Текст книги "Юрiй Луценко. Польовий командир"

Автор книги: Андрей Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 18 страниц) [доступный отрывок для чтения: 8 страниц]

«Міліція перетворюється на пральний порошок для мафії»

Збираючи свої речі з Кабінету міністра МВС України в грудні 2006 року, Юрій Луценко залишив на робочому столі своєму наступнику, соціалістові Василю Цушку, диск із французьким художнім фільмом «Набережна Орфевр, 39».

Якщо давати цьому фільму коротку анотацію, то прозвучить вона так: «Все, що ви хотіли знати про роботу правоохоронних органів, але боялися запитати». Причому не міліції чи поліції, а саме правоохоронних органів. Бо хоча методи боротьби зі злочинністю дещо різняться залежно від специфіки країни, принцип роботи самої Системи лишається однаковим для усіх. Цивільний міністр внутрішніх справ Луценко зрозумів це за двадцять три місяці роботи в абсолютно новій для себе структурі. І таким чином вирішив передати наступнику, такому ж самому цивільному міністрові внутрішніх справ, певний ознайомчий досвід.

Однак новоспечений керівник МВС, очевидно, не подивися ані цього, ані жодних інших таких фільмів. Не приховуючи, що міліція для нього така сама нова сфера діяльності, як і для його попередника, він, одначе, з головою кинувся в бій. Правда, він не продовжив реформи міліції, початі Луценком. Він почав зі звинувачень на адресу самого Луценка.

Але перед цим швидко провів кадрову перестановку в міліцейському керівництві. Нова мітла, як водиться, наново мете. Луценко так само займався кадровими питаннями. Проте Цушко повернув у МВС старих, перевірених ще за часів Кучми, керівних працівників. Більшість із них писала заяви про звільнення ще в перші дні призначення на цю посаду вчорашнього польового командира Луценка. Тепер складалося враження, що поверталися не лише старі люди, а й старі часи.

Наступним кроком після тотального звільнення «людей Термінатора» (саме так прозвали Юрія Луценка його недоброзичливці, оцінивши результати перших ста днів його роботи на посаді керівника МВС) Василь Цушко взявся і за самого свого колишнього однопартійця. У своїй скандальній доповіді 23 лютого 2007 року він звинуватив попередника буквально в усіх смертних гріхах. Цей виступ головного силовика України хіба що не викликав овацій у «антикризової коаліції», що давало зрозуміти: наступ на Юрія Луценка відбувався з мовчазного схвалення «біло-блакитного» уряду і навряд чи без його непрямої, а то й прямої санкції.

Насамперед Цушко заявив, що майно міністерства розкрадене, фонди використовувалися не за цільовим призначенням, посади давалися за хабарі, сам Луценко не раз зловживав своїм службовим становищем і займався політичними репресіями під виглядом боротьби з організованою злочинністю. Зокрема, оприлюднив хибні дані про перебування деяких колишніх українських посадових осіб у міжнародному розшуку. До того ж, за його словами, КРУ вже виявила зловживань на суму 560 мільйонів гривень.

Так само говорив новий міністр про неправильну статистику розкриття злочинів, яка мала місце при Луценкові. Виявляється, ця статистика не враховує дрібних крадіжок, за які передбачена лише адміністративна відповідальність. І заодно нагадав: колись за ґрати саджали навіть крадіїв гусей. Отримали своє і Департамент ДАІ, і Департамент внутрішньої безпеки, і Національне бюро Інтерполу. Перепало навіть начальнику одного з райвідділів на Волині – виявляється, він за освітою «фізрук», а керує міліцією. Хоча сам Цушко свого часу керував радгоспом, та цього йому ніхто не пригадав. Нарешті, Цушко публічно назвав Луценка підозрюваним у крадіжці восьми систем «прослушки» і створенні при МВС сумнівних комерційних структур. Забувши чи не уточнивши, що саме ці структури виникли ще при міністрі Білоконі, [7]7
  Микола Білоконь – міністр внутрішніх справ України (2003–2004 рр.). Час його перебування на цій посаді характеризується як час найбільшої політизації міліції та піку корупції в органах внутрішніх справ на всіх рівнях.


