Текст книги "Там, де поховано Адель..."

Автор книги: Андрій Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 3 страниц)

Щоб відволіктися та налаштуватися до справи, яку доводиться робити вперше, Сахно повернувся до ями і близько сорока хвилин порався біля неї, розширяючи і поглиблюючи. Нарешті, коли краї сягнули йому трошки вище грудей, він викинув лопату нагору і, крекчучи, виліз сам. Якийсь час він стояв нерухомо, курив, дивився на зорі і гнав від себе спогади про Адель. Як вони вдвох поїхали на весілля до його брата в Кременчук, спізнилися на поїзд через те, що затриматися в ліжку, і мусили добиратися електричками, передрімуючи уривками на різних станціях. Як посварилися через те, що вона не випускала його дивитися на парад Першого травня в чорнобильський рік. Як після весілля на їхньому ліжку спало разом з ними покотом шестеро впоперек, поклавши ноги на стільці. Як вона не розуміла його радості з приводу того, що Горбачова тримають майже під арештом, і тицяла пальцем у екран, доводячи, що ці одутлі пики за столом набагато гірші за «батька» остогидлої йому перебудови. Як вони серйозно обговорювали варіант із усиновленням дитини після її візиту до лікаря. Як вони…

Сахно викинув другу цигарку, не викуривши навіть половини. Досить. До біса спогади, ще жаліти її почнеш. Він вдихнув лісового повітря, з присвистом видихнув і рішуче підійшов до того місця, де чекала на свою долю його дружина.

Аделі не було.

4

– Хто це говорить?

– Яка тобі різниця? Як я розумію, тебе це не повинно цікавити. Ти вбив свою дружину і закопав її у лісі. Міліція, думаю, від цієї справи ще не втомилася, чотири дні лиш минуло. І я можу їм допомогти.

– Припиніть дурні жарти! До речі, телефон прослуховує міліція, Адель може подзвонити і…

– З могили, яку ти викопав для неї, падлюко? Слухай уважно: я можу привести лягавих до того місця, де ти вбив її, вони знайдуть бички від твого «честерфілда», сліди, що ти позалишав, а інструменти, за які ти тримався поганими своїми лаписьками, я підкину їм на закуску. Далі будемо дурника клеїти? Кладу трубку, а ти подумай.

– Алло! Алло! Алло, туди твою… Алло!

Сахно випив третю чарку горілки, і Марина люто вдарила його по руці.

– Припини бухати, ідіоте!

– Дай мені спокій!

– Спокій тобі? Спокій? Н-на!

Від по-чоловічому сильного ляпаса в нього труснулася голова.

– Ах, ти..!

– Ану, сядь! Сядь! І не кричи, нас добре чути твоїм цікавим сусідам!

– От сама і не…

– Заткни пельку, кажу!

Сахно не пам’ятав, як доїхав додому. Знав тільки, що якесь шосте почуття стримувало його від того, аби не влаштувати на трасі шалене авторалі. Пам’ятав тільки обличчя Марини, коли він ввалився до кімнати, і своє теж пам’ятає – у дзеркалі передпокою.

– Ну і куди вона могла щезнути?

Сахно таки стишив голос, і тепер збоку нагадував ображену дитину, з якою пожартувала старша сестра, заховавши у свою шкільну сумку її улюблену іграшку. Для повноти картини не вистачаю ще заплакати.

– Торочиш одне, ні, щоб подумати, – Марина нервово закурила. – Давай усе спочатку і не роби тут бабських істерик, нікому вони не цікаві. Отже, її не було біля машини…

Аделі не було там, де Сахно залишив її, сплячу, чекати страшної долі. Перше, що він зробив мимоволі – погукав її у лісовій темряві. Здалося, пішла луна, він злякався власного голосу, присів. Потім, перевівши подих, навпочіпки обповз навколо машини. Дійшла черга до найближчих кущів, хоч він і розумів безглуздість своїх пошуків. У бардачку знайшовся ліхтарик, та його промінчик не сягав далеко, і Сахно обмежився тим, що боязко пройшов метрів з шість уперед, скрикнув, наштовхнувшись на засохлу колоду, навіть скочив убік, мов той заєць, і вже більше не шукав, квапливо сів за кермо і втік з місця, де могла бути похована його дружина і де навіть лишилася викопана могила…

– Я нічого, ні греця не розумію!

