Текст книги "Про відважного Барвінка та коника Дзвоника"

Автор книги: Богдан Чалий

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

 
Гей, як свиснув Барвінок Хрещатий:
– Начувайся, Будяче патлатий!
Хоч у тебе й багато сили.
Але ми ще сильніших били!
Відпустив він повіддя шовкове —
 Заблищали стальні підкови.
Попід гаєм, попід горою
Кінь гарячий летить стрілою.
Мчиться, скаче козак на ньому,
Не боїться він тучі й грому.
Раптом тьохнуло серце в Барвінка;
На горі бовваніє хатинка...
Хоч Барвінок – козак хоробрий,
Хоч вояка із нього й добрий,
Але й він сполотнів від страху.
Як Будячу уздрів папаху.
Затряслись його ноги і руки,
Як.побачив круті шаблюки.
А шаблюк тих не менш як двісті!
Навіть коник закляк на місці.
 

 
Але страху герой не знає.
Він із ходу у двір в’їжджає.
– Гей, Будяче, бридкий, патлатий.
Не пишайся, ш,о ти чубатий,
В мене швидко ти станеш лисим! —
І штрикнув Будяцюгу списом.
Захиталась руда папаха:
– Ти дивися, яка комаха!
Повертай та тікай до мами.
Бо ти ж важиш з конем два грами.
 

 
Я намажу вам п’яти салом! —
I махнув лиш одним кинджалом.
Не було б уже, мабуть, Барвінка,
Тут поліг би, напевно, хлопчинка.
Та, на щастя (спасибі долі!),
Він прикрився щитом з бараболі.
Гей, як брязнув Будяк по щитові.
Покотилась луна по діброві,
трава похилилась під гаєм.
Загойдалися хмари над краєм.
Відступив коник Дзвоник без бою
І Барвінка потяг за собою.
Заховавшись в глибокім байраці,
Мовив Дзвоник своєму вояці:
– Чи ти здуру, чи ти з переляку
Так бездумно поліз у атаку?
Треба якось приспати цю силу,
Потім вдарити з флангу чи з тилу!
Проковтнувши з десяток сльозинок.
Сумно-сумно сказав Барвінок:
– Справді, конику, вийшла промашка.
Як же нам врятувати Ромашку?
Бо сердешна там дуже бідує!
Цей напасник її замордує...
Сів Барвінок на круглім пеньочку.
Бачить, треба латати сорочку,
Бо Будяк в поєдинку невдалім
Розпоров її гострим кинджалом.
подумав Барвінок Хрещатий:
– Де ж я можу тут голку дістати?
Дзвоник глянув і вигукнув; – Бачу
Он, під кущиком, хатку їжачу.
На порозі сидить їжачиха
І «Марічку» мугикає стиха.
А її малюки-їжачата
Ждуть з роботи любимого тата.
Бач, зібралися всі біля ганку!
Отуди й віднеси вишиванку.
Всім відомо, що ця їжачиха
В цілім лісі найкраща кравчиха:
Як пришиє своїми голками.
Відірвати не можна й зубами. —
Мовив хлопчик, зайшовши в подвір’я:
– Не лякайтесь, людинка – не звір я.
Зняв з голівки шапчину червону
І відважив усім по поклону.
 