[Закрыть]а деякі з них – при Смирнові [8]8
  Юрій Смирнов – міністр внутрішніх справ України (2001–2003 рр.). Змінив на цій посаді Юрія Кравченка. За оцінками політологів та журналістів, таким чином президент Кучма вирішив частково зняти соціальну напругу, забравши з цієї посади людину, прізвище якої фігурує на плівках Мельниченка у зв’язку з убивством Гонгадзе.


[Закрыть]і Кравченку.

Конкретних фактів, які звинуватили б самого Луценка, Цушко однак не називав. Його заступник Віктор Суслов, у недалекому минулому – керівник Держкомфінпослуг, підтвердив: стосовно нецільового використання бюджетних коштів та інших порушень у системі МВС уже заведено 26 кримінальних справ. Правда, колишній заступник Юрія Луценка Лідія Порєчкіна тут же заявила – всі ці справи відкриті ще при колишньому міністрі.

Викривальний виступ Цушка все одно став найбільш резонансною політичною подією зими 2007 року. У тому, що за цим виступом немає жодного криміналу – чиста політика, ніхто не мав сумніву. Атаку керівника МВС на свого попередника легко можна пояснити політичною активністю самого Юрія Луценка. Якщо Цушко і приховував це, то не дуже вдало, бо обмовився, вимагаючи від уряду дати політичну оцінку поїздкам по країні Луценка в якості лідера «Народної самооборони». Наслідки, до яких може привести ця активність, уже бентежать Кабмін, незалежно від того, якими вони будуть. Популярність екс-міністра росте з дня на день, а його сторону (коли приховано, а почасти – відверто) прийняли деякі впливові ЗМІ. Тому наступ керівника української міліції на головного революціонера країни сприйнявся не інакше як спроба зупинити його.

Удари у відповідь не змусили себе чекати. Керівник українського бюро Інтерполу Кирило Куликов наголосив, що Цушко збрехав, Боделана таки оголошували спершу у міждержавний, а згодом у міжнародний розшук. Сам Куликов після заяв керівника МВС подав у відставку. Виконуючий обов’язки глави СБУ Валентин Наливайко спростував заяву про зниклі прилади для прослуховування – вони не можуть зникнути просто так, бо перебувають на особливому обліку. Нарешті сам головний об’єкт звинувачень, тобто – Луценко, зробив зустрічну заяву. Заяви свого наступника Василя Цушка він назвав брехливими і не виключає, що звернеться з судовим позовом проти міністра. На думку Юрія, той безпідставно звинуватив колишнє керівництво МВС у фінансових махінаціях.

«Його виступ я вважаю виключно чорним піаром політичного пігмея, котрий, на жаль, пішов служити чужій команді та зрадив до останнього всі ті п’ятнадцять років, які провів у лавах опозиційної до кучмістів партії, – сказав він під час прес-конференції. – А МВС сьогодні перетворюється на пральний порошок для мафії. Брехливі заяви пана Цушка є тому підтвердженням».

Подати до суду не вдалося – Цушко у своєму виступі передбачливо ні разу не вжив прізвища Луценка, чим дуже пишався публічно.

Правда, є ще одна версія про причину цього протистояння двох колишніх соратників по партії. І криється вона у внутрішніх проблемах самої Соцпартії. Адже на мітингах «Народної самооборони» Луценко відкрито говорить про своє розчарування політичними кульбітами, що їх робить лідер соціалістів Олександр Мороз. А таких розчарованих дуже багато, слова його колишнього заступника змушують їх замислюватись і, як наслідок, виходити з Соцпартії або виходити з неї, приєднуючись до руху «Самооборони». Таким чинок задовго до виборів партія починає потроху втрачати прихильників, а значить – електорат на місцях.