Його рука простяглася до пляшки, але Марина незграбним, але сильним рухом зіштовхнула її зі столу, і пляшка впала на картатий лінолеум кухонної підлоги, та не розбилася, покотилася до плити. Горілка витікала, лишаючи за пляшкою сорокаградусну цівку.

– Ду-урепа! – Сахно більше здивувався, ніж розлютився. – От дурна!

– Ага, я дурепа, я, – Марина струшувала попіл просто на підлогу. – Куди вона могла подітися – потім розберемося. А де лопата, якою ти копав могилу? Де скальпель? Де сумка з її речами? Чи закопана яма, туди твою в…?! Ти позалишав усе так, як було, ти перелякався, ти, мужик…

– Ану, заткни писок! – Сахно не чекав від себе такого рику, не чекала й Марина, сахнулася, а він притиснув коханку до кухонного столу, вона спробувала боронитися, та його руки міцно стиснули її зап’ястя, цигарка випала з пальців Марини, а його руки стискали її все міцніше, вона навіть не підозрювала, що в оцього вайла така звіряча сила.

– Пусти, – вона вже не кричала, просто просилася. – Пусти, боляче.

– Ні, ти мене вислухаєш, а потім пущу. Треба було їхати зі мною, сама не захотіла! Пусте. Подивився б я на тебе у темному лісі, коли зникає накачана снодійним людина, яку ми з тобою збиралися закопати в землю. А тепер я тебе запитаю: чим ти її накачала і чи накачала ти її взагалі?

В очах Марини майнув переляк. У горлі раптово пересохло, і слова були схожі на хрипкі звуки папуги, якого після тривалих зусиль навчили промовляти щось схоже на людські фрази.

– Ти… ти що… ти… Ампула… за вікном ампула… Міліція б випадково… у смітнику… Вони б… Пошукай піди…

Сахно випустив її і відсторонився. Марина важко дихала і справді виглядала переляканою. Він раптово зрозумів причину: щойно він, боронячись від бабських нападок та звинувачень, висловив припущення, яке продовжувало страшний ланцюг. І Марина правильно злякалася – той, хто готовий вбити один раз, не зупиниться перед другим убивством.

– Заспокойся, – він незграбно попестив її по щоці. – Давай не думати про ту кляту лопату. Можна повернутися і все це забрати.

– Якщо все ще там, на місці.

– Куди воно могло…

– А вона куди могла?

Коло замкнулося. Сахно знову сів на ослін, сховав обличчя у розчепірені долоні.

– Приведи себе до ладу.

– Ти про що? – озвалася Марина.

– Вмийся, причешися. Поїдемо туди…

– Куди?

– Туди! Містом ще якось я поведу, ближче до посту ДАІ візьмеш кермо. Вони о такій порі можуть зупинити, це вже точно. А я під газом.

– Не впораюся.

– Я ж тебе вчив майже чотири місяці! Ти нормально кермувала. Проїдеш десяток кілометрів, далі знову поведу я. І спробуй тільки щось сказати. Поїдемо разом, і все.

Марина зітхнула і зникла у ванній. Вийшла звідти хвилин за двадцять, бліда, тиха, але не розпатлана, як недавно, більш-менш охайна, навіть гарна. Та врода коханки цікавила його зараз найменше, він, відсторонивши її, зайшов до ванної, пустив холодну воду, стромив під міцний струмінь голову і, стиснувши зуби, терпів доти, доки не прояснилося. Ретельно почистив зуби, причесався, насунув на очі кепку. Можна рушати.

Дорогою вони мовчали. Сахно був певен, що Марина думає про те саме, що й він. А його думки займала Адель. Чомусь згадалося, що десять років тому вона, молода студентка з оригінальним ім’ям, полонила його думки не менш сильно. Дурні порівняння.

В умовному місці Марина таки сіла за кермо і навіть доклала зусиль, аби не їхати надто повільно. І коли попереду замаячила знайома будка, Сахно, не стримавшись, виплюнув довжелезну лайку, ляснувши себе по лобі.

