Івана.

Він, ідучи, вже вдруге його дочитував, але нічого нового там не прочитав.

– А я кажу, що Валя білети наперед дістала, і ми їх на пляжі виучимо.

– А вона? – «Тільки не загоряй гола, щоб я була спокійна. Ти, каже, не знаєш, чим це кінчається у вашому віці».

– Ха-ха-ха, – долетіло знову з-за «Вечірнього Києва».

Іван би пропік в газеті дірку, щоб не спотикатися, йдучи за дітьми через міст, але не зробив цього, бо дружина поховала цигарки.

«Дочко, подивися мені в очі, своєму батькові. Я, може, чогось і не розумію. Я – вкалую. Але у тебе є все. Чого тобі не вистачає? Ти не вкалуєш. І магнітофон, і купальник. Ми з мамою робимо для тебе усе, щоб ми були за тебе спокійні. Ну, глянь мені в очі, де ти сьогодні була? Ти білети учила?»

«Ні, татуню, я обманювала вас, я, ми і Валя, ми загоряли, а не училися...»

«Ну, добре, доню, не плач, не треба, а скажи: як ви загоряли? Тільки правду батькові кажи, не обманюй його».

«Ми загоряли голими, татуню, для здоров'я, я ніколи-ніколи більше...»

«Ну не плач, добре, бач, ти правду сказала батькові і тобі на душі легше стало, правда?»

«Так, таточку, я буду в усьому тебе слухатися, я гарні оцінки тобі носитиму».

«Не плач, доню, заспокойся».

«Таточку! Я тебе люблю дуже-дуже. Більше, ніж маму, я знову піду на курси».

«Не треба, доню, не плач. Ну, а тепер скажи: ну, а що ви там з Валею робили?»

– Куди їх чорти несуть? – провалювався Іван у пісок.

– Чорт! – обпікав Іван п'яти об пісок. Він уже кілька разів намагався гукнути дівчаток. Але перемагала цікавість: куди їх несе нечистий?

Посередині галявини була закопана сторчма здоровенна суха обрубана гілляка. Дівчата познімали купальники. Потім познімали намисто, а Валентина стрічку з голови, і вони стали зовсім голі. Усе це повисло на гілляці.

«Сучасна молодь завжди була трохи безпринципною», – почав підводитись із засідки Іван. Першу мить він нагримати хотів, коли побачив голяка їх, йому стало невимовно. Тут Іван почервонів. Він за ховався за кущ і став стерегти дітей і почервонів від сонця, бо цього року ще ні разу не засмагав.

– Степанида викликала мене в кабінет і ботає: «Я тебе викликала, щоб поговорити з тобою, як із дочкою»...

– А ти?

– Я кажу: «Щастя вашої дочки, що її у вас ніколи не буде!»

– Ха-ха-ха, – летіло до Івана, йому чомусь не хотілося туди дивитися, він втупився у «Вечірній Київ» і почав цього разу од некрологів. Потім плюнув і побачив, що мало не заплював мурахоїда. Той окопався, причаївся. Ось у цю конусну заглибину в піску завітав мурах й тут же попрощався зі своїм мурашиним життям. «Цікаве життя у комах», – подумав Іван, кидаючи до ямки ще одного – комашка зникла у піщаному вирі. Потім Іван озирнувся, чи нема ще. Назбиравши їм жменьку, він випускав по одному й скеровував тичинкою до заглибинки. Далі збився з рахунку й роздавив тичинкою ж ненажеру – мурахоїда.

Тут він почув сміх. То був нахабний і запальний, із самовдоволеним похрипуванням на низах. Чолові чий сміх.

Іван зірвався на рівні.

На гілляці не було порожнього місця за одежею, а навколо товклося безліч голої молоді, особливо голими були хлопці. Пісок під ногами Івана перестав бути опорою. Він почав шукати дочку, а побачив Валентину, та сиділа з дуже густим брюнетом. Що Іван несподівано домислився: «Волосся таке дурне, що росте скрізь, де хоче».

