Текст книги "Как котенок Правду искал"

Автор книги: Ангелина Крихели

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 3 страниц)

кошеня, згортаючись клубочком біля ніг мами-кішки.

– А ти запитай у інших, раптом її хтось бачив або знає, де шукати, -

підбадьорила його кішка. Кошеня схопилося на лапки, готове вирушити на

пошуки Правди, щоб допомогти другу.

– Тільки далеко не йди і повертайся до темряви! – вигукнула йому вслід

мама-кішка. Котик пообіцяв повернутися завидна і помчав до водойми.

Сонечко пригрівало спинку, вітерець лоскотав вуса і шерстку, а лапки

браво крокували доріжкою. Маленьке кошеня дуже хотіло допомогти своєму

другові, абсолютно впевнене в тому, що саме так мають чинити справжні

друзі. І ще: йому страшенно хотілося поглянути на Правду.

«Напевно, – розмірковував котик дорогою до води, – вона дуже висока і

доросла, як Іванкова мама! Напевно, вона красива і добра, і поїть кошенят

молоком, як Іванкова мати!, – мріяв Мурзик. – Тільки чому ж тоді її люди

побоюються?..».

Та ось він вийшов до води біля соснового лісу. Перед ним був чистий

ставок, в якому борсалося каченя. Воно пірнало і одразу ж виринало з

веселим сміхом. На березі його чекало курча, яке захоплено аплодувало

своєму другові-каченяті долоньками-крилами. Йому подобалися пірнання

каченяти, і кожного разу, щойно той виринав з води, малюк радісно

підстрибував на місці і, сміючись, плескав крильцями.

Маленький котик зацікавлено подивився на курча, потім на каченя, яке

демонструвало тепер з води лише жовтий пухнастий хвостик. Світ здавався

маленькому кошеняті яскравим, барвистим і дивним, і все нове, з чим він

стикався, неймовірно тішило і цікавило його. Він ретельно вивчав предмет

свого інтересу, що б це не було. Тому одного разу навіть встромив носика в

бджолиний вулик. Бджоли, звичайно, прогнали його зі свого будиночку, але

вони були дуже добрими, тому не стали жалити допитливе кошеня. А його

друг Іванко розповів йому, що бджоли збирають мед і дзижчать сердито тому,

що він їх від важливої роботи відволікає. І якщо не відволікати їх, то вони і

сердитися не будуть, дзижчати і жалити. Тепер маленький котик це знав і за

бджолиною працею спостерігав здалека, примостившись на порозі будиночку

і гріючись на сонечку.

Але про цих жовтих пухнастиків котик ще нічого не знав.

– Вітаю! – промуркотів Мурзик, підходячи ближче. Він був дуже

вихованим кошеням і завжди вітався з тими, хто зустрічався на його шляху.

Так його навчила мама-кішка, а її саму – її мама, і так далі.

Курча відволіклося від споглядання каченяти і привіталося у відповідь.

Йому теж було цікаво зустріти когось, зовсім не схожого на себе.

– Вітаю! – привіталося і каченя, вибираючись з води і розбризкуючи

крапельки всюди, переступаючи лапками по землі.

Котик ні на хвилину не забував, що у нього важлива справа: йому

потрібно було врятувати друга, а для цього необхідно знайти страшного

звіра на ім'я Правда.

«Але, можливо, вони знають, де її шукати?» – з надією подумало

кошеня.

– Мене звати Мурзик! Я мами-кішки синочок, – представилося як

годиться кошеня. – А вас як звати?

– Я Курча, – кивнув йому один з малюків. – Я синочок курочки. Дуже

приємно познайомитися.

– А я – Каченя. Моя мама – качка. І мені приємно познайомитися з

тобою.

Кошеня зраділо новим знайомим і відразу ж вирішило, що

потоваришує з ними. Але зараз не можна гаяти часу, йому потрібно виконати

важливе завдання. Тому Мурзик доволі серйозно запитав:

– Курча, Каченя, скажіть, чи не бачили ви Правду?

Ті лише перезирнулися, знизавши маленькими плечима.

– Ні, не бачили! – одноголосно відповіли вони. Малюки засмутилися,

що нічим не можуть допомогти новому знайомому. Але раптом всі троє

почули ніжний голос, який звучав немов музика.