– Ти чого? – Марина на мить відволіклася від дороги.

– Якщо вони зупинять, у тебе ж нема прав! Ну, чому, чому я такий мудак!

Марина відчула, як усередині перетворюється на крижинку, а руки її вже вросли у кермо. І немов крізь вату, почула власний голос, на диво спокійний:

– Може, не зупинять… Робити їм нема чого… Може, обійдеться…

Обом здавалося, що машина повзе, мов черепаха. І коли будка лишилася позаду, коли Марина натисла на гальма і знесилено відкинулася на спинку крісла, Сахно відчув себе зовсім тверезим і усвідомив, як щастить йому цього довжелезного вечора. Це надало йому впевненості, і далі він їхав спокійно, навіть із траси з’їхав там, де треба, – цей маршрут, він знав, буде снитися йому відтепер до кінця життя.

– Приїхали!

Зараз, коли Марина сиділа поряд і явно боялася усього, Сахно почував себе на висоті. Подивимося, яка ти смілива й розумна! Пошукаємо тепер разом, отут твої поради знадобляться. Він вийшов з машини, хвацько ляснувши дверцятами. Десь тут… Вночі трапити точно на те саме місце неможливо, але приблизно десь у цьому, як кажуть військові, квадраті. Щось там попереду таки висвітлюють фари… Може, дідько, що пожартував над ним так невесело, повернув Адель на місце, і вони тут же закінчать справу, хай і вона подивиться на…

Сахно спинився, немов наштовхнувся на муровану стіну. Світло фар сягало цього місця, він не помилився, він справді кілька годин тому копав тут могилу для своєї дружини.

На місці дбайливо виритої ями височів свіжонасипаний пагорб. Як на кладовищі після поховання, тільки значно менший, дбайливо притоптаний лопатою, навіть недбало прикиданий якимось сухим гіллям. Сумки з речами Аделі, лопати, і – Сахно відчув це, хоча й не пробував навіть шукати – знаряддя вбивства, якого не сталося, гостренного скальпеля поряд з горбочком не було.

За спиною хряснули дверцята машини. І нерви Сахна нарешті не витримали – він поточився і мішком упав на землю неподалік свіжозакопаної могили.

Оклигав від того, що Марина, плачучи, ляскала його по щоках. Очі не звикли до темряви, тому Сахно бачив лиш її обриси над собою і чув схлипування. Спираючись на лікті, він підвівся, потім сів. Світло від фар тепер ударило просто в очі, і темрява відступила остаточно. Згадавши миттю, що сталося, він зрозумів, що сидить зараз спиною до могили, і озирнутися його не примусять навіть тортури. Хіба існують у світі тортури, страшніші за ті, що він їх пережив за один вечір?

– Що… ми наробили? – руки Марини обвили його шию. – Що тепер? Буде тепер що?

Сахно важко звівся на рівні ноги, ступнув два кроки не озираючись, хоча зробити це несподівано захотілося. Він відчув себе людиною на залізничному пероні, яку так і тягне кинутися під поїзд, що з гуркотом пролітає мимо, і лише якісь суто природні інстинкти стримують від цього фатального кроку.

– Більше нічого не буде, – він не впізнавав свого голосу. – Поїхали додому. Як би там не було, діємо за планом. Іншого виходу я не бачу. Ти розумна, можеш придумати щось інше.

– Я дурна. Ми дурні обоє.

– А не так давно ти була дуже розумецькою. Підеш шукати Алель? Чи, може, розкопаємо отой горбик і подивимося…

– Припини-и-и! – її кулачки замолотили по його грудях. – Замовкни, за-мов-кни! Поїхали, поїхали, геть звідси!

У машині Марина беззвучно плакала. Сахно якось байдуже проминув знайому вже даішну будку. Якби його навіть і зупинили, він би точно наддав газу. З цілковитою апатією, що охопила його після того, як фари висвітили дбайливо закопану могилу, боротися було несила, влаштувати перегони з сиренами – оце б його потішило, відволікло, а що далі – хоч трава не рости, тепер йому на все начхати з Лаврської дзвіниці.

– Завези мене додому.

– Навіщо?