 
Обдивилась його їжачиха:
– Десь набрався ти, голубе, лиха...
Хтось хорошу порвав сорочину.
Не журись, полатаємо, сину!
Почала господиня латати.
Аж з’явився й сам батько до хати.
Тягне лантух великий на спині,
Дав по яблуку кожній дитині.
– Гість? – питає.—
Це дуже приємно.
І вони привіталися чемно.
– Хто ж ти будеш? Тебе я не знаю.
Як потрапив до нашого краю?
Посідали удвох біля хати,
Став Барвінок йому повідати,
Де родився, як ріс на городі,
Що зустрів у важкому поході,
Як невдачі зазнав лихої
У недавнім важкім двобої.
Доки дружні точилися речі.
Спав на землю тихесенький вечір,
Їжачиха сорочку зашила.
Потім супу з грибами зварила.
І, як небо обсипали зорі.
Посідали вечерять надворі.
А коневі поклали отави.
Найсмачнішої кінської страви.
І коли уже після вечері
Мати й дітки сховались за двері,
Мовив хлопцеві тато їжачий;
– Ти, як видно, хлопчина добрячий!
Тож повір ти мені, їжакові.
Ми сьогодні дамо Будякові.
Ходить чутка, що цей посіпака
Хоче влізти й сюди, до байрака...
А пізніш, серед ночі глухої,
В путь відправились наші герої.
Пробирався їжак між травинок,
Їхав верхи за ним Барвінок.
Як до гірки підкралися близько.
Хлопчик сміло гукнув: «Будячисько!
Я прийшов для останнього бою.
Розквитатися хочу з тобою».
Будяцюга розплющив око:
– Знов припхалась, мала мороко!
Щось не бачу тебе, комашко,
В тебе влучити навіть важко!
Будякові ножі й кинджали
Засвистіли вгорі, закружляли.
А їжак у клубочок скрутився.
Будякові до ніг підкотився
І підставив голки під шаблюки
(Він уміє робити ці штуки!),
Їжачок підповзає все ближче.
По голках його б’є Будячище.
І добився, поганий, до того.
Що вся зброя зламалася в нього.
Тут Барвінок з єдиного маху
Списом збив Будякову папаху.
Потім скочив хапузі на спину.
Обірвав його буйну чуприну.
Той, обчухраний, дивиться бісом
Він і справді зробився лисим...
 

 
Але битва точилася далі.
Павуків з гамаків поскидали!
І коли вже очистили хатку.
Заходились шукати дівчатко.
Хвилювались, шукали до ранку,
У підвалі знайшли полонянку.
Врятувавшись від злої напасті,
Вона плакала довго від щастя.
Потім вмила заплакане личко.
Заплела свої стрічки в косички
І примусила вмитись Барвінка.
Хоч маленька, а все ж таки – жінка!
 

Розділ сьомий

 
Над ким це сміються понурі сичі?
Це хто так панічно тікає вночі?
Та то ж Довгоносик, який в Будяка
Служив ад’ютантом, від смерті тіка.
У п’ятах душа, у очах каламуть.
До царства Осота лежить його путь.
Коли Будяка наш Барвінок обдер.
Лихий Довгоносик у ямці завмер,
А потім чкурнув із усіх своїх ніг.
(У нього три пари під черевом їх).
Як жаль, що Барвінок його не убив...
Багато біди цей жучок наробив.
Біжить Довгоносик. Вривається в дот,
В якому живе можновладний Осот.
Де пліснява й сирість, в закутті тіснім
Розсівся володар на троні своїм.
Шумує, вирує навколо смітник.
Щось тихо наспівує жук-гнойовик...
Кружляє Павук угорі, як циркач.
Стоніжки, танцюючи і носяться вскач.
На варті недремній стоїть біля стін
Лихих довгоносиків цілий загін.
А блазень Осота – маленьке тхоря,
Роззявивши пельку гукає «уря!»
До ніг припаде підлабузник Черв’як,
Та все це Осота не тішить ніяк.
Чого ж зажурився вельможний Осот?
Чоло почорніло від дум і турбот.
Йому хлібороби життя не дають,—
Плугами винищують, сапами б’ють.
Є в нього розвідник – пронозливий Лис.
Сьогодні прийшов від негідника лист.
«Мій царю Осоте! – написано в нім.—
Хай лихо не знайде дороги в твій дім!
Тобі я вклоняюсь мій царю, до ніг.
О горе! Барвінок мене переміг.
Зухвалий цей хлопець не зна перепон.
Я чув, що він руку заніс на твій трон.
Він хоче відняти у тебе скарби.
О царю великий, що-небудь роби!
Лишив цей Барвінок мене без зубів —
Самого Захрюку круг пальця обвів!
Він хоче забрати той скарб, що в зубах
Колись навесні я до тебе притяг».
Так ось чому журиться гордий Осот,
Чому в нього чорне чоло від турбот!
Фельдмаршал Тхоряка в цю мить доповів:
– Прийшов на прийом ад’ютант Будяків!
– Нехай уже зайде,– промовив Осот.—
Чого вони лізуть? Ну що за народ?
І тут Довгоносик до трону підліз.
Всі ноги побиті, розквашений ніс.
Заскиглив; – О царю! Наруга яка!
Твій ворог Барвінок убив Будяка.
Осот загойдався, гілляччям затряс:
– Вже скоро й комахи вбиватимуть вас.
– Яка там комаха! – Завив ад’ютант.—
Барвінок, мій царю, це справжній гігант!
(Дурив Довгоносик Владику свого,
Щоб той не повісив за втечу його).
– Звідкіль цей Барвінок? – питає Осот.
 

