Текст книги "Чорні рядки"

Автор книги: Андрій Чайковський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 6 страниц) [доступный отрывок для чтения: 2 страниц]

II

Зараз кілька днів опісля, як я обняв урядування, прийшов до мене полковник жандармерії Гаванський. Він вертав із Славонії, де в часі війни був краєвим командантом жандармерії. Він хотів дістатися до Львова і зголоситися до служби в української влади. Розуміється, що я тим дуже зрадів, що у нас є фахівці, і дай Боже, щоб їх було чимраз більше. Бо чи міг хто на моєму місці сумніватися в тому, що його послуги не будуть прийняті в нашій молодій державі? А однак, на жаль, так не сталося…

Тодішній старшинський корпус в Самборі був такий малий, що я усіх знав. Були між ними правдиві і фінговані ранги. Вже не пам'ятаю, як воно сталося, що на команданта до Самбора прийшов сотник Микита, кандидат адвокатури із Старого Самбора. Мацієвич заявив мені, що під Микитою служити не буде. Я не міг тої справи вирішувати, але остаточно вийшло так, що Мацієвич пішов на команданта до Старого Самбора, а Микита остав у нас.

До нас добирався противник від Перемишля. На тім відтинку з'явився підполковник Кравс з австрійської армії. В Самборі ніхто його не бачив, бо він заєдно сидів на фронті. Спав на лаві де-небудь в ждальні III класу на стаційці. Збирав військо, організував його частини, сидів зі стрільцями в окопах, показував, як і де їх копати. Стрільці від старшини до рядового дуже його любили і поважали: прозвали його Кучерявим. Що той відтинок так довго держався, то в цьому, безперечно, заслуга підполковника Кравса. В Самборі не показувався, а його зайві речі зложив у мене в хаті його молоденький ад'ютант четар Трач.

Так ми прожили кільканадцять днів, то надіючися кращого, то побоюючись про долю нашої молодої держави. Аж найшла на нас страшна хуртовина. Приїхав потяг з Мадярщини від Сяноку і привіз нам перший ешелон поворотців з австрійського полону російських вояків. Господи! Такої нужди не дай мені більше бачити. То були не люди, а кістяки, виснажені, обдерті через «культурних» мадярів. Вони їхали у кінських возах, розуміється, неопалених. Та це ще було незле в порівнянні з тими, що їхали на відкритих льорах, на дахах вагонів, на ступенях.

Багато з них попадало з тих ховзьких, обмерзлих сиджень, калічилося або забивалося на смерть. Місця добували собі перебоєм, щоби лиш видертися з мадярського раю та наблизитися до своєї батьківщини. Хто був сильніший, той добув краще місце. Мадяри, забравши у них все, не давали нічого їсти.

Як прийшло авізо з Сяноку про тих нещасливих гостей, комісаріат зарядив рятункову акцію. Скликано зібрання до ратуша без різниці на націю. Справу зреферував дуже вдало поручник Кіцула. Опісля вибрано зараз безпартійний порятунковий комітет. Цією справою зайнялися наші, польські і жидівські пані. У всіх прокинулася любов до ближнього. Пані розділили поміж себе працю. На двірці призначено барак, на кухню найнято службу.

На щастя, на двірці було тоді кільканадцять вагонів бараболі, закупленої ще австрійським урядом для міста Грацу. Настав розвал, і бараболя не відійшла, і тепер стала нам в пригоді. Комісаріат дав гроші, установи дали теж, деякі добродії поспішили з підмогами. З бараболі варилося юшку і варилося таки саму бараболю, давалося також гарячий чай і хліб. Ця любов до ближнього з'єднала всі без різниці народності в одно велике гарне, що дало на хвилю забути всю ворожнечу.

Багато тих нещасливців не доїхало до нас живими. На станції стали виносити з возів закостенілих трупів, яких складали на купу, мов поліна дров. Багато перевезено до лікарні, яка в короткому часі переповнилася ущерть. І тут вмирали масами. Хто з тих нещасливців міг волочити ногами, йшов до міста жебрати.