– І я не бачила Правду, але кажуть, що вона прекрасна, – таємниче

пошепки повідомив хтось. Кошеня, курча і каченя стали озиратися навкруги,

але крім них, там нікого не було. І тоді котик опустив очі і глянув на ставок.

Мурзик зрозумів, що з ним говорить Вода зі ставка. Добра Водиця вирішила

допомогти кошеняті знайти Правду. Вона продовжувала:

– Рушай-но, кошеня, до соснового лісу. Скажи дідусеві Бору, що

шукаєш Правду. Старий багато знає, він тобі і підкаже.

Зрадівши, кошеня подякувало усім за допомогу і доброту та побігло до

лісу.

Підійшовши впритул до високих старих сосен, Мурзик ввічливо

звернувся:

– Дідусю Бор, я шукаю Правду для мого друга Іванка. Чи не знаєш ти,

де мені її відшукати? Мама-кішка каже, що люди її дуже бояться, а Вода в

ставку – що Правда прекрасна. Як же я її знайду, якщо навіть не знаю, як

вона виглядає?

Сосни захиталися на знак вітання, і кошеня почуло у відповідь хрипкий

голос старого Бора, що лунав тисячами соснових голок:

– Не засмучуйся, кошеня. Правду складно відшукати, але коли ти

зважився, вона неодмінно знайдеться. Іди до Синиці, вона знає, де Правду

шукати.

І знову запанувала тиша. Котик подякував старому і сміливо зайшов у

ліс, який одразу ж огорнув його сосновим ароматом.

Мурзик йшов стежкою, доки не зіткнувся з маленькою пташкою. У неї

була жовта грудка, блакитна шийка і сині крильця.

– Здрастуй, пташко! – голосно привітало її кошеня.

Пташка злякано відскочила в бік – адже змалку її вчили остерігатися

котів, і насторожено привіталася з кошеням. А потім сміливо підлетіла до

нього ближче.

– Я шукаю Синичку, – довірливо сказало їй кошеня. – Дідусь Бор

говорить, що Синиця знає, де мені Правду шукати.

Пташка задумливо подивилася на кошеня, а потім відповіла:

– Я і є Синичка, – кивнула вона. – Коли тебе до мене дідусь Бор

відправив, я тобі допоможу. Тільки я не знаю, де Правду шукати, але знаю

того, хто її особисто знає.

Мурзик із захопленням та повагою подивився на маленьку яскраву

пташку.

– Іди вглиб лісу. Та будь обережний: звірі різні зустрічаються на шляху.

Дійдеш до середини, зустрінеться тобі Боровичок-Лісовичок. Старий вже

точно знає Правду. А як його самого знайти, тобі Їжак підкаже.

Котик кивнув і поспішив углиб лісу. Дерева обступали його з усіх боків,

і сонце все далі ховалося за високими соснами. Тож кошеня навіть стало

побоюватися темряви. Малий втомився, страшенно хотів молока, яке

Іванкова мама наливала йому в мисочку. Кошеня присіло біля пенька, аж

раптом поряд хтось зойкнув.

Він і сам злякався і відскочив убік, уважно дивлячись на пеньок. Звідти

на нього дивилися великі очі, приховані безліччю гострих голок.

«Їжачок!» – радісно подумало кошеня, згадуючи, що бачило такого ж

на картинках в розумних книжках Івана.

– Здрастуйте, дядьку Їжак! – ввічливо промуркотів Мурзик.

Їжак посміхнувся йому у відповідь і теж привітався.

– Ти як, такий маленький, в лісі опинився? – запитав Їжак. – Адже скоро

сутенітиме. Малюкам не варто без батьків в ліс так пізно рушати.

– Мій друг Ваня потрапив у халепу, – безхитрісно розповіло кошеня. -

Щоб його виручити, мені потрібно Правду знайти. І тоді його мама більше не

сумуватиме. Мама-кішка сказала, що люди Правду бояться і тому навряд чи

самі відшукають. А Вода в ставку сказала – Правда прекрасна. Я запитав

дідуся Бора, де мені Правду відшукати, і він відправив мене до Синиці. А вже

Синичка – до вас.