 
– Його Батьківщина -
Це Гнатів город.
Осот – до Тхоряки:
– Ану, не сиди!
Направ довгоносиків
Зграю туди!
Щоб з того городу,
Де ріс богатир,
Лишилась руйнація -
Мертвий пустир!..
 

Розділ восьмий

 
Хлопчик живе у Ромащиній хатці,
 

 
В світлій, веселій, окремій кімнатці.
Ось що подумав Барвінок Хрещатий:
«Скоро Осота піду воювати.
Треба поправити трохи здоров’я,
Дуже ж велику дорогу пройшов я.
Тиждень чи два у Ромашки спочину.
Потім на царство Осотове двину».
 

 
Йде у маляток усе по порядку;
Рано уставши, роблять зарядку.
Потім біжать умиватись до ставу.
Потім Ромашка готує страву.
Страва виходить смачна і здорова.
Хлопчик рубає сокирою дрова.
Повно наклав їх уже в комірчині.
Весело так працювати хлопчині!
Знову Ромащина тиха оселя
Стала привітна, ясна і весела.
У квітнику, на городі, в садочку —
Всюди порядок, у кожнім куточку.
Дзвоник пасеться в зеленому лузі.
Кличуть увечері коника друзі.
Спритний Барвінок, хоча це і важко,
Їздити верхи навчає Ромашку.
 

 
Кінь виривався, брикався спочатку.
Та помалесеньку звик до дівчатка.
Так і навчилася дівчинка-квітка
Їздити верхи, як справжня джигітка.
Прилетіло Сонечко,
Сіло на віконечко,
Заспівало дзвінко:
– Гей, не спи, Барвінку!
Я літало над полями,
Над зеленими лугами —
Що там робиться сьогодні!
Сунуть хмарою – голодні.
Люті довгоносики,
Наче ті барбосики.
Ще й реве Орда носата:
– На город ідем
До Гната!
Поїмо всі буряки,
Постинаєм огірки.
Там, де пройдем
Ми, моторні,
Штурпачки лишаться чорні!
Довгонос найголовніший
Їм кричить: «Носи не вішай!
Вище ногу, ширше крок!
Гей, рубай, тягни носок!»
Стало ясно все Барвінку,
Він не думав ні хвилинки.
На коня негайно сів
І до лісу полетів.
Просить Дятла, добру птицю:
– Бий скоріше блискавицю:
«Птахоферма.
На Сідало П’яте.
Виручай мене, Півнику-брате!
Йде в степу довгоносяче військо,
Біляі вашої ферми вже близько.
Сунуть хмарою злі супостати.
Хочуть дідів город зруйнувати».
– Гей,– як кукурікне
Півень зозулястий:
– Курочки! Городу
Не дамо пропасти!
Сокотіти годі,
Підемо всі чисто
У широке поле
Довгоносих їсти!
 

 
Розвернулись кури
Широченним строєм.
Півень генералом
Ходить перед боєм.
Він дає поради
Молодим курчатам.
Як їм довгоносих
Треба зустрічати.
...Суне військо враже
По курній дорозі.
Атаман пихатий
Певен в перемозі:
«Проведу успішно
Знищення городу —
Від царя одержу
Добру нагороду.
Я блискучий орден
Почеплю на шию».
Але раптом кури
Обірвали мрію.
Як напали зліва,
Як напали справа!
Бачить Довгоносик,
Що погана справа.
– Заривайтесь в землю! —
Він гукнув щосили.
Половину війська
Кури вже поїли.
Кури розправлялись
Люто з ворогами.
 

 
Із окопів клятих
Вигребли ногами.
Луплять літні кури.
Б’ють малі курчата.
Довгонос найстарший
Кинувся тікати.
Це побачив Півень
Із своєї гірки.
Зразу ж атамана
Ухопив за шкірку.
Потім ним як бахнув
Об тверду дорогу!
Знайшли з атамана
Тільки задню ногу.
Добру Довгоносик
Має нагороду...
Ото нехай знає,
Як робити шкоду!
Над царством Осота
Сорока кружля.
Вертлява сорока
Гукає здаля;
– Гей, царю Осоте,
Страшна новина;
Тобі не вдалася
З городом війна!
 