Вмирали по вулицях. Було й таке, що прийшов такий сердега до чиєїсь кухні і, заки господиня вспіла зладити чай, він сів під стіною на долівці і більше не встав.

За тим першим поїздом йшли дальші. Числили люди, що через Самбір перевалилося 80 000 тих поворотців.

До мене телефонує директор лікарні:

– Пане комісаре, у мене в лікарні 80 трупів. Не маю ким копати ями і ховати їх.

Зробіть щось, бо лікарня наражена на небезпеку.

Наказую магістратові визначити примусовий шарварок до копання гробів і ховання померлих. Так само телефонують з двірця: повно трупів, нема ким завезти їх на цвинтар. Я знаю, що цвинтар і так переповнений ще москалями, коли в Самборі лютувала холера. Кажу вибрати місце на оболонні і ховати спільно, бо інакше не можна. Ми приготовлялися на прийняття живих, а тут з трупами не можемо дати собі ради…

Як вже ця метушня трохи заспокоїлася, приходять до мене вісті, що малі торговці найконечніших артикулів поживи неможливо підбивають ціни і тих нещасливих обдирають до решти, не менше, як мадяри. Коли я це провірив, видав на всіх трьох мовах такий розпорядок:

«Кого піймається на так званій воєнній лихві – на підбиванні ціни за найконечніші харчеві артикули, буде покараний різками на ринку перед ратушем».

Деяким людям таке некультурне оголошення не подобалося, другі мене хвалили. Та я не міг інакше зробити. Карна процедура мусила піти на кілок. Такого навчили нас москалі в часі інвазії. Треба пам'ятати, що воєнна психіка заморила в людях амбіцію та всякий сором, і для тих людців треба було дошкульнішої кари, ніж держати їх в заперті та ще й годувати на державний кошт. Врешті я мав на думці культурну Данію, котра завела в себе далеко перед війною тілесну кару за деякі промахи.

Тепер стали до мене находити різні людці. То повертаючі австрійські старшини, дипломати, торговельні посередники з різними офертами від Мадярщини та Чехословаччини, детективи, конфіденти, чортзна хто. З кожним треба було бодай кілька слів поговорити. Пам'ятаю якогось вимусканого елегантного німецького графа, котрий накидався мені як дипломатичний посередник між мною та поляками. Я відіслав його до секретаріату, про котрий я мало що знав. Все, що я відтіля дістав, то була українська конституція, а радше її нарис на піваркуша паперу. Я навіть не знав складу правительства. Не можна було ніяким чином нав'язати зв'язку між верховним урядом та повітовим комісаріатом.

Одного разу кличе мене до телефону полковник Гриць Коссак і звіщає мені, що Львів упав. Мене від того аж заморозило. Здавалося мені, що все йде як з Петрового дня. Коссак мене потішає, що воно скоро направиться. Від нього довідуюся, що наше правительство тепер в Тернополі.

Треба було за всяку ціну нав'язати зв'язки між мною та центром. Здавалося мені, що тепер буде легше це зробити, бо хоч Львів був мені ближче, але комунікація була гірша, бо противник усе загрожував Ставчанам. Отож треба було когось післати до Тернополя. Піднявся тої місії, професор Бойцун, і я наладив йому цілу торбу різних запитів, як нам тут робити.

Я не хотів довести до того, щоби Самбірський повіт став «самостійною» республікою, так як був Дрогобич зі своїм «дожою» Семеном Вітиком. Там мали доволі часу бавитися в республіку, торгувати нафтою і перепродувати дозволи на вивіз нафти, так як до війни робили з «бруттами». У нас не було на те часу, бо ми сиділи перед самим фронтом, мов горобець на гілляці, і рахувалися з тим, що може треба буде вступатися. Правда, на хирівськім фронті обганявся Кравс, але міркуючи по тих силах, якими він орудував, не мали ми певності.

