Текст книги "Мій товариш Наливайко і п’яний Буратіно"

Автор книги: Андрей Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 2 страниц) [доступный отрывок для чтения: 1 страниц]

Андрій Кокотюха
Мій товариш Наливайко і п’яний Буратіно

1

Дружина заявила, що телевізор і праску їй купила мама.

Тому на це майно я не маю права претендувати, бо нажитим спільно воно аж ніяк не вважається. Решту поділить суд.

Уже на порозі не стрималася, додала: вагітна взагалі не від мене. Я, мовляв, такий хронічний невдаха, плюс алкоголік, що навіть на це не здатен. А батько дитини – малий підприємець з Дагестану – отам змалечку вчать жінок поважати.

– Житиму в нього.

– У Дагестані? – поцікавився я, фіксуючи боковим зором у дзеркалі власну дурнувату, зовсім не відповідну до драматичності моменту посмішку.

– У Магадані! – жінка вирішила, що саме це порівняння смішне, та все ж відразу пояснила: – Квартира трикімнатна. На Печерську, ясно? Отак треба жить!

– Твій джигіт хоч в курсах про своє щасливе батьківство?

– За це не переживай! Аліменти я з тебе все одно видряпаю! Хай ти й алкоголік!

Який зв’язок між алкоголізмом та виплатою аліментів, я не зрозумів, а вона не обтяжувала себе поясненням. Підхопивши сумку з речами першої жіночої необхідності, переможно хряснула дверима нашої однокімнатної «хрущовки».

Теж, до речі, на Печерську. Зовсім недалеко від так званої Лисої гори.

Завжди підозрював: близькість відьомського місця негативно впливає на бабську психіку.

Вона пішла, а я не знав, радіти чи страждати. Жили ми три з половиною роки, зірок я з неба не хапав, особливо рік тому, коли тинявся без постійної роботи і захопився процесом вдячного наливання. Фактично цим заробляв собі на життя, і спосіб виявився несподівано простим.

Мабуть, лиш безробітним відкривається істина: є певна категорія людей, готових радо допомогти пишучій людині підзаробити, скажімо, баксів із двадцять у гривневому еквіваленті. Нормально як для тимчасового працівника. Умова одна, і вона проста – той, хто влаштував гарантований заробіток, робить це за відсоток із гонорару. Але зароблені таким чином посередницькі купюрами не віддавалися. Бо гроші в таких справах нічого не важать.

Пояснюю зовсім популярно, а ви стежте за руками. Отже, вам влаштували халтуру. Наприклад, написали ви комусь на грантовий сайт свої враження про… не знаю… сусідського кота. За домовленістю, про що дбає посередник, вам виплачують на місці двадцять сакральних доларів. Ну, або сто шістдесят гривень, якщо так зрозуміліше. Сотню ви кладете собі в кишеню. А на шістдесят гривень поїте того, хто організував вам такий підробіток. Це робиться дуже просто: спочатку два по сто в найближчому – принципово дешевому! – барі типу «наливайка». На решту купується пляшка горілки й гарячі біляші в бабці, з тих що стоять тепер практично всюди. Ось вам бенкет.

І так – чотири з семи днів на тиждень. Тримався я рік, сам собі дивуюся.

Потім знайшов постійну роботу. Заробіток, звичайно, не як у дагестанського підприємця. Але на той час дружина, певне, вже безповоротно змінила свої погляди на подружнє життя. Чого варті її постійні згадки про свою зарплату, на яку ми жили цілий рік, поки я прилазив додому практично рачки. Ніби мої чотириста гривень на тиждень у часи світової економічної кризи нічого не варті. Прожитковий мінімум, між іншим.

Звичайно, про пересування рачки вона перебільшувала… Може, й ні… Принаймні не все я пам’ятаю однаково чітко, скажімо так.

Нехай.

Спогади підштовхнули мене до думки, що руйнація родини – це таки привід для смутку. Але цей привід тягне за собою інший: залити своє горе особливо нема де. Адже елітний Печерськ, блакитна мрія усіх провінціалів, якими щодня наповнюється Київ, насправді має дуже багато вад. Одна з них досить суттєва: важко знайти поблизу будинку пристойну, ба навіть непристойну забігайлівку. Довелося одягатися і шурувати пішки три квартали. Міг би проїхати кілька зупинок, та між третім і другим поверхами пригадав раптом пораду психолога, вичитану в газеті: хочеш заспокоїти нерви – прогуляйся пішки.