 
Лунає над нивами
Курячий сміх.
Там кури пожерли
Солдатів твоїх.
Почувши цю звістку,
Підскочив Осот.
Від царського крику
Затрясся весь дот.
Цар вдарив ногою
Жука-співака,
Роздер на шматки
Циркача-павука.
Бридкий і слизький
Підлабузник Черв’як
Під троном сховався,
Від жаху закляк.
З баюри напившись
Сирої води,
Цар вигукнув грізно:
– Тхоряку сюди!
Метнулися слуги —
Тхоряка прибіг,
Припав своїм писком
Цареві до ніг.
А цар його в боки
Підборами б’є:
– Фельдмаршале, дурню,
Де військо моє?
На царських хлібах
Розкохав ти пузце.
Лежиш, ледацюго,
І трощиш м’ясце!
Чому ти війська
Особисто не вів?
Ти вмить розігнав би
Курей і півнів.
 

 
Який ти фельдмаршал?
Ти просто свиня.
Знімаю із тебе
Високе звання!
Весь вік пам’ятатимеш
Гнатів город! —
І здер еполети
З Тхоряки Осот.
– Іди підмітайлом.
Бери помело.
Щоб духу тхорячого
Тут не було!
Поліз від Осота
Обідраний Тхір.
Узяв помело.
Впорядковує двір
І дума: «В яку ж я
Халепу заліз».
– Стривай же Барвінку! —
Шепоче під ніс.
 

Розділ дев’ятий

 
Три дні і три ночі лютився Осот.
Найважчих думок передумав сто сот.
Як бути з Барвінком? Якщо він не вмре,
То прийде у царство і скарб забере.
Він, кажуть, могутній, він справжній гігант,
Недаром тікав будяків ад’ютант.
О ні, недаремно на нім опеклись
Звитяжний Захрюка і стріляний Лис.
Він, кажуть, гуля на баскому коні.
Не тоне в воді, не горить у вогні.
...Тремтіло все царство жуки й павуки —
Усі поховалися в нори й дірки.
Не дивно!
Чи ж може там бути базар.
Де думає думу розгніваний цар?
Забули сказать ми,– при царськім дворі
Служили три дами, мадами старі.
Найзліша була серед них Кропива,
Що мала у царстві великі права.
А друга мадам —то глуха Лобода,
Цареві – опора, підлеглим – біда!
Між них найхитріша була Блекота.
Підступна і підла, на вигляд свята.
Дізнавшись, що цар вже три ночі не спав.
Змарнів, почорнів, очманів, занепав,
Мадам Блекота ще ні світ ні зоря
Пролізла, мов шило, в покої царя.
Прийшла і сказала: – мій царю ясний,
Три дні і три ночі сидиш ти сумний...
Нічого не п’єш і, либонь, не їси.
Іще, боронь боже, і дуба даси!
На кого ж покинеш ти царство своє?
Скажи, що спокою тобі не дає?
Скривився Осот і сказав Блекоті:
– Я скрути такої не знав у житті!
Могутній Барвінок гуляє в степах,
Такий богатир, що подумати страх.
Тепер він в хатині Ромашки живе.
Задумує щось проти мене нове!
Мій скарб забере і завалить мій трон...
Ти кажеш – не сплю! Та який же тут сон?
– Хи-хи,– запищала мадам Блекота.—
Сказав би раніше,– це справа проста.
Давно мене викликать треба було б.
Не лізли б від думання очі на лоб.
Тут хитрість потрібна і розум тонкий...
– А в мене, – цар гаркнув, – хіба не такий?
– Тонкий,– відказала йому Блекота.—
Звичайно, тонкий, але тонкість не та!
У тебе – тонкий наче шерсть у Тхора,
А треба такого, як ніс в комара!
Забудь же, о царю про горе й біду,—
Я нишком Барвінка зі світу зведу.
Осот аж підскочив: – Ну, добре, стара!
Бажаю ні пуху тобі ні пера!
 

***

 
Барвінок живе у Ромащиній хатці,
В світлій, веселій, окремій кімнатці.
Він порядкує в саду й на городі.
Доки не скаже дівчинка: «Годі».
 