Довго прийшлося нам чекати на нашого депутата з Тернополя. Він мусив їхати окружною дорогою, і це забрало багато часу. Нарешті вернув з тим, із чим поїхав туди. Він, приїхавши до Тернополя, з тяжкою бідою допитався секретаріату.

Секретаріат містився в українській гімназії. Там завели його до одної кімнати, де поміж двома ліжками при столику сидів наш прем'єр др. Голубович. Він вислухав уважно звіт проф. Бойцуна та його запитів і дав йому дуже мудру відповідь: «Я сам нічого не знаю». Нагадувало це грецького філософа Сократа, котрий сказав: «знаю, що нічого не знаю». Даремно Бойцун підходив різними питаннями, та виходило на «нем тудом». Так само інші «хожденія» нічого не вияснили. Вернувся з нічим.

Що нам робити? Чи творити самбірську республіку? Ні, до такого допустити не можна. Чекаймо.

Та ось телефон зі Стрия.

– Гальо! Хто говорить?

– Остап Нижанківський.

– Добрий день, куме Остапе! (Ми собі справді були кумами). – Що нового?

– З централею годі договоритись, – каже. – Що ви сказали б на те і як ви дивитесь, якби ми на нашім загроженім відтинку завели диктатуру?

– Диктатуру!? Якби так усі повіти чи округи пішли за нашим приміром, ми так виглядали б, як Еллада перед перськими війнами… Кого ж ви намітили на диктатора?

– А що думаєте, якби так полковника Гриця Коссака?

– Ні, батьку, я на таке не піду, хоч убийте. З того вийшов би такий хаос, що хоч з моста та у воду. Я того не зроблю, і чекати буду, поки трохи не успокоїться, і наше центральне правительство розпочне свою роботу.

От на що заноситься: отамани і отаманчики. Історія нас нічого не навчила.

Давніше було Правобережжя і Лівобережжя; тепер Ліводністровщина і Праводністровщина, чи як…

Я вже згадував, що майор Шебеста робив нам своєю службою неоціненні послуги. Він щодня приходив до мене зі звітом, і від нього я знав більш-менш, що в повіті і в місті діється. Його розвідка була далеко краща і певніша, як наша У.В.В. Про неї скажу опісля окремо. Притому він піддавав мені різні проекти, як що зробити.

Одного дня під час нашої конференції заїжджає перед комісаріат авто, а з нього висідає полковник Гриць Коссак. Приходить до мене, у великім кожусі, оперезаний ременем, на якому маленький багнетик. На ковнірі три полковницькі зірки. Ми звіталися. Майор Шебеста випрямився по артикулу і представився теж.

– Альзо – ду біст бай унс… (отже, ти служиш у нас…).

Шебеста відповів: «яволь», і на тім розмова скінчилася.

Я попросив пана полковника сідати, а Шебеста вийшов дискретно до другої кімнати.

Від Коссака я довідався, що справа наша стоїть дуже добре, що правительство переноситься на днях до Оганіславова, відносини вже наладнані. Нарешті попрощався і вийшов.

Я попросив до себе Шебесту, бо ми наради нашої не були скінчили.

– Як вам подобається наш полковник? – питаю.

– Так, пане докторе, я маю перед полковником великий респект, але це мусить бути дійсний полковник.

Положення у нас таке: – На хирівським фронті орудує полковник Кравс. Прийшли гуцульські частини. Це найкраще наше військо. Гуцул скаже: «шмафу» і піде, куди його післали, хоч би в саме пекло. Кравс формує артилерію. Прийшло кількох артилерійських старшин. Осип Струмеляк, про котрого я сказав вище, робив у нас всіляку службу. Був навіть при жандармерії. Та як почув, що під Хировом формується артилерія, не міг витримати: хоч на ланцюг припни, то відорветься. Приходить до мене і стає при дверях, мов винуватець:

– Пане комісаре, вибачте і не гнівайтеся на мене, що я вас покидаю. Але не тут для мене місце служити Україні. Я не останній артилерист. Я перейшов всі артилерійські курси і робив службу від гірської артилерії до гаубиць і мерзерів.