Їжак уважно вислухав його, поважно кивнув і сказав:

– Більше мене знає Білочка. Я-то все по землі ходжу. А вона і по землі

ходить, і по деревах скаче. Їй звідти видніше. Білочку ти знайдеш в дуплі,

там вона свої горішки ховає від чужих очей, запаси на зиму робить.

– Дякую вам, дядечку Їжак! – подякував котик і почимчикував далі в ліс,

навіть і не знаючи, куди йому йти і де Білочку шукати, яка знає, де Правда

ховається.

Маленькому Мурзику здавалося, що йде він дуже довго, тоді як

насправді пройшло не більше однієї години. Кошеня злякано озиралося в

лісі, де ставало дедалі темніше, коли почуло грізне:

– Ух! Ух!

Кошеня перелякано вигнуло спинку і позадкувало до дерева, як

раптом побачило просто перед собою великого Філіна.

– З-здрастуй, дядечку Філіне! – заїкаючись від переляку, вимовив

Мурзик, помалу випрямляючи спину. Щось підказувало йому, що лякатися

нема чого.

Філін уважно подивився на кошеня перш, ніж привітатися. А потім

сказав:

– Ти чого це так пізно один в лісі гуляєш?

– А я не гуляю, дядечку Філіне, я Правду шукаю, – відповіло кошеня.

– Правду кажеш? Що ж, Правду шукати – справа хороша, шляхетна, -

величаво кивнув Філін.

– Дядько Їжак порадив мені звернутися по допомогу до Білки.

– Вірно він тобі підказав. Чекай тут, нікуди не йди. А я зараз повернуся.

Філін розкрив свої величезні крила, змахнув ними, злітаючи в небо, і

зник з поля зору. Кошеня розгублено дивилося йому вслід, намагаючись

відшукати великого мудрого птаха, але не бачило нічого, крім темного неба

над верхівками старих сосен. Він присів біля дерева і став слухняно чекати.

Невдовзі Філін повернувся: він спікірував вниз, плавно змахуючи

крилами, біля самої землі склав їх уздовж міцного тіла і впевнено

приземлився. А з дерева долинув гомін голосів, і вже в наступний момент

вниз – одне за одним – спустилися маленькі білченята, а слідом – їх мама

Білка. Білченята весело щебетали, розглядаючи кошеня і ховаючись за

старим Філіном.

Кошеня замилувалося кумедними китицями на їхніх вушках,

золотавим хутром і величезними пухнастими хвостами. Мурзик мимоволі

змахнув своїм хвостиком, щоб краще його бачити, і зажурився, що у нього

самого немає такого пухнастого хвоста. Білка пройшла повз своїх малюків,

кожному приділивши увагу, і звернулася до кошеняти.

– Кажуть, заради друга ти мужньо вирушив в густий і темний ліс, щоб

відшукати Правду... – заговорила Білка.

Кошеня несміливо кивнуло, стоячи перед двома дорослими і цілим

виводком грайливих білченят.

Білка посміхнулася кошеняті підбадьорливо.

– Навіщо ж твоєму другові знадобилася Правда? – запитала вона

маленького Мурзика.

– Тітко Білко, мій друг Іванко потрапив в халепу. Його мама

засмутилася через розбиту вазу, і йому дуже потрібно повернути їй гарний

настрій. Він сказав, що Правда допомогла б йому. А я почув це і вирушив її

шукати. Дорогою я зустрів курча і каченя, добру Воду зі ставка, старого

дідуся Бора, Синичку та Їжака. А потім Філін полетів за вами, тому що всі

говорять, що ви точно знаєте, де знайти Боровичка-Лісовичка, який знає, де

Правду шукати, – торохтіло кошеня на одному подиху.

– Що ж, – поважно відповіла йому Білка, – повернути Іванковій мамі

гарний настрій – справа варта уваги та сил. І Правду шукати – намір гарний. Я

допоможу тобі.

Білка свиснула щосили, так що кошеня навіть прикрило вушка

лапками. Свист обірвався, але нічого навкруги не відбувалося. Кошеня стало

озиратися. А білченята примчали під мамин захист. Вона обійняла їх усіх,

притуляючи до себе. І тут почулося важке:

– Уф-уф-уф...