Це не може не турбувати. Тому соціаліст-силовик Василь Цушко починає кампанію проти Луценка і домагається його кримінального переслідування лише з одною метою – розвінчати імідж «чесного революціонера», який має польовий командир Майдану. І в такий спосіб знову навернути до своєї партії втрачений електорат, а їй самій – втрачений після змички з «біло-блакитними» позитивний імідж. Правда, з усіх голосних звинувачень вийшов пшик – кримінальну справу порушили тільки за незаконну, на думку Генпрокуратури, видачу нагородних пістолетів. Суд скасував ці звинувачення в усіх інстанціях, від Луценка відчепилися.

Свого часу Юрій Луценко, прийнявши під своє керівництво Міністерство внутрішніх справ, у той же день призупинив членство в Соцпартії. А батьківський досвід привчив його до того, що будь-яка державна служба – тимчасова посада. І все одно не без ностальгії пригадує, як відбувалося його власне призначення.

Юрій Луценко (з диктофона):

–  Під час інаугурації президента Ющенка я стояв не з «нашими» вождями, які вишикувалися спереду, а заліз на трибуну і опинився за спинами запрошених депутатів-кучмістів. Тому на загальному фото мене не видно. Та й на Майдані я, як правило, стояв при появі президента десь у кутку – не було потреби світитися для подальшого нагадування про роль у перемозі. А буквально через пару днів мене запросив президент. Тоді в спілкуванні все ще було відкрито і демократично. Я прийшов у светрі і джинсах. Думав, що буде розмова про те, як людей із Майдану відправити додому. Треба сказати, що я взагалі перший раз був у кабінеті Президента України. Там такі вичурні меблі, дуже багато золота на зеленому фоні. Кажу: «Ясно, Вікторе Андрійовичу, чому дехто хотів штурмувати адміністрацію – стільки золота!» Посміялися, і він каже: «Я пропоную тобі бути міністром внутрішніх справ». – «Матюкатися можна?» – «Ні». – «Тоді я згоден». – «Чому так швидко?» – «Тому що батько вчив мене не відмовлятися від надзавдань. А це – виклик усьому моєму життю». Само собою, будь-яка робота тимчасове явище, ще батько мене вчив: чиновник, який не розуміє тимчасовості своєї роботи, переростає або в деспота, або в злодія, або підлабузника, бо він тоді чіпляється за крісло будь-якими можливостями. Тому працювати треба скільки відпущено, з першого до останнього дня, не задумуючись – коли буде відставка. Хоча все це згадалося пізніше, перші дні були присвячені іншому – як вижити.

Звичайно, йшлося не про загрозу фізичного знищення, під яку потрапляє кожен наступний міністр МВС. Ішлося про зовсім інше виживання – в новій для себе іпостасі, залишаючись самим собою, із своїми переконаннями, чи як тоді казали – ідеалами Майдану. Сфера діяльності для революціонера була абсолютно новою, мала свою специфіку, своє підводне каміння і свої сюрпризи.

Тому робота цивільного міністра, старшого лейтенанта запасу на посаді головного силовика України почалася не зі звинувачення попередників, які ніколи не були його політичними чи життєвими соратниками, а зі спроби вникнути в цю саму міліцейську специфіку.

Велика чистка

Серед моїх знайомих є люди, свято переконані в тому, що на них десь заведено таємну кримінальну справу і кожен їхній крок перебуває під наглядом. Тому вони виношують мрію хоч раз у житті зайти до приміщення Міністерства внутрішніх справ або Служби безпеки України. І самі налаштовують себе таким чином, аби отримати в цих стінах якусь тільки ними відчутну сильну порцію адреналіну. Можливо, це звучить як дурниця, і по-дурному виглядає, проте так воно насправді й є.