– Ми ж граємо далі, дурню, – Марина говорила крізь сльози. – Не треба, щоб я в тебе лишалася сьогодні… Та й потім ще якийсь час ми не повинні бачитися… Ти ж сам казав…

– Казав – значить, зроблю. Але найближчі години ані я, ані ти не зможемо лишитися на самоті. Передсвітом, поки всі ще спатимуть. завезу. І мовчи.

Сахно зупинив машину біля першого-ліпшого нічного магазину і купив пляшку горілки. Вдома, одразу з порога, завів Марину за руку до спальні, приніс два кухлі – найперше, що попалося під руку на кухні, і мовчки налив собі і їй. Вона випила навхильці, і в три прийоми вони спорожнили півлітрівку. Затим, навіть не роздягнувшись і не роззувшись, поринули у забуття – Сахно на своєму боці ліжка, а Марина калачиком на місці Аделі.

А вранці Сахно, блідий та змучений, – адже усю ніч мотався містом у пошуках психічно неврівноваженої дружини, – прийшов нарешті в міліцію…

5

– Будемо розумними людьми: ти ж знаєш, хто б ти не був, хай сам сатана, але ж тоді взагалі мусиш знати – в мене нічого нема. Квартиру продати, машину? Це явно викличе підозру, але тоді мені не буде чого втрачати, мусиш це збагнути! А менти не зовсім дурні, я ж усе зроблю, аби тебе потягнути за собою, людина у відчаї нерозумна й страшна!

– Не лякай і припини істерику! Грошей з тебе справді ніяких. Хай хата двадцять штук, тачка репана за дві-три піде, це що – ціна за вбивство дружини? Я тебе, падлюко, таки замордую – сам признаватися побіжиш. Думаєш, так просто – жінку скальпелем по горлу? Але є варіант. Це шанс для тебе, мурло, шанс. Зробиш, як скажу – і забуду про тебе, хоча ой як не хочеться!

– Хочеш, аби ще когось cкaльпелeм по горлу? Думаєш, мотузки з мене тепер витимеш?

– Думаю і витиму. А ти завиєш на лампочку, якщо я цього забажаю. Так що мовчи і слухай, що робити треба…

Сахно, як це не дивно, навіть заспокоївся, коли незнайомий нахабний чоловічий голос нагадав йому про капище в лісі. Адель, у якому б стані вона не була, просто так зникнути не могла. Погрози незнайомця свідчили, що містики ніякої нема, що він, Сахно, точно не зсунувся з глузду. Тепер той передзвонить, витримавши паузу, і викладе свої умови. Певне, грошей захоче. Є в тебе, Сахно, гроші? Знайдуться. Цей невидимець уже, певне, розвідав, що реально можна видоїти з кишень такого собі Сахна. Якби-то ще знайти відповідь на одне просте питання: де в біса Адель?

Чотири дні. Дев'яносто шість годин кошмару. Розіграти розгубленого й переляканого чоловіка йому було нескладно, якщо зважати на останні події. Протоколи. Допити. Для чогось – обшук. Менти, серед них була одна жінка, переконалися, що з дому вона взяла мінімум речей, наявність акуратно складених одягу та білизни доводили те, що Адель не порпалася в шматті, квапливо набиваючи валізу, а пішла в чому була, тобто ось вам імпульсивність і невмотивованість поведінки. Марина, яка могла й переграти, розписуючи психічний стан пацієнтки, повелася на диво розважливо, пояснила, що просто виконувала поради лікаря. Допитували й лікаря, він потім дзвонив і люто цікавився, у що це Сахно втягнув його, давнього приятеля. З ним довелося говорити як із слідчим: нічого не знаю, сам дивуюся, щось їй у голову стукнуло, хіба я не казав тобі, я й сам не думав, що це так серйозно… Приятель заспокоївся, бо він дійсно нічого не знав.