Котик теж притулився до Білки злякано, дивлячись в той бік, звідки

линув звук. А за хвилину з-за дерев до них вийшов маленький ведмідь. Він

важко сопів, намагаючись віддихатися від швидкого бігу. Сповільнюючи

кроки, Потапич-молодший підійшов до Білки.

– Здрастуйте, тіточко Білко! Почув, що ви мене кличете, і примчав, -

сопіло ведмежа.

Білка махнула білченятам лапкою, і вони миттю помчали на дерево. І

вже звідти, з гілки, спостерігали за тим, що відбувається внизу, помахуючи

величезними пухнастими хвостами і нагостривши вушка з кумедними

золотистими китичками. Одне білченя постійно гризло горішки і було

найпухкішим з усіх. Друге ні секунди не могло сидіти на місці і було

худеньким і рухливим, третє – завжди нагострювало вушка і чуло краще за

інших. А двоє інших білченят завжди тулились ближче до мами в пошуках

тепла і захисту, тому що були наймолодшими.

– Все правильно ти зробив, маленький Потапичу, – відповіла Білка

ведмежаті. – Маленькому котику потрібна твоя допомога. Відведи його до

Боровичка-Лісовичка.

– Добре, – пихнуло ведмежа, і підставило свою спину кошеняті. Мурзик

нерішуче простягнув лапку і одразу ж боязко відсмикнув її. Але він ні на

хвилину не забував, що йому неодмінно потрібно допомогти другові. Тому

виліз на спину ведмедика і, попрощавшись з усіма, вони вирушили в дорогу.

Ведмедик пробирався лісом, а над їхніми головами небо, ніби теж бажаючи

допомогти малюкам, розкидало зірки-лампочки, висвітлюючи дорогу.

Кошеня сонно позіхало, і кілька разів навіть згорталося клубочком на

спині ведмедика, але трималося, забороняючи собі спати. І його терпіння і

наполегливість не були марними. Просто перед кошеням і ведмежам

стелилася галявина, повна вогників, що виблискували в темряві. Маленький

Потапич допоміг кошеняті спуститися зі спини.

– Ми прийшли вже, – промовив ведмедик. – Тут знайдеш Боровичка.

Але пильнуй, старий хитрий. Будь обережний. А мені до мами час вертатись,

бо вона хвилюватиметься, якщо не повернусь вчасно.

– Спасибі тобі, ведмедику, – сказав котик на прощання, і ведмедик

попрямував додому, в густий і темний ліс. А Мурзик присоромлено подумав,

що, напевно, і його мама-кішка зараз хвилюється, куди поділося її кошеня.

Але він був упевнений, що мама-кішка неодмінно зрозуміє його, коли

дізнається, що йому вдалося знайти Правду.

Поки ж він захоплено обводив поглядом блискучу галявину,

намагаючись устежити за світлячками, але щоразу не встигав за їх

пересуваннями.

– Здрастуйте, світлячки! – сказало кошеня, і йому відповів цілий хор

голосів.

– Здрастуй, кошеня!

– Я шукаю Боровичка-Лісовичка. Мені дуже потрібно другові

допомогти, – пояснив Мурзик, сідаючи коло величезного гриба з широким

коричневим капелюшком, який цілком міг би бути кошеняті парасолькою,

якби раптом пішов дощ. Але, на щастя, дощу не було. А ось гриб виявився

непростим. Тому що, коли кошеня замовчало, гриб несподівано відкрив очі,

повернувшись до кошеняти обличчям, і випростався. Виявилося, що це і не

гриб зовсім, а старий дуже маленького зросту, у величезному капелюсі.

Світлячки сміялися, дивлячись на здивованого котика, і розліталися в

різні боки, по своїх справах.

А Боровичок привітно посміхнувся кошеняті.

– Ну, здрастуй, Мурзик, – сказав дід, плеснув у долоні, і перед кошеням

з'явилася миска з молоком.

– Здрастуйте, Боровичок-Лісовичок. Спасибі вам, – і Мурзик почав пити

з миски. Напившись молока, він ще раз подякував старому, і миска зникла.