Двадцятихвилинна прогулянка під дрібним дощем не заспокоїла, навіть до певної міри більше пригнітила мій стан. Тому до закладу під назвою «Кафе» зайшов сумний, депресивний, від цього ще більш жалюгідний типчик, середній на зріст, із мокрою головою, у старенькій шкірянці з латками на ліктях. Взагалі-то порвався лівий, та дружина знайшла вихід і наклала квадратні клаптики шкіри на обидва лікті. Ніби так і треба. Сказала – креатив. Іноді мені здавалося, що такий дизайн дійсно робить стару турецьку куртку стильною.

– Сто горілки! – замовив я байдужій фарбованій барменці, перекрикуючи шансон.

Фарбована не почула, але точно зрозуміла по губах. Хлюпнула напій у склянку просто так, на око. Я їй повірив, хоча, напевне, ця барменка могла налити з цілої пляшки п’ять по сто так, що залишиться на денці ще грамів із п’ятдесят. Не має значення. Захотілося ще солодкого, замовив якесь тістечко з білковим кремом. Воно виявилося несвіжим, це теж не грало ролі.

У невеличкому, на сім столиків, залі майже нікого не було. Хоча годинник показував час щовечірнього допінгу: початок дев’ятої вечора. Власне, за столиком у кутку цмулив каву з коньяком дядько, якого я подумки охрестив Паном. Густі козацькі вуса під носом, кругле рожеве обличчя, навіть окуляри в простенькій оправі. Не просто Пан, а Розумний Пан.

Інші столики ще не прибрали. Брудні серветки, блюдечка з крихтами від бутербродів чи таких самих тістечок, порожні чашки, склянки та чарки, повні недопалків попільнички – мене таке не влаштовувало, навіть коли настрій чудовий, а тут суцільний суїцидняк. Тому примостився за єдиний недоторканий столик якраз навпроти молодої парочки. Між ними стояла ополовинена півлітрівка, поруч на блюдечку примостилися пліч-о-пліч надкушені бутерброди формату з чимось. Я ніколи не наважуюся назвати стравою «те», що в подібних кафе кладуть на хліб. Молодята, років по вісімнадцять, щільно присунулися одне до одного, ведучи якусь лише їм зрозумілу шарманку, з’ясовуючи стосунки чи, як варіант, переводячи їх зовсім в іншу площину.

Я глянув крізь скло своєї склянки.

Розумний Пан далі медитував на чашечку кави. Фарбована барменка дивилася ніби в мій бік, та напевне не бачила мене, зирила крізь мене, наче я зроблений з каламутного скла, як і посуд у моїй руці.

Ковтнувши горілки, не поспішав зажовувати тістечком. Примружив очі, чекаючи, поки подіє алкоголь, та швидше спрацював мій загальний стан, аніж порція спиртного: стало якось легше, проблеми на роботі та сварки з дружиною відійшли кудись у глиб бездонного колодязя, шансон перестав дратувати, Розумний Пан видався симпатичним. Певне, не з доброго дива сидить у гадючнику під назвою «Кафе» о такій порі на початку листопада. Порушувати його самоту не хотілося, та подумки я вже вмостився навпроти, ми взяли ще по каві, розговорилися, ось він уже завів новий анекдот… Хоча навряд чи таки Розумні Пани стежать за анекдотними новинками, тим більше – завантажують ними свої голови. Вони політично заангажовані, знають все про етнічне походження Юлії Тимошенко і взагалі… ну його.

Зробивши ще ковток, повернувся до парочки. Без жодної мети. Мене навіть за великим рахунком не цікавило, як виглядає дівча, тим більше не турбували прикмети її приятеля. Просто повернув голову, бо шия затерпла.

Повернув – і зустрівся поглядом з дівчиною. Переглядини тривали якусь мить, потім я знову відвернувся, та мене це не врятувало.

– Макс, він слушає!

– Хто слухає?

– Оцей казьол слушає! Сидить, зирить на нас і пасе!

Тепер на мене вирячився хлопець.