Чотири дні. За цей час Сахно лише раз по-справжньому злякався. Сусіди підтвердили, що подружжя Сахно останнім часом досить голосно з’ясовувало родинні стосунки. Але придуркувата сусідка, котра приходила того вечора дзвонити, запопадливо ляпнула: «Часів дев'ять було, хазяйка дома була, больненька лежала, санітарка прийшла укола робить». Слідчий тоді зацікавлено глипнув на Сахна: «Коли, ви казати, Аделаїда пішла з дому?» Прокручуючи потім ситуацію, Сахно лишився задоволений собою: він міг удати переляканого й стурбованого чоловіка, який не пам'ятає точно, коли саме його хвора дружина несподівано вийшла з дому. Та він точно пам'ятає, що, говорячи про час, не вказував точно, фраза «десь після дев’ятої» звучала з його вуст кілька разів і навіть фігурувала в заяві. І слова сусідки – от би дати по голові, паскуда язиката! – лише потішили його. Бачте, мовляв, ось вам і точний час. Десь хвилин через сорок після того, як пішла медсестра, Адель сказала, що піде подихає, це не вперше було, казав же я вам, ось і Марина говорить, що побула хвилин десять-п'ятнадцять, не вперше такі уколи робить, ось і вираховуйте час, ваша справа, зрештою…

А ввечері четвертого дня Сахно почув погрозу по телефону. Спокуса негайно подзвонити Марині швидко згасла, він не довіряв подібні розмови телефонам, а витягувати її зараз, пізньої години, було дурістю. Тому він ковтнув снодійного, до якого призвичаївся останніми днями, і провалився в безодню сну.

А на ранок таки набрав знайомий номер телефону…

– Ідіот, – почув у трубці після свого короткого привітання. Те ж саме слово почув за півгодини, коли Марина, сторожко озираючись, пірнула до нього в машину.

– Чого смикаєшся?

– Не знаєш? Хіба пасти тебе не можуть?

– Які в них підстави? Я – потерпілий, сумнівів у цьому нема. Поки що.

– Ідіот!

– Досить! – Йому вже набридли її лайки. – Досить.

– Куди ми їдемо?

– Кудись поспішаєш?

– На роботу, ідіоте!

Йому здалося, що правиця сама, попри його волю, хльоснула по Марининих губах. Вона зойкнула, схопилася за розбите місце, пучки пальців почервоніли.

– Ах, ти…

Сахно ледь встиг відбити її незграбний порух.

– Сядь спокійно! Розіб'ємося через тебе! Сиди, я сказав!

Грубий тон несподівано подіяв. Марина принишкла, шморгнула носом, видобула з сумочки хустинку і приклала до розбитої губи. Хустинка почервоніла.

– Сиди і слухай. Мені вчора подзвонив якийсь мужик і сказав, що знає все про содіяне.

Хусточка випала з Марининої руки.

– Ти серйозно?

Сахно не повернув навіть голови. Автоматично крутнув кермо на якомусь повороті, йому було все одно, куди їхати.

– Не мовчи!

– Я думаю, звідки він міг дізнатися? І, як логічно випливає з цього запитання, хто він такий? Ще одне: якщо він погрожує, що здасть мене міліції, у нього мусить бути незаперечне підтвердження власних слів.

– Адель… – тепер Марина чомусь перейшла на шепіт і вже не зважала на цівочку крові, що текла вниз по підборіддю.

– Правильно, – Сахно загальмував біля світлофора. – Адель. Жива або мертва. Витрися.

Марина механічно витерла кров. Загорілося зелене, машина рушила далі.

– Я ніколи не думав, що зможу логічно мислити, – Сахно й далі дивився на Марину. – Давай на секунду припустимо, що вона жива. Після всього цього, клянуся тобі, я вбив би її вдруге, причому закопав би, перед цим вбивши осиковий кілок у її…

– Ти що мелеш, ну що ти оце верзеш, ти… – вона, мабуть, хотіла за звичкою вигукнути «ідіот», але замість того приклала до губи брудну вже від крові хусточку.

– Отже, – Сахно дивувався своєму спокою, – якби вона була живою, у нашого невідомого друзяки не було б чим мене лякати. Адель жива, навіть не скалічена – замах на вбивство ще треба довести, плюс до того ми знаємо, що моя дружина психічно неврівноважена, лікар підтвердив. Ну, помотають мені нерви, ну, почнемо ми з Аделлю офіційно розлучатися – кому від цього гірше? Отже, вона нежива. Швидше за все, закопана там, де мусила вічно спати. Або в іншому місці. Адель і скальпель з моїми відбитками, причому Адель зарізали саме цим скальпелем – ось єдиний незаперечний доказ моєї провини. Тому схиляюся до думки, що вона таки мертва.