Тут на моє місце стане десять інших, а там мене хто-небудь не заступить. Я голошуся до пана полковника Кравса.

По якомусь часі прийшов до мене вже хорунжим, чим він дуже величався. Це була селянська дитина, самоучок, без протекції добився такого становища. Цей аванс дістався йому за бій під Нижанковичами, де він двома гарматами і картеччю перед бойовою лінією стримав і змусив ворога до відступу.

– Пан полковник за це мене похвалив і поклепав по плечах…

Було в нас чимало мороки з залізничниками. В Самборі було багато залізничників на станції, усі соціал-демократи. Др. Скибінський обіцяв мені, що їх всіх перетягне на наш бік. Насамперед зааранжував в огрівальні збори залізничників.

Пішов і я на віче. Я представив їм у чому річ, відтак говорив др. Скибінський по-польськи. Опісля виступив один грубезний залізничник в робітничій блузі – грубий, мов бочка. Він говорив, що йому байдуже, чия буде влада, бо все ж робити треба, і щоб лише був порядок, і «жеби муй бжух бил пелни». Кінець кінців усі погодилися остати в службі й надалі.

Та це тривало дуже коротко. Хтось їм інакше порадив, бо всі застрайкували і лишили нас на льоду. Положення було для нас невідрадне, коли зважити, яку важну роль грає в часі війни залізниця. Але вона у нас не стала. Залізничники українці взялися запопадливо до праці і, хоч добували останки своїх сил, та залізниця була в русі. Зокрема відзначився один машиніст (мабуть Козакевич). Він був душею всього і працював безупинно. Із залізничних порогів виладив панцирку, котра нам стала в пригоді. і наші війська орудували нею, наче залізною.

Нашу пошту, телеграф і телефон обслуговував бездоганно місцевий поштовий урядовець пан Хоміцький.

В тому часі стали повертати до нас ті «русофіли», котрі перед австрійцями повтікали до Росії. Було між ними кілька емеритів, котрі тепер опинилися без куска хліба. Багато русофілів зголосилося до мене до служби, і я їх прийняв. Мушу тут сконстатувати, що вони були гарними робітниками і всі обов'язки виконували бездоганно. Виходило з їхньої праці, що вони сприяють Українській Державі. Вернувшим емеритам виасигнував я їх емеритури, виходячи з того правного заложення, що емеритура не є якась ласка, тільки що вона їм правно належиться як рента, на котру вони під час своєї служби платили вкладки.

Недовго працював у нас др. Скибінський, бо за кілька неділь перенісся до Дрогобича. Його перемовив товариш Вітик. Розуміється, що позиція в Дрогобичі була багато краща і безпечніша, як в Самборі. Там було подальше від бойової лінії і заробіток був кращий. Як мені розказували люди, познайомлені зі справою, в Дрогобичі було змагазинованої нафти на два мільярди. Магазинували її ще німці та не вспіли вивезти. Говорено, що всі цистерни були так переповнені, що дальше добування ропи було для браку місця припинене. Говорено далі, що мадяри ще перед большевицьким переворотом давали нам по 300 корон за гекто ропи, але «дожа» Вітик жадав конечно за нафту «пшениці для його робітників», (котрі, правду кажучи, не мали що робити, і, коли не служили при дрогобицькій армії, то байдикували). Мадяри оферували нам замість грошей таке, чого нам було конче потрібно для війська – від чобіт до амуніції та літаків, бо там того добра було доволі, а в нас сиділи дармо змобілізовані курені по касарнях босі. Не можна було з ними робити звичайних вправ, без чого вояк прямо дуріє і деморалізується.