– Чуєш, ти, мужик! – у юнацькому баритончику кипів алкоголь. – Тобі кажу – чуєш, ти, мужик?

Розумний Пан сидів незворушно, наче сфінкс. Фарбована барменка взагалі вийшла у підсобку. Робити вигляд, що репліки тебе не стосуються, було безглуздо. Знову неквапом повернув голову, відчуваючи, як мимоволі вона втягується в плечі. Хлопчисько молодший за мене років на двадцять, та мені чомусь зовсім не хочеться підвестися і смикнути його за вухо. Навпаки, він може полізти до мене з кулаками. А я, чоловік середнього віку, перейнятий легендарною, оспіваною в художніх творах, фільмах та наукових дисертаціях середньовіковою кризою, відмахнуся, наче дитя у пісочниці, й відступлю.

– Я?

– Ти, ти, мудак! Чого тобі нада, казьол!

– Нічого. Все нормально, ребята, нормально. Сиджу собі тихо…

– Якого хріна ти тут слухаєш!

– Нічого я не слухаю…

– Слушає, слушає! – встряє плаксивий голос його подружки. – Дивиться на нас і січе все!

– Нічого я не слухаю, – виправдання звучать мляво.

– Тобі чого нада, мудак? Сидиш собі – сиди! Бачиш, у людей свої діла! Ти якого хріна лізеш?

– Та я нічого…

– Ану вали звідси, бар-ран! – парубок навіть тупнув ногою, так проганяють остогидлого цуцика, який біжить ззаду і скавчить, просячи шматок чогось їстівного.

– Та все нормально…

– Нема чого слухати, ясно? Давай, бо зараз точно заробиш!

Дівчина з повагою дивиться на кавалера.

Подумки лаючи себе за боягузтво й амебство, махом допиваю горілку, незграбно підхоплюю тістечко зі штучним кремом, чим остаточно опускаю себе в очах парочки, і, рухаючись боком, аби попередити можливий копняк чи поштовх у спину, вибираюся з ворожого мені місця. Якби хлопець провів мене свистом, я б не здивувався.

Вечір був зіпсований абсолютно. Знаючи свій район, не сподівався знайти поруч ще якусь «наливайку», тому підтюпцем, ступаючи в калюжі, повернувся додому. І вже перед дзеркалом у власному передпокої скривив писок, промовивши своєму близнюкові:

– Коз-зел!

Того вечора по телевізору показували фільм жахів.

2

У середині наступного тижня я зробив рішучий крок: подзвонив зранку на роботу.

Номер шефа знав, та його смикати не ризикнув. Набрав свого товариша-трудоголіка, котрий в офісі хіба що не спав, старанно покахикав і попередив про хворобу, яка косить наші ряди. Це нікого не здивувало: начальство у повному складі грипувало вже давненько, авралів у нашому спокійному офісі не передбачалося. Захворіла навіть бухгалтерка. Причому напередодні традиційного дня виплат. Тож тимчасова відсутність моєї скромної персони сприйнялася настільки байдуже, що навіть образило. Нехай я відносно новий працівник, але ж маю право принаймні на дипломатичне: «Видужуйте, нам вас так не вистачатиме!»

Мої плани перебайдикувати дощовий настрій перед телевізором перебив знайомий журналіст.

Прізвище його було Наливайко. Але він постійно підписувався псевдонімами, аби, як сам пояснював, уникнути погроз та мордобоїв. Де ми познайомилися, я тепер не пригадаю. Їхали разом у маршрутці, він звернувся до мене запросто, наче до давнього приятеля, назвався Максом, показав кілька прострочених посвідчень, тицьнув візитку. Коли ж виявилося, що нам виходити на одній зупинці, живемо ми в сусідніх будинках і я теж щось там іноді пописую для реклами, журналіст Макс Наливайко почав учащати до мене.