Навіщо йому здалася ця думка, він не встиг збагнути, бо молодь розповзлася парами. Кожна окопалася бар'єрчиком. З одежі на них подекуди були темні окуляри. Іван перестав бачити очима.

Потім, коли прозрів, він побачив ними Макса й Тіну, Павука з Павутиною, Паню й Худу, Стіва з Мочалкою та багато інших примітних. Це були знамениті од Бессарабки до майдану Культу особи, голість їхня заважала розпізнати. Тут одна незграбна дівчина важкої поведінки повернулася.

Він впізнав її, й вона впізнала його. Він побачив її обік Бабака, і його побачили всі. Її солов'їні очі зустрілися з батьковими, зосередились, набули здивування. Іван закричав щосили, але крику не вийшло, так він і стояв, розчепірившись, тенісочка на нім тріпотіла од вітру, всі здивовано його оглядали.

Потім Бабак, полишивши Раю, підійшов упритул.

З надзвичайно сильним животом, він вигинався на ньому й сказав:

– Щ о.

Іван не відповів.

– Хе-хе, – посварив його пальчиком юнак. – Чуже щастя, – ворушив він пальцями під Івановим носом. – Крендель...

Іван не ворухнувся.

Валентина з докором глипнула на свою лажаву подругу, потім сказала:

– Ця сова клеїлася до нас ще на мості, це він, правда?

– Так, – потвердила та, полум'яніючи соромом.

Вона не ладна була глянути друзям у очі, особливо Бабакові.

Подумавши, вона видавила:

– Так, чіплявся.

– Не стидно? – Бабак взяв Івана за щелепу й по вернув до себе. – Маразм. Онанізм – фе, од нього тебе врятує лише регулярне статеве життя. Фе, підглядати.

Він зробив жест у бік гілляки, всі підскочили й, сміючись, почали скидати з Івана одежу. Він почав казати слова, однак його понесли до води.

«Я не онаніст», – лише встиг він подумати.

– Я – батько, – видавив він і більше нічого змогти не зміг.

– Він клеївся, клеївся до нас! – наполягала Валентина.

Його розгойдали й кинули в річку. Його одежу кинули слідом, Іван швидко пішов під воду.

Дніпром пропливала «Обь». Ця баржа прокотила свої важкі вали над головою Івана, останнє, що він устиг відчути, це дзизкотіння гвинтів.

Коли він прийшов до тями, навколо нікого не було.

Лише його одежа дбайливо лежала поруч.

Навіть сухої гілляки не стало.

Потім він став сушити одяг і так просидів півдня.

Усе нутро його було наповнене драглистою на смак річковою водою, і нудило. Коли потім він одягся – заплакав, бо відчув, що тіло його згоріло і, попечене, болить.

________________

Свинопас

Оновлялися листочки. А Мегедь сидів і так глибоко думав, що тричі забував, про що. О: про красу рідного краю.

Та була француженка одна, вона ніяк не ставила свою закарлючку. До заліковки, а в цей момент чомусь дивилася далеко-далеко. Мегедь би охоче взнав, куди.

От про неї саме й думав він, сидячи серед шереху юних віт: її сірі очі взагалі ніколи не зосереджувалися на близьких предметах, це він точно підмітив.

Коли тягнув «шпору». Така молода собою, лицем тендітна, тілом дебела – прокляттям вона стала для Мегедя, просто прокляттям...

І носом шморгав смиренно, і нітився, і кліпав – вона не хотіла цього бачити, линучи очима в далечінь. «Щоб вони тобі повилазили».

Він дуже часто любив ненавидіти її і несподівано побачив поруч у тридцять восьмому номері автобуса. Нічого тут дивного не було – квартири викладачів були поруч із гуртожитком.

Зовсім близько, у-у, ненависна. І одступитися нікуди. І погляд її ненависний, далекозорий. Отут, не в аудиторії, він міг спокійно її не боятися. Усі тридцять хвилин вилуплятися на неї. Безсоромно – погляд її сірий витав десь ген, за пропливанням споруд, за мерехтінням гілок. Автобус поколихував її великі груди під строкатим шовком блузки, і Мегедь через пасажирів дивився туди.