Наші вояки втікали з касарень, а коли їх приловлено, то справдовувалися тим, що пішли за чобітьми. І це виглядало на правду. Але дрогобицький «дожа» тим не зворушувався і нафти без пшениці не хотів дати. Центральне правительство не мало сили до того примусити, бо ж він був одним з п'яти директорів, отже, найвищої влади, прямо кажучи, «аінфінфтель кайзер». Я чув не раз, як говорили наші старшини в Самборі:

– Треба нам піти одним куренем до Дрогобича. Вітика повісити, а нафту вивезти на мадяри й добути звідтіля, чого нам треба.

Може б воно й добре було, коли б були зробили з тим самі старшини порядок, але тоді вже було запізно, бо по большевицькім перевороті на Мадярщині не було з ким говорити.

III

Зараз в перших днях мого урядування і формування війська зголошується до мене австрійський сотник з покінченим штабовим курсом, чех Віметаль зі своєю жінкою українкою і просить, щоб його прийняти до нашої служби. Він уже вміє читати по-українськи, а писати навчиться. У нас не було тоді ні одного фахового старшини, вся резерва така, що авансувала щойно на війні, і то деякі аванси були мені дуже непевні. Розуміється, що такий набуток я вважав корисним і написав Біметалеві поручаюче письмо до сотника Микити.

За кілька днів приходить до мене Віметалева і просить, щоб її мужові дати яку роботу в комісаріаті, бо до війська його старшинський корпус не прийняв, а вони з дитиною не мають з чого жити.

Як же ж могли не прийняти? Я догадувався, що ті всі псевдо-сотники не хотіли мати між собою такого чоловіка, котрий, ведучи через довший час кадру 77 полку, знав або лиш міг знати, чим кому можна називатися. Врешті воно дуже немило, коли мається побіч себе людину, котра як фахівець краще розуміє річ, як такий недопечений.

Я пішов між тих панів і таки примусив їх, щоб Віметаля було прийнято. Показався він відтак знаменитим організатором і для деяких панів став дуже небезпечним, бо найкраще визначався в їхній роботі. Згодом іменовано його отаманом. В Самборі працював він у всіх ділянках військової адміністрації і вчив других. З часом показалося, що це була би знаменита організаційна сила, якої годі було ким іншим заступити. Одного дня зимою, коли я лежав недужий і сильно мучився кашлем, прийшов до мене додому отаман Віметаль і каже:

– В тутешнім гарнізоні діються такі речі, що з того може вийти велика халепа, коли того не перепиниться. Я не можу на те дивитися, що в тутешній окружній команді твориться.

Мені не вільно було тоді вставати, тому я порадив Біметалеві, щоби взяв собі відпустку, поїхав до Станіславова до секретаріату і все там розказав.

– Я давно так хотів зробити, та мені не хотять давати відпустки, бо либонь прочувають, з чим хочу туди їхати.

Я тоді пролежав кілька тижнів і не знаю, що сталося, але коли опісля був у Станіславові і зайшов до секретаріату військових справ, то один старшина запитав мене, що є на річі, про що говорять на сотника Мельника (тоді був він окружним командантом)? Я відповів, що я доказів на це не маю і не можу нічого говорити, але секретаріат має на те способи, щоби справу вияснити. Коли тепер нагадаю собі про це, то дуже каюся, що я тоді не сказав того, про що справді в Самборі люди говорили.

Оправдуюся хіба тим, що військові справи до мене не належали, я слідства не мав права вести, а коли до секретаріату такі слухи доходили, то обов'язком його було справу розслідити.

В тім самім часі зголосився до служби в комісаріаті рахунковий підстаршина п. Козло. Його поручив мені як доброго робітника австрійський полковник П. Мнішек. Порука була зовсім оправдана. Пан Козло був знаменитим урядовцем, у всьому вмить орієнтувався, робив за трьох. На мою пропозицію іменував його секретаріат офіціалом.