 
Тож від життя трудового такого
М’язи залізними стали у нього.
Як замовкає увечері пташка.
Книги несе на веранду Ромашка.
Тихо читає про всякі пригоди.
Твори Жюль Верна і дяді Неходи.
Вірші Бичка або книги Майн Ріда,
Казку про курочку, бабу та діда.
Слуха Барвінок уважно, охоче —
Хлопчик цікавий, знати все хоче.
Потім до ранку він спить, як убитий...
Так і живе чоловік працьовитий!
Якось увечері в пізню годину
Кроки почулись чиїсь біля тину.
Входить у двір хтось, в віконечко стука:
– Людоньки-люди! Яка ж мені мука!
Як мені важко, як мені тяжко... —
Кинулась враз до віконця Ромашка,
Бачить: стоїть на подвір’ї бабуся.
– Може, хоч тут я водички нап’юся...
Бо ж не пила я із самого ранку... —
Виніс Барвінок з водичкою склянку.
Баба схопила ту склянку руками.
Жадібно плямка сухими губами.
Випила, мовила: —Дякую, дітки!
Дуже ви гарні, мої малолітки.—
Добра Ромашка з поштивим поклоном
Винесла два пиріжечки з пасльоном.
Щедрий Барвінок бабусі в торбину
Бублик поклав і печену рибину.
Шепче бабуся: – Спасибі за шану.
Зараз і я у пригоді вам стану.—
(Вузлик розв’язує в чорній хустинці)
Нате вам, дітки, й від мене гостинця!
Взнаєте, любі, який він чудовий.
Я вам дарую листочок медовий.
Більш вам не треба трудитись, робити,
Меду в нім повно, лижіть його, діти...
Мед із листочка весь час виступає.
Більшого дива на світі немає!
Хоч до медку я й сама уже звикла,—
Якось відвикну...– Сказала і зникла.
Хлопчик листка заходився лизати.
Слова від щастя не може сказати.
Медом обмазав обличчя і вуха.
«Досить лизати!» – Барвінок не слуха.
Як нализався, напився водиці,
Мовив; – На біса ми будем трудиться?
Більше не буду виходити з хати.
 

 
Скарбу якого ще треба шукати?
З ранку до ночі лежатиму в ліжку,
Меду захочу – будь ласка, хоч діжку!
От заживем ми на славу, Ромашко!
Більш не вари ані супу, ні кашки.—
Плаче Ромашка: – Яке ж ти ледащо!
Ти ж без роботи зведешся нінащо! —
Хлопчик своєї: – Все праця та праця!
Можу й без неї медку нализаться...
Ще щось хотіла Ромашка сказати,—
Хлопчик утік до своєї кімнати.
Меду наївся, заснув як убитий.
Медом обмазаний, пухом укритий.
Дівчинка стукала довго у двері,—
Став ледацюга глухіший тетері.
І догадалася дівчинка бідна:
То була баба лиха і єхидна.
 

***

 
Гей, при лужку, при лужку.
При широкім полі
Коник Дзвоник по траві
Шкутильга поволі...
Занудився бідний кінь,
Голову повісив.
Скільки лиха наробив
Цей листочок бісів!
Спить Барвінок день і ніч,
Став товстим, як бочка.
Пити воду раз у раз
Ходить до ставочка.
Після меду ж та вода
П’ється з апетитом!
Від безділля хлопець став
Кволим і сердитим.
Він Ромашці вже не друг,
Дражнить, ображає.
У нероб і ледацюг
Совісті ж немає!
Він не хоче визнавать
Жодного порядку.
Умиватись перестав.
Кинув фіззарядку.
А буває, вийде вдень.
Проти сонця ляже,
– Відганяй від мене мух!
Дівчинці накаже.
То куняє, то хропе,
А Ромашка плаче;
– Ти ж себе занапастив,
Дорогий козаче!
Встав Барвінок уночі,
Протирає очі.
Мед пече у животі.
Хлопчик пити хоче.
Тільки ж важко уставать.
Лінь із ніг валяє.
Ні краплиночки води
Поблизу немає.
Довго чухався малий,
Очі тер запухлі.
Потім вирішив води
Принести у кухлі.
Бо відро, мовляв, важке,
Відтягає руку...
Вийшов сонний із воріт —
Ні душі, ні звуку...
Чорні тіні навкруги.
Місяць – на край неба.
Страшно якось так іти —
Списа взяти треба.
Півгодини серед дров
Він шукав ту зброю.
Ой, до чого ж ти дійшов,
Дорогий герою!
Сів Барвінок над ставком.
Зачерпнув водиці.
Випив кухоль і приліг
У м’якій травичці.
Десь тополя шелестить
Перемитим листом,
Сяють-грають небеса
Золотим намистом.
Голубий туман приліг
Спати у долині.
Де ще ночі є такі,
Як на Україні?
Не минуло ще, либонь,
І п’яти хвилинок.
Ткнувся носиком в траву
І заснув Барвінок.
– Що ж ти робиш, друже наш,
Як тобі не сором! —
Раптом жаби у ставку
Закричали хором.
Аж нагнувся очерет.
Ніби з переляку.
Вийшов місяць із-за хмар.
Освітив... Тхоряку,
Йде Тхоряка, наче тінь,
Міряє по кроку.
Величезне помело
Звисло біля боку.
Сім ночей він чатував
Поза крутояром,
 