Коли трусився в автобусі, до нього прийшла любов.

Горобенко сидів за прошарпаним ним же столом.

Безсило вдавлюючи в нього недопалка.

Коли Мегедь розчинив двері й увійшов до кімнати, там пахтіло дорогими духами. Горобенко знову запалив того недопалка, що стирчав йому з рота, тютюном перебив парфумні пахощі. І заходився ще раз переписувати вірша.

Старшокурсник. Його ніс димить. Пихкаючи натхненням.

Мегедь тримав у руках пляшку, однак не осмілювався переривати Горобенка, хоча у голові йому калатала та гойдлива мелодія, яка так несподівано увійшла в його життя, увірвавшись у ритмічне погойдування тридцять восьмого автобуса...

Коли Горобенко вступив до університету, він почав щосили пити. Охочим знати чому, він пояснював чому: за його недовгий вік горілка п'ять разів піднімалася в ціні, і, коли до рук траплялися гроші, тривога огортала його, що буде і шостий. Боячись, що не доп'є, він кожного такого разу читав усім свої вірші, тут же їх лаючи, мовляв, я був сильним, гарним, розумним хлопцем. І ось такого чудового хлопця я занапастив.

Мегедь ще раз рипнув дверима, кахикнув.

– Горілка – сила, спорт – могила! – вигукнув він, протягаючи наперед пляшку і намагаючись якомога блиснути очима.

Горобенко ж і не дивиться, не підводить очей від столу, а довго й уважно ставить крапку.

– Не питиму, – ворушить його верхня губа.

Мегедь стоїть біля дверей, притулившись до пляшки, й не вірить.

– Хоч трішки, ну, символічно...

Його бентежить такий поворот. Чим заклопотаний друг?

– Ось у що я тут перетворився! О! – Він тицяє Мегедеві аркуша з рядками.

Той бере, але не читає.

– Плюю я на цей, – кривляється, – кєєвський великодержавний університет! Розумієш, друже, я вже забуваю слова.

Мегедь затряс головою, що розуміє. Підштовхуючи столом пляшчину.

– Скоро вже я буду заново їх вивчати, наче які чужі. Та мертву мову, виявляється, легше зберегти, аніж живу, розумієш? І не благай. Не буду.

«Я ж – закохався», – хотів сказати Мегедь.

– Хоч чарочку, – каже він.

– Столиця! Плював я на таку столицю.

Він витирає губи і довго ще глузує зі столиці, пов'язуючи на шию дорогу американську краватку.

Мегедь, стоячи, нічого не розуміє. – Хоч крапелиночку... – нудить він, бо постає те музичне коливання в тридцятьвісімці.

На це Горобенко нічого не відповідає. У нього з'явилася інша мета. Яка – він не розкриває. Він хапає вірша, тицяє до кишені і разом зі своїми коштовними ароматами тікає тверезий.

Тоді Мегедь грюкнув об стіл, втупився в стіну й почав пригадувати деталі, які відбулися в автобусі.

На ранок він прокинувся у своєму ліжкові у жакеті і штанях. У них же він вийшов і почвалав до овочевого. Там він став із прозорим кульочком біля квашених огірків, і, вилучивши мить, підвів свої німі очі на продавчиню. Та не витримала довго. Він знав.

Отже, похмелившись півкульком розсолу, потім ще трошки одійшов, далі почекав, доки одпустить. І поїхав на залік.

Його шалена вимова змусила нарешті француженку на нього глянути. Її погляд повернувся для цього з далечини й сфокусувався на Мегедеві. Вона побачила юнака, але він був для неї лише короткоголовим студентом.

– Ну, ну. Альон.

В голові йому усе так стислося, що вилетіло геть.

Мегедь зашарівся й почервонів дужче за Київський університет. Потім він почав мовчати. Її погляд знову полинув геть за вікно, рука з ланцюжком відперла загостреного профіля. Мегедь мовчав, як сало в посилці. Вікно картато відбивалося у її зіницях й іскрило рудуваті кучері над чолом...