Скарбову дирекцію провадив скарбовий радник пан Баранецький, уряд податковий пан Голинський, а прокураторією субститут прокураторії пан Василик. Цю посаду обняв він автоматично по самочиннім уступленні прокуратора Шерфа. Ці всі уряди вважав я за адміністраційні і вважав себе компетентним інгерувати. Інша річ була з судом. Я вважав суд від адміністрації не залежним і не доторканим. Але згодом мене змусили і туди встрянути і я передав ведення суду радникові Туркевичеві, а до Станіславова вислав прохання, шоби або затвердили моє зарядження, або щоби зарядили що інше.

Зліквідовано також, мимо протесту Виділу, Повітову Раду і наставлено комісаром о. Савіцького, місцевого катехита. Наставали на мене також, щоби ми перебрали касу ощадності і повітову касу. Я не хотів того, і тих кас я не рухав, виходячи з того заложення, що там зложене приватне майно, а я, обнімаючи мій уряд, поручив незайманість приватного майна. Згодом ми так уладналися, що було би нам навіть спокійно жилося, якби не ті вічні алярми, неспокої, поготівля, наступи і відступи, котрі нас страшенно денервували, що й жити навкучилось. Думаю, що у тих повітах, куди не доходив гук гармат, не привозили з фронту ранених, не літали над головами залізні пташки, жилось людям добре, а навіть дуже добре. Ті повіти старалися нічого від себе не давати, а ми мусили живити увесь хирівський фронт та ще й голодне населення Турчанського повіту, де лютував голод, а повітовий комісар Всеволод Ріпецький прямо жебрав у нас для своїх хліба. На наше щастя, мали ми запаси грацької бараболі і могли сяк-так йому помагати.

У Самбірськім повіті лютував плямистий тиф. Ми мали до розпорядження одніського старого лікаря д-ра Цюка, котрий не міг тому дати ради. Не було в нас ні медикаментів, ні відповідно вишколеного персоналу. Доперва пізніше прислано нам зі Станіславова д-ра Ляндава, спеціаліста РІД заразливих недуг, і він взявся енергійно до праці та спровадив зі Станіславова чого було треба, щоби перевести дезинфекцію і спинити пошесть.

Наш повіт мусив живити наш фронт. Військо жило переважно реквізиціями, на чім повітове господарство дуже терпіло. Де робити реквізиції і що можна було брати, ніхто комісаріату не питався. Брали те, що попало під руки і що було ближче.

Забирали по дворах ементальські тільні корови під ніж. Двори жалувалися мені, та я не міг на те нічого порадити. Так само було й із хлібом. Мені говорили старшини, що при тих недостатках, коли б ще не дати стрільцям їсти, то вийшла би з того катастрофа. Я сам то добре розумів, але дивно мені було, що із запілля не було жадної підмоги, так, наче б хирівський фронт стояв виключно в нашім інтересі. Такі самі обставини були на фронті рудецькім, і там мій товариш др. Марітчак не міг собі дати ради. В самім місті давався відчувати брак хліба. Ми державили ще по Австрії самбірський млин. Добували ми зерно і давали молоти, а муку відтак пускали на базар. До мене штурмували мешканці міста за хлібом. Я обіцяв, що за два дні наш млин змеле вагон зерна, і хліб буде. Та тут за два дні, коли зерно вже було змелене, прийшов інтендант і забрав нам увесь змолот.

Мене брала розпука, бо я мав причину побоюватися голодових заворушень. Треба було покласти такому станові край. і я вирішив поїхати до Станіславова. Моя подорож була дуже томляча. Вози брудні з повибиваними вікнами, неопалені.