– Весь ліс уже облетіла твоя розповідь про бідолаху Івана, – звернувся

до кошеняти дід. – Знаю і я, що ти шукаєш Правду, щоб другові допомогти.

Що за дива! Таких друзів пошукати треба, щоб за друга в темний ліс

вирушали і небезпек не боялися, – сказав старий у величезному коричневому

капелюсі і подивився на кошеня.

Мурзик замислився на хвилинку.

– Іванко б теж пішов для мене в ліс, – нарешті відповів котик,

поміркувавши. – А ще на шляху мені зустрілися дуже добрі, хороші друзі. І

Курча б заступилося за Уаченя, дідусь Бор – за тітоньку Воду, Їжак – за

синичку, а Філін і ведмежа – за Білку. Мені багато зустрічалося друзів на

шляху.

Боровичок заплескав у долоні.

– Ось так-так! – радів він. – Отже, маленьке хоробре кошеня, тобі й

справді моя допомога потрібна!

– Дуже потрібна, – кивнув Мурзик, переказавши Боровичку всю історію

від початку. – Адже я навіть не знаю, яка вона – Правда? Звір це або людина?

Красива або страшна? І де мені її шукати?

Боровичок лукаво посміхнувся кошеняті, сідаючи перед ним на коліна.

– Правду не потрібно шукати, – відповів лісовий житель здивованому

кошеняті. – Правда у кожного своя є.

– Як же так? Чому ж тоді Іванко її не знайшов?

– У будинку, де живе Добро, – відповів йому Боровичок, – завжди

оселяється і Чесність. Вже вона точно знає, де Правду шукати. Вона її часто

до себе в гості запрошує і ласощами пригощає, принаджує.

Кошеня анічогісінько з почутого не розуміло, а Боровичок тим часом

продовжував:

– А ось якщо хто в домі з Чесністю не дружить, так і Правда в гості не

заходить, і Добро згодом в іншому будинку оселяється. Правда красивою або

некрасивою не буває, вона різна, це як подивитися на неї, – розважливо

промовив старий. – І кожній Правді свій час. Ось якщо на зірки вдень

подивитися, чи побачиш ти їх?

– Ні, – відповів котик, із задоволенням подивившись на зірки, які,

здавалося, підморгували йому з небес.

– А якщо вночі подивитися?

– Якщо вночі, то видно, – мрійливо відповіло кошеня, знову дивлячись

на зірки.

– Тож потрібно навчитися чекати вдень до ночі, щоб зірки побачити, а

вночі до ранку, щоб сонце зійшло. Всьому свій час, – сказав Боровичок,

пильно вдивляючись в допитливого котика, який уважно слухав старого, не

перестаючи милуватися то світлячками, то зірками. – Хто вміє чекати, той

дочекається найкращого…

– Значить, якщо Іван Правду не знайшов, наше Добро в інший будинок

переїхало? – злякано запитало кошеня.

– Ще ні, не переїхало, – відповів старий. – Якщо ти в ліс за нього пішов,

а Іван хоче Правду знайти, щоб мамі повернути гарний настрій, і мама не

сварила його, то Добро ще живе у вашому будинку. Але поквапся запросити

в будинок Чесність, і тоді ці троє збережуть Щастя у вашому домі.

– Та де ж мені Чесність шукати? – допитувалося кошеня.

– Де обгортки від цукерок, там і Правда... – із загадковою посмішкою

відповів Боровичок. – А тепер поспішай, інакше твоя мама хвилюватиметься.

Світляки проведуть тебе, щоб ти не заблукав у темному лісі.

– Дякую вам, дядьку Боровичок! – вигукнуло наостанок кошеня і

помчало слідом за світлячками.

Дорога виявилася не такою вже й довгою, якою здавалася на перший

погляд, коли він шукав Боровичка. Незабаром Мурзик опинився біля вже

знайомого ставка. Він весело подякував тітоньці Воді і дідусеві Бору за

допомогу, розповів їм, як знайшов Боровичка, і що він йому порадив. Вони

побажали кошеняті удачі, і той бадьоро рушив до будинку. Там на нього

чекала, хвилюючись, мама-кішка. А поруч з нею і його друг Іванко.