 
Все Барвінка виглядав.
І таки недаром!
До Барвінка лиходій
Підповзає нишком,
І тихесенько бере
Хлопчика за ніжки.
 

 
Щоб Барвінок не кричав,
Бух його в торбину.
Дротом торбу закрутив
І поклав на спину.
А Барвінок, знай, хропе
Навіть у торбині.
Не в бою, козак упав,
А пропав від ліні...
Мчить Тхоряка навпростець
Та ще й пісню тягне:
– Славний Тхір знов мундир,
Як було, одягне!
Гей, одягне, як було,—
І закине помело.
За мою відвагу
Цар поверне шпагу!
А Барвінок спить собі
Та хропе розлого.
І не зна, що їде він
До Осота злого.
Ой, яка ж бо це ганьба
Їхати вояці
Не на конику баскім —
На бридкім Тхоряці!
 

Розділ десятий

 
Наступного ранку, як сонце зійшло,
Закинув Тхоряка своє помело.
Явився в покої Осота-царя,
Підборами цокнув і крикнув: «Ур-ря!»
Осот стрепенувся і глянув, як біс:
– Чого ти так рано в покої приліз?
Роби своє діло,– подвір’я мети!
А Тхір як гарикне; – Досяг я мети!
Сьогодні Барвінка я взяв у полон!
Цар зойкнув і виліз з ногами на трон.
– Так де ж той Барвінок, негайно сюди!
В’яжи йому руки, до мене веди.
Тхоряка спокійно розкручує дріт
І сонного тягне Барвінка на світ.
Тхоряку ногою Осот як штовхне:
– Ти що це, негіднику. Дуриш мене?
Який це Барвінок? Це ж просто маля!
Під справжнім Барвінком аж гнеться земля!
Хіба ж спромоглася б людинка така
Скалічити Лиса 1 вбить Будяка?
Барвінка Осот Обережно бере,
Колючкою хлопця по шиї дере.
Барвінок очиці свої протира.
Питає Осота: – Ти що за мара?
Підскочив Тхоряка і крикнув: – О, жах!
Та він лихословить у царських руках!
Ставай на коліна, вітайся з царем.
Бо ми на шматочки тебе роздерем!
Аж тут наш Барвінок усе зрозумів...
Тепер він не воїн, а бранець царів...
 

 
– Ставай на коліна! – гарикає Тхір.
А цар до Барвінка наблизив свій зір.
– Невже ти Барвінок? Питає Осот.
І довго регоче, роззявивши рот.
 