Як правило, зустрічі відбувалися зранку. Він традиційно чекав біля газетного кіоску на розі і наполегливо пропонував купити ту чи іншу газету з його статтею. Дізнавшись якось мою електронну адресу, почав затято надсилати електронні версії, вимагаючи, аби я писав під статтями розлогі коментарі. До честі Наливайка, міні-рекламою власних репортажів, оглядів, нарисів, заміток та фейлетонів його розмови зі мною на його професійні теми обмежувалися. Взагалі, приятелюючи з ним більше року, не можу взагалі чітко окреслити конкретні теми наших балачок. Можливо, це належить до чеснот його професії: бути постійно поряд, лишаючись при цьому ненав’язливим. Але, крім Наливайка, так близько знайомих реальних журналістів у мене не було, редактори різних сайтів не враховуються, я навіть прізвища не всі пам’ятав.

Спочатку Наливайко озвався на мобільний, а дізнавшись, що я сам, за десять хвилин уже дзвонив у двері. Зрозумівши, що я взагалі сам, він радісно потер руки.

– Невже так дістала? – сам Наливайко лише офіційно розлучався тричі, хоча ми з ним були однолітками. А так жінки його лишали періодично. Сам Макс звинувачував у цьому передусім власне помешкання – таку саму однокімнатну «хрущовку», які чомусь уже не вважаються серед мисливиць на київських женихів за «квартиру в українській столиці».

– А, ну її на хрін, – говорити з Максом про свої родинні проблеми не хотілося хоча б через те, що я періодично обговорював їх сам із собою й усе собі давно пояснив.

– Правильно, старий. Або прибіжить, або нову знайдеш, – Наливайко пройшов на кухню, умостився на розхитаному ослоні, поклав ногу на ногу. – Будеш шукати – бери з дитиною, старий. Краще з пацаном. Фактор вдячності працює на раз. Хоч по стелі потім ходи, хоч на кухні з дівками ночуй, вона, ну, та, з пацаном, тобі слова кривого не скаже. Її навіть бабки твої не цікавлять. Якщо пацан, звичайно, не старший за другокласника.

– Чому так? – я запитував лише для підтримки розмови.

– Дивись: уже з пелюшок вигодувала, всі соплі повитирала, навіть насобачилася в школу збирати. Якби дівка, тій ще на бальні танці бабло давати треба. Чи на скрипку яку, – тут він зобразив руками рухи скрипаля. – А другокласнику провів безлімітний Інтернет і маєш собі святий спокій. Можу висватати, є одна така. Головне знай: усі вони якраз на цьому етапі вже втомлені і хочуть мужичка. Навіть самі наливають, як не те…

– А собі чому досі таку не завів?

– Старий, у мене погляд на речі інший. Знаєш, як казав Миронов у фільмі: «Мнє ухаживать нєкогда!» Слухай, які плани на сьогодні? – запитав Наливайко без жодного переходу.

– Так, нічого особливого, – знизав я плечима, бо раптом відчув, що намір відлежатися вдома гість сприйме як небажання з ним спілкуватися.

– Тоді гайда горілку пити.

– Прямо так – брати й пити? – я спробував перевести все на жарт.

– Чого це – прямо так? Із закускою. Ну, пообідаємо, якщо тебе це більше влаштує. Жерти хочеш? Бутерброди гарантую. Навіть з ікрою. Фотоапарат є?

– У телефоні, – я кивнув на мобілку.

– Такий не прокотить, – Наливайко мотнув головою. – Треба нормальний, цифровий, представницький.

– Для чого?

– Будеш при мені членом-кореспондентом, – реготнув Наливайко. – Знаєш, як в анекдоті: «Що буде, коли на член начепити фотоапарата? – Член-кореспондент!» – говорячи це, він ніби переповідав буденну історію, не маючи жодного бажання насмішити. – Так є?

– Десь валявся, тільки такий, не дуже щоб…

Дружина полюбляла робити різні знімки, котрі вважала родинними і складала до альбому. У комп’ютері чомусь не любила тримати, постійно десь роздруковувала, альбомчики займали вже цілий куток. Цифровика купили ще в часи, коли в мене все було нормально з грішми, він був стареньким, але десь він у мене був. Ідучи, жінка не забрала апарата з собою. Мабуть, у дагестанця є свій. Або вирішила забрати цифровика потім, разом із майном, за рішенням суду.

Поки я шукав апарат, Наливайко в явному нервовому збудженні походжав квартирою, потираючи руки й наспівуючи не раз чувану від нього пісеньку:

 
В каморке папы Карло у камина
Валялся ночью пьяный Буратино.
Потом пришла, та-там, та-там, Мальвина,
И началось тыкдым-тыкдым-тыкдым.
 