Від осені 2000 до осені 2004 року Юрієві Луценку адреналіну вистачало з головою. Тому, зайшовши на територію Міністерства внутрішніх справ і переступивши його поріг, він не пережив якихось особливих вражень, про які можна було б довго і смачно розповідати. Хоча, безумовно, йому було цікаво опинитися в одному зі станів «умовного супротивника»: революція й міліція завжди протистоять, не даремно одним із популярних «помаранчевих» гасел було «Міліція з народом!». Але тоді, в середині грудня 2004 року, коли Луценко вперше зайшов до МВС у гості, йому і на думку не могло спасти, що скоро він ходитиме туди на роботу.

На той час міліцією фактично не керував ніхто. Микола Білоконь завбачливо втік до Росії, і функції міністра тимчасово виконував його перший заступник на прізвище Жук. Він проводив колегію по підготовці міліції до проведення третього туру президентських виборів. Зважаючи на політичну ситуацію, на колегію запросили представників від обох таборів. «Біло-блакитних» представляв Тарас Чорновіл, «помаранчевих» – Роман Безсмертний, Юрій Луценко та Володимир Філенко. Нараду проводили всі заступники міністрів, і зовні це виглядало не нарадою правоохоронців, котрі дбають про дотримання законності під час голосування, а якимось політичним шоу. Згодом, очоливши міністерство, Луценко почав процес деполітизації міліції, постійно наголошуючи: єдиною політичною фігурою в МВС є міністр.

Призначення польового командира Майдану і ярого противника всього, що підпадає під формулювання «поліцейська держава», стало найбільшою несподіванкою як для друзів Луценка, так і для його ворогів. Коли новопризначений міністр подзвонив із Адміністрації Президента до МВС, розпорядився прислати йому машину і при цьому назвав себе та свою нову посаду, на тому кінці дроту вирішили: це такий розіграш. Довелося повторювати розпорядження кілька разів.

Юрій Луценко (з диктофона):

–  Перш за все треба було показово покарати тих, хто був винен у фальсифікації виборів. Усі пам`ятають, що найодіозніший випадок – це карусель із відкріпними талонами. Тому міліція дістала завдання взяти списки тих, хто голосує за відкріпними талонами, і звірити прізвища. Якщо один паспорт зустрічається двічі – це вже кримінальний злочин. Чемпіони доходили до двадцяти трьох разів. Всі ці випадки були зафіксовані, люди опитані, і вони, як правило, дуже неохоче давали покази про те, хто їх вантажив у автобуси, хто за це платив, хто давав кошти та ці відкріпні талони. Одначе, ми дійшли до організаторів. Але ці люди точно не давали показів на головних організаторів. Це в ментальності українського народу – за жалюгідні копійки брали вину на себе. Там близько двохсот було організаторів, найвисокопоставленіших, на рівні Адміністрації Президента. Однак покази від них отримати не вдалося. А справа про транзитний сервер узагалі була на розслідуванні в СБУ. Що там вдалося – не знаю, очевидно, нічого. Проте людина, яка займалася встановленням цього сервера, згодом опинилася в списках БЮТ і стала добрим другом пана Турчинова. Суспільство, як мені здається, було незадоволене тим, що тисячі фальсифікаторів отримали умовні терміни, а сотні організаторів – достатньо м`які покарання у вигляді умовних термінів. Правда, другий термін умовно не дають… Ми розповсюдили серед членів виборчих комісій та членів їхніх родин брошуру, близько трьохсот тисяч, у якій описали статті стосовно фальсифікацій і конкретні статті, за якими було призначене покарання.

Та особливо тішився з цього народ, який традиційно міліцію не любив і не довіряв їй. В Україні рейтинг правоохоронних органів станом на 2005 рік був дуже низьким. За офіційними даними, він коливався на позначці 7 %. Тому пересічні громадяни передчували: новий міністр нарешті покаже всім. Патрульним, майже кожен із яких бере хабарі з торговок соняхом та біляшами. Міліціонерам, які «прикривають» незаконний бізнес і за окрему плату проводять так звані «комерційні розборки». Начальству в центрі та на місцях, яке загрузло в корупції по самі вуха. Некомпетентним керівникам, що купують собі погони та посади. Словом, міліції пророкували повний розгром.