Котик задоволено потягнувся, влаштувавшись на колінах хлопчика,

який гладив його по голівці і спині, і став муркотіти мамі-кішці про те, що

дізнався в лісі. Мама-кішка слухала його уважно, і щойно малюк заснув на

руках у свого друга, увійшла в будинок. Обійшла всі його закутки, розпитала

мишу, яка жила в норі, озирнулася уважно. І тут вона побачила блиск в кутку.

Це місяць допомагав мамі-кішці знайти Правду і світив на яскравий фантик в

кутку, біля ліжка Михайлика.

Хлопчик сидів за столом і читав казку. Мама-кішка голосно нявкнула,

привертаючи до себе його увагу. Хлопчик невдоволено відірвався від

читання і повернувся до неї. Кішка дряпнула блискучий фантик, і той голосно

зашурхотів. Вона подивилася пильно на хлопчика, на фантик і на двері в

дитячу кімнату. Хлопчик насупився, але нічого не сказав. Кішка встала,

пройшла до іншого ліжка і, присівши біля нього, стала вмиватися. Так могло

б здатися на перший погляд. Насправді ж, мама-кішка від сорому сховала

лапкою мордочку, і Михайлику, який це зрозумів, теж стало соромно за себе.

Адже Добро все ще проживало в їхньому будинку, а хлопчикові зовсім не

хотілося, щоб його брат і мама сумували.

Хлопчик взяв з підлоги фантик, який кинув там зранку, і поплентався

«здаватися». Мама-кішка провела його задоволеним поглядом і повернулася

на поріг, до свого кошеняти, яке уві сні перебирало лапками і мурчало, немов

все ще було в лісі та зустрічало там дивовижно добрих, чуйних тварин і

птахів.

Мама-кішка дуже пишалася кошеням – адже її синочок був справжнім

вірним другом для Іванка.

Михайлик тим часом увійшов до зали, де мама і тато сиділи в кріслах і

читали.

– Мамо... – неголосно покликав хлопчик, присоромлено відводячи очі.

Мама відразу ж звернула на нього увагу, відклавши книгу.

– Що трапилося, Михайлику?

Хлопчик простягнув їй фантик від цукерки і зізнався:

– Мені дуже соромно, що я сказав неправду сьогодні вранці, коли ти

мене запитала, хто розбив вазу. Це я потягнувся за цукеркою, але не дістав і

ненавмисно скинув її.

– Але чому ж ти мені одразу не сказав? – здивувалася мама, і тато теж

відклав книгу, уважно слухаючи їхню розмову. – Хіба я не вчила тебе завжди

бути чесним?

– Вчила, – кивнув хлопчик. – Але я подумав, що ти страшенно

засмутишся, якщо дізнаєшся, що це зробив я.

– Вірно, синку, – відповіла мама, саджаючи його до себе на коліна,

ласкаво пригортаючи ближче. – Але ще більше я засмутилася б, якби

Чесність залишила наш будинок разом із Правдою.

– Адже тоді ми всі назавжди втратили б Добро і Щастя, – сказав тато. -

Хіба це було б добре?

– Ні, – Михайлик похитав головою і міцно обійняв спершу маму, а потім

тата. – Я більше ніколи не буду обманювати. Адже Добро і Щастя повинні

бути в кожному домі! І в нашому теж!

Іван увійшов до кімнати побажати всім на добраніч і побачив, як мама,

тато і братик обіймаються. Мама посміхалася і більше не сумувала. Іванко

так зрадів цьому, що також кинувся в обійми батьків і брата.

Братик довірливо розповів Іванкові про цукерки і розбиту вазу.

– Я такий щасливий, що Правда знайшлася! – вигукнув хлопчик, і

батьки розсміялися.

Але більше всіх був щасливий маленький Мурзик, який знайшов

Правду і допоміг зберегти в будинку Щастя.

листопад 2015 року

Мій дорогий юний читачу і його люблячі батьки!

Разом з кошеням ми пройшли довгий шлях і допомогли йому

відшукати Правду. Але чи пам'ятаєте ви його ім’я?

________________________________________

А кого він зустрів на своєму шляху?