Далі або слів не було, або він їх не знав. Напевне, втратив частину й першого куплету. Проте, доспівавши до кінця, починав спочатку, справді нагадуючи тата Карло з його незмінною шарманкою. Коли я нарешті видряпав фотика з якогось несподіваного закапелка, Наливайко буквально вихопив його в мене з руки.

– Годиться, – кивнув, покрутивши апарат у руках, потім критично оцінив мою обшарпану зовнішність, – за творчого работніка заканаєш. Фотохудожники всі такі.

– Слухай, я фотографувати не годен, – не знаючи, у що Макс хоче мене вписати, я все ж таки виключно з інстинкту самозбереження спробував опиратися.

– І не треба. Просто так – клац, клац, клац! – Журналіст стиснув правицю в кулак і кілька разів ворухнув великим пальцем, імітуючи процес натискання на кнопку фотоапарата. – Знімків із тебе ніхто все одно вимагати не буде. А при вході назвешся Сидоровим чи Товкайлом, як захочеш.

– Перед яким входом?

– На презентуху йдемо, – витримавши коротку паузу, Макс розшифрував: – Презентацію.

– Що презентують?

– Тобі не один хер? Потриндять хвилин сорок, далі – поляна для преси.

– А… нас пропустять?

– Не сци в компот – мене пропустять. Ти фотокор. Тим, хто поляну накриває, головне – аби в залі три десятки журиків сиділо. Бажано хоча б зо дві телекамери. А ти будеш ходити перед ними і клацати. Зараз хоч цифровики пішли, а раніше такі ухарі знаходились – на порожній апарат все знімали. Це називається «американка», січеш? – Наливайко глипнув на годинник. – То як? Рулимо?

Хтозна…

Можливо, тривала відсутність не лише нормальної, а просто людської компанії відіграла в прийнятті рішення вирішальну роль. Мабуть, мій товариш Наливайко таки був непоганим журналістом, раз угадав – компанії наразі потребував не стільки він, стільки я сам. І вперше за час нашого в принципі випадкового і загалом необов’язкового знайомства всередині мене почала зароджуватися впевненість: Наливайко, в принципі, нормальна людина.

Навіть, чого вже там, зовсім непогана.

3

При вході у невеличкий зал, де ще до початку всім не вистачало стільців, мені тицьнули прозору течку з кількома сторінками друкованого на комп’ютері тексту.

До першої сторінки канцелярською скріпкою причепили календарик на наступний рік з кольоровою емблемою невідомої мені фірми. Степлером до іншого папірця причепили візитку з такою ж назвою.

Я спробував зрозуміти хоча б приблизний зміст написаного. Аж раптом помітив, що, окрім мене, цього не намагається зробити жоден з присутніх. Наливайко знав тут багатьох, принаймні кивав комусь чи вітався за руку. Стрімко просвердливши невеличкий гурт біля столу, де стояли пляшки з мінералкою, від схопив одну, неначе вловив золоту рибку, відкоркував і зробив кілька жадібних ковтків просто з горлечка. Після того, задоволений, повернувся до мене, підморгнув.

Коли почалася презентація, стало ясно: чоловіки в добротних костюмах просто переповідають текст, що його отримав кожен присутній. Тож яснішою суть того, що відбувалося, не стала. Принаймні для мене.

Зате я перейнявся надзвичайною важливістю впровадження нових будівельних програм, втілення яких у життя призведе до створення єдиного бізнесового обличчя історичному центру Києва. Тобто замість розрізнених невеличких торгівельних точок виросте один єдиний торгівельний комплекс і офісний центр. Хрещатик при цьому накриють скляним куполом від Бессарабки до Європейської площі включно. Кілька разів клацнувши для порядку фотоапаратом, я занудьгував. Та Наливайко мав рацію – довго все це не тягнулося. За сорок хвилин присутніх запросили до сусідньої кімнати для спілкування в неформальній обстановці.

– Не клацай таблом у великій родині, – виринув він біля мене і, немов дитину, потягнув за руку в гостинно прочинені двері. Ми зайшли одними з перших, тому, коли Макс отетеріло пригальмував, загальний рух трошки застопорився.