Після чого француженка сказала:

– Бон. Скажіть, я ж од вас не вимагаю багато? Ну виучіть ви хоча б авуар і савуар. Тоді й приходьте. Оревуар.

А на букет його так і не глянула.

Мегедь ще довго сидів і душею чув, як університет потроху порожніє.

Він ніс букет порожніми коридорами. Сесія кінчалася, кожна авдиторія була заставлена квітами, такої пори університет виповнений невластивих пахощів.

Він заходив у кожні двері, виймав із банок рослини, пригортав їх. Його букетик загубився десь межи інших квітів. Пахучий, він вийшов на свіже повітря.

Так дійшов до критого ринку, де все це оптом продав перекупці.

Він знову ступив на навощений той паркет. Кілька років тому на першому вступному іспиті отримав двійку. З екзаменаційним листочком в руці він скинув у коридорі черевики й увійшов до декана, відчувши пучками пальців гладенький холод той. По тім обчхав деканові весь стіл і розплакався, простягаючи екзаменаційного листа. Декан якийсь час споглядав цю постать, а потім викликав голову екзаменаційної комісії:

– Допоможіть хлопчині.

Босих він тут не бачив ніколи.

Мегедь заховав свою зелену соплину й опинився в університеті. А декан ще довгенько сидів, думаючи, дивлячись на блискучу кульку на ручці власних дверей, які зачинилися за білявим хлопцем...

Тепер же Мегедь слухав деканові слова, не розумію чи, лише вхоплюючи значення: стипендія накрилася.

Прикрість підіймалася поволі – його ганить людина, яку він вважав за рідного батька, і він з докором глянув на декана. Не знав він того, що перед ним тут була француженка й говорили з нею довго, але вона, однак, не хотіла нічого розуміти, а на півслові його обірвала, грюкнувши дверима. Декан довго споглядав їх, дермантинові, бо на чорноті їхній закарбувався непокірний рух її блискотливих кучерів...

Однак Мегедь втратив єдину людину старшого покоління, яку поважав, і втік у заповітне місце в яблуневім саду під гуртожитком.

Він блукає у зграях дерев, пролітає вітерець, видмухнувши із віт пахощі квіту. Мегедь, висякавши носа, вбирає у себе красиве повітря, хащі-пащі огортають його, він блукає ними до нестями, полохкаючи африканців, які цілують білявих старшокурсниць...

Дерева, здається, розступилися перед її вікном. Треба ж так, саме тоді, коли її сильні пальці взяли акорд і над слов'янськими садами полинула давня французька пісня. Ота, що народилася для Мегедя в тридцять восьмім автобусі...

Мегедь принишк. Він сів.

Уперше рояль грав так близько. Кожен звук цього чорно-лискучого інструмента поціляв усередині Мегедя відповідного дзвоника! Вони тихенько дзеленькали там, де знаходиться душа.

Він збагнув, що все, що було дотепер, – то лише піаніно, й усе в нім розступилося перед мелодією, яка оповивала, а потім наповнювала. Той рояль уже калатав замість серця – і там, за вікном, також! А голос її французький, несподівано сильний, злітав над усіма спалахами струн і розсипався незрозумілими до болю іноземними словами. Немов незбагненим яблуневим цвітом обсипавши Мегедя, чого вже люди на витримати не здатна.

Повітря знизу було пахуче, а згори в нім купчилися хмарини – це перше, що він втямив, коли пісня закінчилася.

Ляснула кришка рояля, все пропало. Він одірвався від землі й полетів туди, де пахнуть пелюсточки. Він кидався у яблуні, наче в морську піну. А потім знову приходив під її вікно й падав там. Тоді сідав. Далі знову зринав у пахощі, знов і знов у густий яблуневий вир. Він зустріне, зустріне її у цім саду. Вона помітить в нього Гомера. От. Потім вони говоритимуть про красу рідної природи, довго, доки прокинеться та природа в них...