– Не заспокоюй сам себе. Ти ж саме цим займаєшся.

– У вас, мадам, є інші міркування?

Сахно вже починав побоюватися власного спокою. Якийсь він… фатальний, чи що. Якщо можна так сказати. Фатальний спокій. Спокій приреченого перед плахою. Дурнувате порівняння.

– У мене немає жодних думок. Мене це взагалі не повинно стосуватися. Чого він хоче врешті-решт? Чого…

Сахно несподівано різко, порушивши правила, повернув у якийсь провулок, скреготнули гальма. Усім корпусом розвернувшись до Марини, він міцно стиснув рукою її обтягнуте джинсами коліно і нахилив обличчя мало не впритул до її зблідлого личка.

– Не повинно стосуватися? А хто снодійне колов? Кого паскуда-сусідка бачила о дев'ятій, коли Адель «больненька лежала»? Знайдуть при розтині сліди препарату, ох, знайдуть! Ми в одному болоті, сонечко, отак!

– Я… я тебе таким ще не бачила…

– Скажи ще, що я тебе втягнув, маленька дитинко! Скажи ще, що не з тобою в ліжку будувався план вбивства моєї дружини!

– Про дружину згадав! – вереснула несподівано Марина, і Сахно ледь ухилився від її наманікюрених кігтиків. – Бідолашна Адель, хто ж її так, чия погана рука піднялася?!

Вона знову спробувала дряпонути його по обличчю, і Сахнові довелося вдарити її вдруге, кров з розбитої губи потекла сильніше. Марина, приклавши до рани зовсім уже червону хустинку, рвонула двері, намагаючись вийти, та Сахно шарпонув її за плече і опустив на дверях кнопку запобіжника.

– Слухай мене. Хто він і звідки взявся – я поняття не маю. Десь хтось проколовся, ти або я. Адель мертва, тут логіка проста. Чого хоче наш новий співучасник – хрін його знає. Але навіть не думай уникнути усього цього. Якщо зажадає грошей, платити будемо разом. Не думаю, що будуть інші вимоги. Я зроблю все можливе, аби ця виплата була одноразовою, і нас лишили в спокої. Чий прокол, чия помилка і де – не до цього зараз. Поки з ним не зустрінуся, все одно нічого не проясниться. Згодна?

Марина витирала кров і сльози, розвозячи червоні смуги по обличчю.

– Згодна?

Вона приречено кивнула.

– От і добренько, – він погладив її по голові, пригорнув до себе. Марина не пручалася, навіть ткнулася замурзаним обличчям йому в груди, вимазуючи коричневу шкірянку. Пусте. Головне – заспокоїти. Канчук із пряником. Повноцінного пряника, правда, не вийде, нема особливого бажання, за ці дні Сахно забув про існування будь-яких бажань, та й небезпечно це, їх не повинні бачити разом ще довго, така умова була, і її ніхто не скасовував.

– Ти побив мене…

– Бо дурною була Ти й далі мені потрібна, Маринко. Переживемо цю халепу, не бійся.

Він хотів цмокнути її в губи, але, зиркнувши на закривавленого рота, не зміг перебороти відрази. Раптом згадаюся, що закривавлене горло Аделі таки довелося б побачити, якби розкопали могилу… Хрін вам, темно було… Обмежився якимось батьківським поцілунком у тім’я.

Два наступних дні видалися ще більш пекельними: незнайомець не озивався. Сахно не знаходив собі місця, метався по квартирі, мов в'язень у камері-одиночці, до якої потрапив уперше і йому нема куди дівати енергію. З роботи, само собою, відпустили, горе в людини. Колеги задовбали своїми ввічливими співчутливими дзвінками. А пізно ввечері шостого дня від часу зникнення Аделі телефон дзеленькнув, як здаюся Сахнові, обнадійливо. І він не помилився. У трубці чувся звичний вже голос незнайомця.