– Чого ти?

– От, блядь, жлоби…

Усе ж таки в мого бувалого в бувальцях поводиря вистачило вишколу в останній момент не матюкнутися обурено на весь голос, тому фраза прозвучала як констатація прикрого факту. Ззаду нас активніше підштовхнули, ми опинилися біля самісінького столу, і я зрозумів Наливайкову реакцію.

На столі стояли в рядок пластмасові стаканчики, наповнені трохи більше ніж на половину шампанським, і кілька розкритих коробок цукерок. Між ними для чогось розклали стосики рожевих паперових серветок. З переліку, яким по дорозі нагнітав інтригу Макс, не виявилося нічого: ані горілки, ані коньяку, ані бутербродів з ікрою. Тим часом нас оточили інші жуналісти, спритні руки хапали «келихи», дехто цупив два відразу.

Спіймавши за лікоть якогось невисокого лисуватого чоловіка, Наливайко люто засичав на нього:

– Льоня, твою дівізію, хто казав «водяра, водяра»…

– Ой, не виступай, – вочевидь, низенького Льоню стіл також ображав. – Я хіба знав? Мені втирали – контора солідна, поляну організує, як треба, – спорожнивши двома ковтками впольований стаканчик, він зиркнув на стіл у пошуках другої порції.

Тут я помітив: ми з Наливайком стоїмо з порожніми руками. Проте шампанське зникло швидше, ніж ця думка нарешті осяяла мою голову. Цукерки ще лишалися, їх підсовували до себе жінки з сумочками через плече. Тим часом хтось уже про щось говорив, інші мусили сприймати це як тост. Та Макса із Льонею, як і переважну більшість гостей, тости за процвітання та успіхи без обіцяної поляни однозначно дратували.

– Ну? – мій знайомий запитально подивився на низенького.

– Що «ну»? Є варіант, – Льоня крадькома роззирнувся. – Своїм ходом, правда, тягнутися треба… За півтори години презентуха з приводу нового екологічно чистого трамвайного маршруту через увесь Київ. Трамвай майбутнього називається чи щось таке. Там транспортники, не якась мутотень. Контора ніби солідна…

– Ми вже, Льончику, прийшли в одну солідну контору, – Наливайко докірливо кивнув на остаточно спустошений стіл. – Витратили час. Ти знаєш, скільки тепер коштує робоча година нормального пишучого журналіста-стрінгера?

– Там облому не буде, зуб даю, – для переконливості лисуватий торкнувся нігтем великого пальця до верхнього різця. – На минулому тижні вони вагони презентували, які будуть по тому маршруту майбутнього їздити. Фішка в національному виробнику. Не закуповують, а самі роблять. Переобладнали покинуту картонажну фабрику. Теж презентуха була місяців два тому, – Льоня задоволено примружив очі, нагадавши мені чомусь ситого кота, котрому чухають за вухом. – Ох, дали жизні там, старий, ох, дали… Цирк зажигаєт огні… Мене хтось через чорний хід виносив. Свої або охорона…

Приємні спогади колеги почали виводити Наливайка з рівноваги. Іноді я його таким бачив.

– Чого тоді стоїмо? Ти взагалі за цей довбаний фуршет, – він показав на стіл, з якого тим часом розтягнули навіть серветки, – нам з колегою попав. Скажеш, не так?

– Не скажу, – лисуватий примружив на мить очі, про щось думаючи, ляснув Макса по плечу. – Погнали наші гороцьких!

На час, поки ми йшли до найближчого місця приземлення, Наливайко завів свою шарманку, повторюючи в такт крокам:

 
В каморке папы Карло у камина
Валялся ночью пьяный Буратино.
Потом пришла, та-там, та-там, Мальвина,
И началось тыкдым-тыкдым-тыкдым.
 

Уже коли приземлилися в забігайлівці, я нарешті офіційно познайомився з Льонею, простягнувши руку й назвавши себе. Той знизав плечима (для чого, мовляв, йому знати, як мене звуть), але простягнуту руку ледь стиснув. Далі винуватець, котрий збив нас з пантелику, почав замазувати, точніше, заливати провину. У розмову я не встрявав, навіть не слухав їх. Медитативно сьорбав коньяк і жував бутерброд з ковбасою. Перед тим, як вирушати на нову, за словами Наливайка, точку, він послав колегу ще раз до бару. Годинник показував половину другої дня.