Шал налетить на них, молодих, і – понесе, помчить, немов могутній ескалатор, обох, ох, не можна, не можна думати про таке!

Бубухнув дощ. Війнуло землею. Вікно зачинилося.

Горобенко щоразу кудись таємниче зника і щоразу не признається, навіщо він тоді береже тверезість, студенти роз'їхалися на канікули, негри поїхали гуляти до Англії, а їхні білявки – на Чорномор'я.

Мегедь був сам у гуртожитку, самотніший за Робінзона Крузо. Якого він тут спізнав і полюбив. Він не поїхав до села, щоб не бачити його тепер взагалі.

– Кожне село має свого ідіота, – приказував голова сільради, виписуючи йому паспорта, – так наше наконєц здихалося.

Одногодки Мегедеві з армії вже поприходили, його ж туди не взяли через більмо. Тоді він і вирішив, що пора. Тоді й подався до Києва, щоб перемогти це місто, бо був єдиний на все село, хто писав вірші.

Коли він сюди вступив, одразу ж випросив у методистки фірменого бланка з печаткою й відписав своєму колишньому голові ввічливо: мовляв, я живий і здоровий, учуся у вузі, чого й вам бажаю.

На літо влаштувався перевіряти квитки в транспорті і з того харчувався. «Же се, тю аве», – штовхав він пасажирів наче ненароком.

Надвечір вітер гуляв порожнім гуртожитком, кожна кімната світилася оголеною койкою, це місце, здавалося, й не було ніколи залюднене. Особливо, коли оживав у Мегедеві спів з отого заповітного вікна...

Одного разу в порожняві Мегедь чітко почув кроки. Він крізь шпарину визирнув – у коридор з того кінця заходив Горобенко.

Мегедь зрадів надзвичайно й заліз у пилюку під ліжко.

Двері одчинилися ключем, і зайшли дві Горобенкові ноги. А далі – ще дві ноги зайшло, жіночі, на височезних закаблуках. «Гав!» – уже майже сказав Мегедь і тут почув несподівано:

– Жьо не саве па, ке тю етюди франсе.

Паркетини під ним розповзлися, балки й перекриття розійшлися – Мегедь полетів у чорну глибину – ЦЕ БУВ її ГОЛОС!

– Ні, – відповів, наче й нічого не трапилося, Горобенко, – цю книжку вивчає мій друг.

Друг лежав за півметра й уже почав стогнати з роз пуки – він би оддав будь що на світі – й паспорта б віддав! – аби лише вискочити із пастки...

– Ось як живуть поети, – раділа далі вона.

– Я вивчаю ось цю книгу. Омир – це...

– ...твій кумир, – сміялася вона.

Далі Горобенко заговорив про сліпців-кобзарів, і Мегедь поволі розумів, що йшлося про Гомера.

У яблуні піду, та потаймиру

Отам вивчатиму Омира, –

цитував себе Горобенко, гупаючи підборами об паркет.

«Ось вона зараз, осьосьо, нахилиться й зазирне під ліжко, – картався Мегедь. – Які очі в неї будуть, Господи, і які очі, Господи, будуть у мене», – зіщулювався він у мишу під тим ліжком. Але вони сіли-таки на ліжко, й Мегедь утулився в куток. У них там чмокнув корок і задзюрчало по склянках вино.

Розмови їхньої Мегедь вже не тямив:

– ... гекзаметр, ... бустрафеддон...

«Що завгодно, лише б не зазирнула... – благав під ліжком Мегедь. – Я помру».

Тут у повітрі пилюки було більше, аніж повітря, – ухопившись за ніс, він німо лежав на долівці.

Зненацька голоси на півслові увірвалися. У цій надзвичайно напруженій тиші Мегедь здобув надію.

Однак тут він побачив біля свого лиця Горобенкову краватку, сорочку. Купа одежі швидко зростала – ударилися об діл її імпортні туфлі, а зверху усе це накрила яскрава червоношовкова блузка...

– О-о-о, – простогнав нарешті Мегедь, коли матрац дужо увігнувся, пружини гримнули, наче розладнаний рояль, заглушивши його зойкіт і їхні поцілунки.