___________________________________________________________

_________________________________________________________________

_________________________________________________________________

_____________________

Кошеня – вірний друг?

___________________________________________________________

_________________________________________________________________

______________

Спробуй разом з батьками намалювати на відведеній для цього

сторінці тих героїв казки, які найбільше тобі сподобалися. Розкажи про них.

Які вони? Як виглядають? Добрі вони чи злі? І чому подобаються тобі?

Якими героїв казки

бачиш ти?

Angelina Kriheli

(перевод с украинского языка – Anhelina Krikheli)

How a kitten looked for Truth

Translator – Veronika Pisarieva

Instead of a prologue…

One my very close and dear person to me believes that good books can

be divided into two types – informative/useful and interesting ones. I hope that

this fairytale wil be at least a little bit useful and interesting for you at the same

time. For that to happen it is translated into Ukrainian (indeed, everyone should

have a right to choose), contains an interactive component (questions and pages

to draw fairytale characters as a reader sees them) and it is adopted for both

young readers and their parents.

Every fairytale is not just a book, where an author shares his view of the

world, the light of his soul and thoughts… It is something priceless, that units the

whole family while evening reading of fairytales before going to bed.

And thereby let every child on the Earth, as well as this kitten, finds his

own beautiful and inimitable Truth…

To my mother,

brothers and every

reader, who takes this

book in his arms.

– Vanechka! Vanechka, tell me, sonny, didn’t it you drop a vase from a

table? – his mother bent to the boy, wiping her hand on an apron. She was baking

pies when she heard the rumble, entered the living room and saw a broken vase

and scattered candies on the floor.

The boy entered the room and shook his head, looking at his mother from

the bottom up.

– No, mommy. I was playing in my room and then heard as it fell. And…

The pies smelled so good from the kitchen!.. – said the boy sheepishly, looking

stealthily at the plate full of toasted pies.

Mum nodded to his son, told to wash his hands and sit at the table after he

puts his toys away. But when the boy was leaving the room, she added:

– Vaniusha, if you want some candies and can’t reach the table, ask your

father for help so not to drop anything. The kid nodded and hurried into the room

to put his toys away.

– Tut-tut! – mum shook her head, left in the room alone. – Sure the vase

couldn’t fall itself right from the middle of the table… How can I find the truth, if

Vanechka doesn’t tell me? Mishenka! – She called and right then the second kid

ran, into looking like Vania as two peas in a pod.

Mum told him to wash his hands and get ready for the mealtime as well,

and then asked:

– Didn’t it you drop the vase from the table unexpectedly?

– No, – the boy answered with a smile, wiping his hands on his trousers

and looking at the pies on the table.

Mum nodded to the kid and he said thoughtfully:

–

Maybe, Murzik played and hit it with his tail? – And he ran to help his

brother with the toys.

Murzik, who was sitting under the table, jumped out in surprise. He

definitely knew that he didn’t drop any vase from the table and didn’t scatter the

candies and in fact, he didn’t like sweets at al . A kitten quietly slipped into the

room, where brothers in eagerness were putting the toys away and cleaning the

room.

– Murzik! – Vania happily met the kitten and hastened to fold him in his

arms. The boy scratched kitten’s ear, making him purr gladly, got closer to his

friend and move up his back to small child hands. The boy smiled:

– And where should I, Murzik, look for Truth so that my mommy wouldn’t be

sad and angry at me?

Murzik just sighed heavily in reply. He would like to know himself who

broke a wonderful colourful vase, which shone with all rainbow colours as thread

of light touched it coming into a house through the window. It was so beautiful

and he liked it so much! He often came to the living room with his mother-cat to

admire the vase.

– That’s it! – purred the kitten, but Vania understood nothing since the

kitten couldn’t speak as people do. – I’l ask my mother-cat who on Earth is that

this Truth that knows all the secrets? And where can I find it? Mommy-cat,

mommy-cat! – He yel ed running at the door, but Vania heard only how kitten

purred and suddenly whisked away.

– Mommy-cat! – Breathless from fast ran the kitten stopped close to nose

of a big fluffy cat dazing on a sil . She was lazing at the sun, swishing her tail idly

from side to side with a great pleasure.