Виявилося, що на презентацію теоретичної розробки нового трамвайного маршруту збіглася майже вся та сама публіка, яку я щойно бачив. Правда, приміщення тут надали більше, тому й народу збіглося відповідно. Дехто з ранкових знайомих навіть впізнавав мене, киваючи, мов старому другові.

Цього разу на мене поширили кольоровий буклет із фотографіями, де розповідалася історія становлення транспортного підприємства. На додачу видали невеличкий проспектик парфумерного магазину і якусь безбарвну рекламу нового мастила з переліком магазинів по всій території України, де можна його купити. Як у автора рекламних текстів зі стажем, мені захотілося переписати коли не все, то половину. Проте це бажання зникло, щойно всіх запросили для неформального спілкування.

Тут нам із Наливайком не пощастило: ми опинилися якраз усередині натовпу. Нас занесли до заводської їдальні саме тоді, коли столи щільно оточили спритніші. Макс крутив головою, шукаючи Льоню, і голосно бурчав:

– От же скот, ну скот поганий, ну абориген заводський, мать його нехай!

– Можемо взяти оці спини штурмом, – після випитого вдень коньяку мене пробило на відважні вчинки.

– Совість замучить, – це Наливайко промовив без жодної іронії. – Дивись, тут он скільки таких, хто лізе без мила. Гідність мати треба. І совість. У Льончика її зроду не водилося, на її місці…

– Диви, махає! – я помітив знайому лисину через шестеро людей від нас.

Льоня таки дійсно спробував зайняти нам місце. Навіть мужньо тримав почату пляшку не дуже дорогої горілки. Але печені «кошики», наповнені салатом, бутерброди з ковбасою і викладена на розрізані навпіл варені яйця червона ікра біля нього не втрималися. Нам лишилися порізані лимони, оливки на пластиковій тарілці, така сама тарілочка з рештками оселедця – її Льоня буквально вирвав із чиїхось рук. Я теж вирішив зробити внесок: підсунув ближче до нашого гурту пластикову пляшку лимонаду. Наливайко дедалі більше похмурнів, і коли ми таки допили пляшку, закушуючи лимонами та оливками, інтерес до Льончика як до колеги і частково як до людини поступово зникав.

– Що робимо? – я намагався поводитися скромно та делікатно, бо десь відчував: сьогодні творчу натуру свого товариша Наливайка чимось глибоко образили.

– А що робимо? – Макс навіть бентежив своєю понурістю. – Нічого не робимо. Пий, гуляй, веселися, отак! Бач, як тут весело, блін!

– Слухай, Максе, – Льоня починав заводитися за прикладом колеги. – Я або чогось не зрозумів, або…

– Нормально. З тобою, Льоня, у нас завжди нормально. Чудесно! Колосально! Грандіозно! Поляна на поляні з тобою!

– Скажи, а ти чого сюди прийшов? – лисуватий упер кулаки в боки. – Ти взагалі чого завжди отак ходиш? І постійно морда в нього невдоволена…

– Значить, Льоня, я зараз не хочу починати, хто куди для чого ходить, да, – Наливайко перейшов на скоромовку. – Просто є журналюги, котрі пашуть, як тато Карло, і їхню роботу помічають, блін, частіше, ніж їх самих. А є такі, хто кругом крутиться, світить табличкою, – він обвів рукою своє обличчя, – і, крім табла наглого, нічим похвалитися не можуть.

– Ти про кого?

– Ні про кого. Одних, розумієш, виносять з чорного ходу, а інші самі йдуть. Ноги в них для цього виросли. Руки – для писання. Голова – для думання, а не для того, аби горілку в неї наливати. В голову, я маю на увазі.

Стало ясно – час іти звідси. Хто з колег усвідомив це раніше, не знаю. Лисий Льоня, можливо, і хотів щось сказати, та Наливайко розвернувся і рішуче посунув до виходу. Утримавшись від коментарів, лисий теж повернувся й зник у натовпі знайомих. Мені нічого не лишалося, як далі триматися Наливайка.