Він скрипів зубами, щоб не вирвалося слово, а вібрація ліжка трусила й трусила порохняву, віддаючи боляче в голову, він щосили притиснувся до паркетин – двигтіло все геть у нім, він відчував тиск невимовний, наче на нього накотився той чорний рояль... Єдина думка, яку він запам'ятав, така: «Але ж Горобенко вивчає не французьку, він же в англійській групі...»

Пружини напиналися й напиналися над ним, знесилюючи його, ліжко, смикаючись, поволі одповзало од стіни, вслід за ним повз на спині й Мегедь. А потім усе знову пішло до стіни, а голос Мегедя казав йому, що то не вона,

що то не вона,

що то не вона,

що то не во...

Лежачи ніч під ліжком, він утратив

свого друга,

утратив свою любов.

Знову почався навчальний рік.

Був вечір. Вона вийшла на вулицю після кафедри і сказала:

– Тьху .

Там її протягли, бо вона тягне усю кафедру назад – у неї виявився найнижчий середній бал, плюс зовнішній вигляд викладача університету, зневага до колег і нетерпимість.

Червона заграва університету знебарвила її строкату блузку. Потім вона сперлася об стовбур і так стояла, доки приїхав автобус, по-зміїному засичавши дверима. Навпомацки увійшла і поїхала ним. Образа давила, і вона гірко морщилася, коли почула над самим вухом:

– А ваш?

– Мій?

– Так, ваш.

Вона примружила очі і, здивована, побачила ними Мегедя.

– Бон суар, Мегедь.

– Ваш квиточок, будь ласка.

– А...

Вона вийняла талона з сумки. Він хвилинку зважував його в руці, наче яку чудасію, зиркнув на неї з-під лоба. І раптом кинувся уперед, штовхаючи дуже й дивуючи людей в автобусі.

Потім, пихнувши пасажирів, хутенько повернувся із пробитим листочком паперу.

– Арифметику, громадянко пасажирко, ви, я гадаю, у школі вивчали?

Їй здалося, що вона висить у повітрі.

– Вивчали, я питаю вас?

Автобус дивився на них. Вона дивилася на Мегедя.

– Я арифметику вивчала, Мегедь.

– Так тут я вам не Мегедь, я на роботі. Так от, – він виразно помахав продірявленою папірчиною, – контрольний пробив. А оце ось – ваш талон. Ну що, кількість дірок однакова?

Він уперше не заїкався.

– Боже ж мій, я зараз проб'ю... – почервоніла вона ще дужче.

– Ні, дірки не однакові, – зауважив лисуватий пасажир.

– Ви їдете давно, я бачив – од університету, і ви обманюєте контролера, ось, – Мегедь високо задер талончика, – так що давайте штраф платіть, а не «зараз проб'ю», – лунав його голос.

– Так, од самого університету й сіла, – додав літній у салатовому.

Вона спалахнула дужче за свою кофтину, однак голос свій він піднімав, доки не підніс його до крику:

– І не затримуйте контролера, давайте штраф платіть!

– Як ви так можете, Мегедь...

І от нарешті вони зустрілися поглядами.

Він вдихнув. Але витримав.

– Три рублі.

– Три. Ось. Тут. Беріть.

Вона тицьнула йому гаманця. Він неквапом, пальчиком, розстібнув, витряс. Довго рахував мідяки.

Хоча й слабо їх бачив. Але:

– Два дев'яносто вісім! – оголосив він. – Ось так!

Вона знову й знову переривала сумочку свою, руки в неї були поквапливі, рвучкі, а такі гарні.

– Ну?

Переривши усе й не знайшовши там нічого, вона довго дивилася на Мегедя.

А потім усміхнулася одними очима своїми, хитнула густими кучерями й промовила:

– Свинопас.

_____________

(Тексти Богдана Жолдака «Немає» та «Свинопас» надруковані у альманасі «Квіти в темній кімнаті. Сучасна українська новела», видавництво «Генеза», Київ, 1997.)