– Umm… – the cat purred, opened her eyes and looked sweetly at the

kitten.

– Mommy-cat, who is Truth?

– Why? – cat surprised, seating herself next to the kitten.

– My friend Vania says, that Truth knows who broke the vase. And if

someone finds it his mother won’t be sad because of the vase.

– Oh, I see!.. – Cat purred thoughtfully, grooming herself. – Truth is big

and scary! – She said. – People are afraid to look for Truth, but there is no use in

it for animals, we already know straight goods.

The kitten nodded, but understood nothing. That’s why he asked:

–

But my friend is a human. So, he needs Truth indeed. Where can I

find it? – the kitten grew sad, curling into a ball at mother-cat’s paws.

– Then asked others, just in case somebody saw her or knows where to

look. The kitten leapt to his paws at once, ready to go and look for Truth, so he

can help his friend.

– But don’t go far away and come back before nightfall! – Mother-cat

shouted at his direction. Kitten promised to come back by daylight and

scampered away to a pond.

The sun was warming his back, the wind was tickling his whiskers and hair

and his paws were pacing bravely along the path. This little kitten really wanted to

help his friend and strongly believed that this is what exactly true friends should

do. And one more thing – he wanted to have a look at Truth badly.

«Maybe, – the kitten was wondering on his way to the water, – she’s very

tall and adult like Vania’s mother! Maybe, she’s kind and beautiful and gives milk

to kittens as Vania’s mother does. But why are people afraid of her then?..».

He reached the edge of the pinewood. A pure pond with a puddling

Duckling in it came to his view. He was diving in and coming up with a light

laughter. Ashore a Chick was waiting for him, clapping his wing-hands to his

Duckling-friend enthusiastically. He liked the Duckling diving. And every time the

letter came up the water, the chick jumped about and clapped his hands laughing

gladly.

The kitten looked at the baby-Chicken with interest and then at the

Duckling that now was showing only his little yel ow feathery tail. The world

seemed very bright, colourful and wonderful to the little kitten and everything new

he faced cheered him and interested incredibly. He studied every object of his

interest thoroughly, whatever it was. That’s why once he even put his nose into

the alveary. Of course, the bees sent him off their house, but as they were very

kind they didn’t sting the curious kitten. His friend Vanechka told him, that bees

sip honey and buzz crossly because he kept them from their important work. But

if he didn’t, they wouldn’t be angry, buzz and sting. Now the kitten knew it and

watched them working from the sidelines, nestling on a house’s sil and catching

a few rays of sun.

Though, he stil knew nothing about these little feathery nubbins.

– Good afternoon! – Murzik purred and came a little closer. He was a very

well-bred kitten and always wished good day to everyone he met on his way

saying “Good afternoon!”. That’s what his mother-cat taught him as well as her

mother did and so on.

The Chick got distracted from observing the Duckling and said hello back.

It was interesting for him to meet somebody who didn’t look like him at all.

– Good afternoon! –the Duckling greeted too? while getting out the water

and splashing the drops whenever he stepped.

At al times the kitten remembered that he had an important matter – he

had to rescue his friend, so he needed to find a strange creature called Truth.

«But maybe they know where to find it?» – the kitten thought hopefully.

– My name’s Murzik! I’m the mother’s-cat son. – The kitten introduced

himself by the proprieties. – And what are your names?

– I’m a Chick, – one of the babies gave him a nod. – I’m a hen’s son. Nice

to meet you.

– And my name’s Duckling. My mother is a duck. It’s nice to meet you too.

The kitten was glad to new acquaintances and right there he decided to

become friends. However, at this point he had to do an important task. So he

asked:

– Chick, Duckling, can you tell me please, have you seen Truth?

They just looked at each other and shrugged their shoulders.

– We haven’t ! – they answered in the same breath. They were really

upset, because they couldn’t help their new friend. But suddenly the three heard

a gentle voice that sounded like a melody.

– I haven’t seen Truth either, but they say she’s beautiful… – someone

whispered mysteriously. The kitten, Chick and the Duckling looked around but

there was no one but them. So the kitten lowered his eyes and saw the pond. He

understood that it was Water who talked to him. Kind Water decided to help the