 
Барвінок безстрашно сказав йому: – Так!
Я справжній Барвінок, я славний козак!
– Хи-хи! – Блекота запищала в кутку.
– Попався, голубчик, наївся медку!
Збагнув наш Барвінок, у чому біда...
Він лівого чобота з ніжки скида:
– Та ось же тобі за медовий листок! —
І чобота кинув у темний куток.
Той чобіт летів, аж свистів на льоту,
Як бахнув – і з ніг повалив Блекоту.
А чоботом правим улучив царя,—
Поставив під оком йому ліхтаря.
Осот захитався: – Оце так удар!
Ось я покажу тобі, що таке цар!
Як смів осквернити ти царське лице?
Ну, я ж тобі кару призначу за це!
Ледь вимовив він ці жахливі слова.
Схопила Барвінка лиха Кропива.
– В тюрму його швидше! Негайно в тюрму!
А ми тут придумаєм кару йому.
***
Прилетіло Сонечко,
Стукає в віконечко:
– Гей, Ромашко, уставай.
Прийшло лихо у наш край!
Уночі Тхоряка,
Лютий розбишака.
Ухопив Барвінка,
Вкинув у торбинку.
Скрутив шматом дроту
І відніс Осоту.
Пропада хлопчина,
Славний молодчина,
Але не здається —
З ворогами б’ється!
Вже його зв’язали,
У тюрму загнали.
Кинули до ями
Догори ногами.
Кропиву жорстоку
Посадили збоку,
Щоб охороняла
Виставивши жала.
Він з тієї ями
Вилізти не може.
Друга ж покидати
У біді негоже!
Одяглась Ромашка швидко
Та й побігла у повітку,
Де стояв Барвінків коник,
Зелененький коник Дзвоник.
Кінь схопився враз на ноги,
Аж затрясся від тривоги.
Лунко вдарив копитами:
– Господине, що це з вами?
Веселенькі ж ви на вдачу,
А у вас я сльози бачу!
– Ой Дзвіночку зелененький,
Ти ж мій конику рідненький,
Уночі тут був Тхоряка,
Душогуб і розбишака.
Вкрав він нашого Барвінка,
Вкинув сонного в торбинку.
Обкрутив шматочком дроту
І поніс царю Осоту...
Від такої злої вісті
Буйний кінь закляк на місці
І промовив: – Шкода друга.
Недарма на серці туга!
Хлопець був такий бідовий!
Звів його листок медовий...
Став незграбним і ледачим.
Не героєм, а казна-чим!
А Ромашка тихо каже:
– Це, Дзвіночку, діло враже!
Підіслали бабу люту.
Щоб дала йому отруту.
Тая ж баба чорнорота.
Певно, служить у Осота!
Коник Дзвоник мовив: – Їдьмо!
Де живе лукава відьма?
Де Осотові палати?
Треба хлопця рятувати!
Господиня коня осідлала,
Швидко списа в траві розшукала.
Виїжджає вона за ворота
І прямує до царства Осота.
Кінь стрілою летить по полю,
По широкому полю-роздоллю.
Гнуться трави під ним шовкові.
Грають промені в кожній підкові.
Кінь летить, що аж вітер свище,
Аж із рота шуга вогнище!
Їде, їде Ромашка на ньому.
Не боїться ні тучі, ні грому...
Хоч у неї – дівчача сила,
Та відвага дала їй крила.
Лине кінь, не лишає сліду...
Так летіли вони до обіду.
Як верству відмахали соту.
Стало видно їм царство Осота.
Кругом царства стирчить загорожа,
Біля неї – недремна сторожа.
То стоять будяки-новобранці.
Кожен в синьо-рожевій ушанці.
І озброєні всі супостати
Від зубів аж по самі п’яти.
Лиш Ромашка до них поткнулась,
Будяки, як один, стрепенулись..
Зачинили тернові брами,
Замахали важкими ножами.
– Не підходь,– закричали,– близько,
Пропадеш, нерозумне дівчисько!
 