Коли польовий командир Майдану очолив МВС, журналісти поспішили пригадати, мабуть, найбільш резонансну його акцію: здачу крові для Юрія Кравченка. Після сутички міліції з народом 9 березня 2001 року Луценко оголосив про намір назбирати в склянку крові і поставити її на трибуну перед міністром, щойно він спроможеться вийти на парламентську трибуну. Тоді він іще обмовився: «Інших міліціонерів не ображати і ставитися до них із розумінням». Коли через чотири роки Луценко сам почав керувати міліцією, ставлення до рядових міліціонерів та молодшого офіцерського складу не змінилося: «чистки» почалися з верхів.

Юрій Луценко (з диктофона):

–  Найважче в перші тижні – це було звільнення попередників. Практично всі писали рапорти. Люди розуміли: після того, як міліцейський генералітет прийняв одну сторону політичного конфлікту і довів народ до повстання, вони не могли залишатися на своїх посадах. До того ж міліція була повністю деморалізована. Всім гикалися оті обіцянки Білоконя: мовляв, у разі перемоги Віктора Януковича вся міліція буде три дні пити, він дозволяє. Потім активісти «Пори» купили три ящики горілки і переправили для нього в Москву, аби випив усе сам. Тому, звичайно, всі ставленики Білоконя розуміли: в нових умовах, які, поза сумнівом, настануть, працювати вони не зможуть. До речі, в нього було аж чотирнадцять замів! Коли мені поклали структуру міністерства на стіл, я не зрозумів – як ними можна керувати, коли немає ніякої вертикалі. Є міністр, навколо якого розкидана купа квадратиків, що не пов’язані між собою, все замикалося на рішенні в першому кабінеті. Як добивались і скільки коштувало таке рішення – відомо. Система явно боялася, щоб у міліції не створились, як би це правильно сказати, пов’язані між собою системи, що працюють за стандартним алгоритмом. А міністр, будь-який міністр, має бути менеджером, диригентом. Він не мусить особисто приймати інформацію від усіх підрозділів і сам ними керувати. Це не розумно. Тому ми різко зменшили кількість заступників – із чотирнадцяти до шести. Потім у два рази зменшили кількість генералів. Це були буквально перші мої накази. Далі в лічені дні змінили керівництво всіх служб центрального апарату, начальників облуправлінь і райвідділів. Глибина змін керівництва – близько 90 %. Це можна неоднозначно трактувати, проте народ мусив побачити повністю оновлену міліцію. Тільки так можна було відновити довіру до неї, без якої неможливо боротися з корупцією та злочинністю.

На жаль, звільнилося й багато досвідчених офіцерів. Це не мало під собою політичних мотивів, на чому дуже наголошували «біло-блактині». Мало хто брав до уваги існування закону, який Верховна Рада прийняла ще до революції. Згідно з ним, з весни 2005 року різко обмежувалися пенсії. Тому досвідчені службісти поспішали написати рапорт завчасно, отримати нормальну пенсію до того, як закон про її обмеження вступить у дію, а вже потім, зберігаючи за собою цю пенсію, знову повертатися в міліцію на іншу посаду та іншу зарплату. Ось звідки така вражаюча цифра – 18 тисяч осіб, які написали рапорти про звільнення з органів після призначення нового міністра. Насправді частина людей збиралася зробити це раніше, але почалися вибори, потім – революція, словом – не до того було.