Довжезні постої задля недостачі палива на станціях. Не було до розпорядження вугілля і треба було опалювати машини деревом, а воно не все було під рукою. Пам'ятаю, що тоді заходився стрийський залізничий інженер Микола Левандовський коло перероблювання печей машин на ропне топлення, але робота та йшла дуже пиняво. Ідучи, я мав доволі часу придивитися до того, що діялося на станціях на лінії давнішої Альбрехтівської залізниці Стрий-Станіславів. Отож в першу чергу впала мені в око міліція. Я вважав військо за найважніший чинник до ведення війни. На кожній станції сновигають (службу роблять) міліціянти, хлопи, мов горіхи, нагодовані, обуті, одягнені як слід, ну, й озброєні. Мене це ще більше зацікавило, бо я такого війська давно не видів, а особливо не могли йти в порівняння ті фронтові вояки, котрі заходили інколи до Самбора, або яких привозили до лікарні. Тут пани, а там гірш прошаків з-під церкви. До мого переділу присівся либонь в Долині або в Болехові якийсь міліціянт при повній зброї. Я розпочав з ним розмову і ось що довідався. В тім містечку є около 400 міліціянтів. Служба неважка: на двірці в містечку пильнувати порядку, слідкувати за дезертирами і виловлювати їх, спроваджувати резервістів. Харч добрий і старшина не гостра. Вони доповнюються з міста і найближчих сіл, так, що можна частенько дістати відпустку додому. А ворога вони не бояться, бо хирівський фронт не близько, а коли б ворог сюди зайшов, то такого дістане прочухана, що йому відхочеться. Про те все довідався я від правдомовного міліціянта відповідними «так собі» питаннями.

«Ну» – думаю собі – «така Україна, то подай Господи, варто і при міліції послужити».

Нарешті я притовкся до Станіславова і тут завдяки знайомому комісарові міста дістав теплу і огрядну квартиру. А що ще завчасно було йти спати, я пішов до міста і зайшов до якоїсь кав'ярні. Кав'ярня велика і з великим комфортом.

Дзеркала блистять по стінах, і всього тут доволі. Повно людей, а найбільше українських старшин. Господи, які паничі! Кожний гарно одягнений і, видно, ситий. Стільки старшин разом, в одному місці не бачив я ні в австрійців, ні в німців, ні в москалів. Судячи по числі тих панів і по пропорції до числа старшин (приблизно 1:40) виходило б, що наша армія страшенно велика, сотки тисяч. Я зараз собі нагадав, як цісар Карло одного разу у Відні казав окружити всі виходи в одній кав'ярні і зробив облаву на старшин маркітантів, котрих зараз вислано на фронт. В нас вправді цісаря не було, але був секретар війни, і дивно, чому він такого не зробив у Станіславові, де він урядував. Неможливо, щоби він цього не знав та не розумів, що стільки маркітантів в запіллі, то страшенна деморалізація для тих, що на фронті кривавились і від вошей обганялися.

Друга категорія гостей кав'ярні – то різні дами, котрим товаришать старшини та їх угощають різними лакітками, лікерами, папіросками і чого душа забагне. Вони всі веселі. Бо чого ж їм журитися? Пропаде Україна, минуться українські старшини, то прийдуть польські. То все одно, лиш щоб можна при них поживитися.

А ми під фронтом кілька ночей вже прокуняли на спакованих речах, сподіваючися вижиданого наступу ворога, і заняття Самбора.

Якби так тут з'явився який Карло і тих фінтиків старшин виправив на фронт на чолі тамтих годованих міліціянтів, яких я стрічав по дорозі, як би то тоді стояла наша справа і на фронті і на міжнародній шахівниці!

Третя категорія гостей кав'ярні – то якісь нетутешні, з широкою натурою, та всіляко одягнені. Вони теж весело забавляються і розкидають грішми повними пригорщами. Видно, що гроші багато їх не коштують. Довідуюся, що це наші брати – з-над Дніпра-Славутиці. А що вони тут роблять? – Місії, делегації, депутації, посольства, комісії і чортзна що, а ніхто не сидить тут без якогось державного титулу. Станіславівці нарікають, що ці гості підбивають ціни на все так, що годі з ними видержати конкуренцію в купівлі найконечніших харчових артикулів. Наддніпрянці платять за все по-княжому, що наш брат лише очі витріщує.