 
А дебелий начальник варти
Відпускає колючі жарти.
Розпливлася усмішка по пиці:
– Подивіться, герой у спідниці!
Ти поради моєї послухай;
Їдь додому та квіточки нюхай.
А погляньте, яка конячка!
Ходить повагом, наче качка.
Ти штрикни її списом, вояко,
Бо заснула твоя коняка!
Все це чуючи Дзвоник злиться,
Зуби зціпив, аж хруснула криця.
Перегриз, наче бублик, вудила —
Отака у Дзвіночка сила!
Посміхнулась Ромашка глузливо:
– Ти, начальнику, справний на диво.
Тобі шапку пошили вдало,
Та під шапкою – мозку мало!
Охоронець, мов сич, надувся
І кинджалом своїм замахнувся.
Щоб уникнуть страшного удару.
Коник Дзвоник відскочив до яру.
Ледь Ромашка із нього не впала,
Та, однак, приземлилися вдало.
Заховались в траві над яром...
– Та невже ж це ми їхали даром? —
Так, зітхаючи тяжко-важко,
Запитала в коня Ромашка.
– Що ж нам далі робити, коню? —
І схопилась руками за скроні.
Прилетіло Сонечко,
На травичці сіло.
Каже: – Ой, Ромашко,
Нехороше діло!
Над колючим царством
Щойно я літало,—
Щоб воно засохло.
Щоб воно пропало!
Там сьогодні бучно.
Там сьогодні свято.
Друзів до Осота
З’їхалось багато!
Б’ють у барабани.
Дмуть у труби різні.
Роти довгоносих
Марширують грізні.
А Тхоряка ходить
Наче іменинник.
Цар Тхоряці видав
Іменний годинник
І повісив знову
Срібні еполети.
Ще й дозволив їсти
Курячі котлети.
Блекота радіє.
Шкірить пащу чорну.
Усі гості хвалять
Радницю придворну.
Цар їй.видав хустку
І нову запаску.
Цар весь час до неї
Виявляє ласку.
На бучнім банкеті
Запросив до танцю,
Так вона припала
До душі поганцю!
«Нам з тобою,– каже,—
Танцювати можна.
Ти вже не звичайна,
Ти ясновельможна!»
Лобода їй заздрить.
Хоч у вічі й хвалить.
Кропива від злості
Усіх чисто жалить.
А Тхоряка мріє:
«От уб’єм Барвінка,—
Блекоту посватаю,
Буде мені жінка!»
Бідний наш Барвінок
Вже чекає страти.
Вирішено хлопця
Ввечері скарати.
Вранці за наказом
Підлого Тхоряки
Жук Рогач ретельно
Вигострив ножаки.
Жук Рогач жорстокий
Служить там за ката:
Аби тільки плата —
Закатує й тата!
На широкій площі
Вже поміст готовий...
Хвалиться Тхоряка:
«Ой же я й бідовий!»
Він хмільного соку
Випив цілу пляшку
І кричить: «Я завтра
Принесу й Ромашку!»
Як же все, Ромашко,
Склалося невдало!
Гаятись не можна,
Маєм часу мало.
 

***

Погладила Ромашка

Понурого коня...

– Уже Барвінку жити

Лишилося півдня.

А ми ж йому повинні

В біді допомогти.

Що маємо робити?

Порадь мені хоч ти!

Промовив коник сумно:

– Та ми б допомогли,

Якби у мене крила

Сильнішими були!

Знялися б аж у небо

І, доки прийде кат,

Барвінкові спустили б

Ми рятівний канат.

А сонечко і каже:

– Це все неначе сон!

Та в мене ж є знайомий —

Метелик Махаон!

Живе він недалечко...

Дивіться, він летить.

Гей, друже Махаоне,

Спустись до нас на мить!

Велично і безшумно

Спустився Махаон,

Махнув крилом вітально.

Зробив легкий поклон...

Які ж у нього крила!

Не описать пером:

Чудесні візерунки,

Оздоблені пилком.

Іскринки-золотинки,

Горять на жовтім тлі,

Ще й чорна оторочка

На кожному крилі.

Чим можу вам служити? —

Ромашку він пита.

І перед ним схилилась

Голівка золота;

– Наш хлопчик, наш Барвінок

Потрапив у полон. —

І тут про все дізнався

Привітний Махаон.

Ромашка й коник Дзвоник

Йому розповіли.

Як вкрадено Барвінка,

Де вкрадено й коли...

Ромашка ледь не плаче;

– Його ж сьогодні вб’ють! —

Що значить друга втратить.

Ви ж знаєте, мабуть...

Якби-то нам злітати

В Осотів стольний град

І кинути у яму

Барвінкові канат.

Єдиний порятунок

Це був би козаку.

Він вилетів би з царства,

Немов на літаку.

Задумався метелик;

– Де ж взяти нам канат?

Стривайте! В мене друг є.

Текстильник Шовкопряд!

Сплете такий канат він,—

Всміхнувся Махаон,—

Що міг би погойдатись

На ньому навіть слон!

А то й драбинку цілу

Із шовку він сплете.

Якщо ви йому більше

Шовковиці дасте!

Ну, дівчинко, на спину

Мерщій мені сідай.

Та ніжками не совай,

Пилку не оббивай.

І подались шукати

Шовковицю стару,

А коник залишився

Чекати у яру.