На другий день і опісля, скільки разів довелося побувати в Станіславові, завважив я одного рослого і кремезного добродія на вулиці й у кав'ярні, як ходив та водив попід руку якусь даму, а під лівою пахою ніс доволі велику касетку.

Здається, що там було щось вартніше, як харчі.

На другий день пішов я до державного секретаріату. Він містився у величавім будинку дирекції залізниць. Кращого будинку на поміщення верховної державної влади й не треба. Коли б тільки його нутро відповідало зовнішній величі.

Ходжу по секретаріатах. Урядовці дуже, аж до пересади ввічливі. Навіть самі пани секретарі. Маю враження, що я зайшов до якогось більшого задаткового товариства

і говорю з директорами або в канцелярії партійної організації. Заходжу до мого безпосереднього секретаря внутрішніх справ д-ра Макуха. Застаю його, як він якійсь селянській парі щось пояснює і дає поради.

Я сів і прислухаюся. Справа маловажна, яку може повітовий комісар полагодити на коліні. Чекаю на мою чергу і не знаю, чи сміятися з того, як пан секретар намагається людям пояснити. Нагадується мені, як на однім посольськім вічі прийшла баба пожалувати перед паном послом та прохати помочі на те, що сусідка викидає Ті череп'я на город. Нарешті вдоволені інтересанти вийшли. Я таки не втерпів зробити пану секретареві увагу, що шкода часу гаяти на такі дурниці, які повинен полагодити повітовий комісар. Відповідь була така: «треба бути популярним»…

Я зараз приступив до мого діла і при тій нагоді зложив урядову присягу, бо я досі не був затверджений у мойому виборі.

Звідсіля йду до д-ра Голубовича. Він стогне аж під трьома портфелями: фінанси, торгівля, промисл, ну, і прем'єрство. Є від чого зіпріти. Мені йшло діло про фінанси і мене відіслано до фінансового референта, бувшого податкового інспектора п. Мрица. Я з'ясував йому наше положення, що наше військо не має ніякого постачання із запілля, що повітові стає неможливо живити наш фронт, що повіт нищиться економічно, і нам загрожують голодові розрухи. Він мене слухав, та видно, що найбільше зацікавили його голодові розрухи, бо зараз сказав:

– Того найменше боятися. Як я був повітовим комісаром, то мав також голодові розрухи, та я їх присмирив військом. Кажу вам, що найгірше є боятися товпи…

– Вибачте, добродію, але у голодних людей я стріляти не буду.

По тій мудрій раді, я бачив, що нема з ким говорити, і зараз вийшов. За виїмкою секретаріату здоров'я (др. Куровець) і залізниць (інженер Мирон) всі інші зробили на мені від'ємне враження. Ті два трактували ділово свої ресорти і лиш з тими можна було чогось договоритися, бо розуміли свою річ, як фахівці.

А секретар війни? Не перечу, що то славний і щирий вояка, цілою душею відданий Україні, але такому становищу, на мою думку, не відповідав.

Я думав, що стріну де д-ра Костя Левицького, то з ним дещо обговорю, та, на жаль, його вже там не було в секретаріаті.

В Станіславові аж кипіло, мов у мурашнику, від гостей з Великої України. Стрінув я тут і проф. Грушевського. Говорили, що був і Винниченко, і деякі люди нарікали на правительство, що не інтересувалося такою великою і важною особою і дало йому ночувати на двірці у возі.

Я вернувся до Самбора в не дуже рожевім настрою, а все я мав надію, що воно згодом наладнається, коли б тільки… інші люди взяли керму в свої руки…