Заяви про звільнення всі писали добровільно. Декого з цих людей Юрію було по-людськи шкода – адже це професіонали, які змушені були грати за правилами, встановленими відданими «кучмістами», до числа яких належав Микола Білоконь. Наприклад, за власним бажанням написав рапорт командуючий внутрішніми військами Сергій Попков, прізвище якого на початку 2005 року опинилося в епіцентрі чергового медіа-скандалу. Преса, в тому числі – американська, повідомила, що саме Попков перед Новим роком віддав розпорядження про силовий розгін маніфестантів у центрі української столиці. Пізніше ці дані він сам підтвердив на допиті в СБУ.

Враховуючи це, кадровий офіцер Сергій Попков, чистий службист, в родині якого всі служили в міліції, а сам він прийшов у внутрішні війська з Національної гвардії, написав рапорт про відставку. Взявши на себе, таким чином, провину за кимось віддані накази. Його ж особиста трагедія ймовірно полягала в тому, що батько дружив із Кучмою, тому син змушений був опинитись у вірній йому команді. Та й титул заступника міністра за відданість також «світив».

Пізніше, коли Луценко сам написав рапорт про відставку, він зустрів Сергія Попкова в коридорах міністерства. Старий службіст готувався повертатися до керівництва МВС. Але це повернення кучмівської гвардії станеться потім, після повернення Януковича. А поки що були перші кроки в МВС, які закладали новий стиль нового керівника.

У зв’язку з цим так і проситься знаменитий випадок у міністерській їдальні, описаний не лише українськими, а й російськими ЗМІ. Наприклад, «Київський телеграф» прокоментував візит нового міністра в їдальню таким чином:

«Він плутає Майдан і коридори МВС. Спочатку намагався на новому місці працювати за звичкою: організовував публічні акції. Наприклад, пообідати в їдальні для міліцейського складу і заплатити за обід. Офіціантки були в шоці, не кажучи вже про підлеглих Юрія Віталійовича. Поважні генерали не знали, що думати і як себе поводити. Знайшли нейтральне рішення – перестали обідати взагалі».

У випуску новин «Вести» російського каналу «РТР» це прозвучало ще коротше та з якимось переляканим лаконізмом:

«Социалист Юрий Луценко, хорошо знакомый милиции по массовым акциям, теперь руководит украинской милицией. Министр он всего неделю, а в прессе уже появились две сенсации. Луценко, лейтенант в отставке, уволил 12 генералов, своих заместителей, и еще поверг в шок посетителей министерской столовой, заплатив за обед».

Звичайно, у пересічних громадян виникає цілком логічне запитання: невже в їдальні міністерства внутрішніх справ генералітет не платить за обіди? Чи це означає – в міліції годують безкоштовно, за кошти платників податків, і генерали на народних харчах зовсім розжиріли…

Юрій Луценко (з диктофона):

–  Я не ходив у загальну їдальню. Там є їдальня для відвідувачів, для тих, хто приїхав у відрядження тощо. Є окрема кімната для керівного складу – начальників департаментів, управлінь, заступників. Але є ще і третя – генеральська. Вона найбільша за площею в міністерстві, там харчувалося виключно керівництво найвищої ланки за окремим меню. Звичайно, там ніхто не платив. Я і не задумувався над цим роздутим у пресі епізодом – пішов собі в їдальню, заплатив. Насправді там дуже символічні ціни, тому я вносив 200 гривень і просив нагадати, коли вони скінчаться. Взагалі, я рідко їв у їдальні – часу не вистачало. Так що жодного виклику суспільству в тому, що я заплатив за обід, не було. Тим більше, це не було спланованою акцією, нічого спартанського. Я дивуюся, що з цього зробили таку велику легенду.

Насправді тепер, у світлі останніх подій і довкола міліції, і всередині міліцейського відомства, і довкола фігури самого Юрія Луценка обід у їдальні, поданий пресою як головне досягнення нового міністра, справді виглядає незначною подією. Такою ж самою, як замовлення пістолетів системи «Форт» з написами «Так!» і «Вірю. Знаю. Можемо». Такий пістолет міністр, як зазначала преса того періоду, тримав у себе на робочому столі біля комп’ютера. Потім виявилося, що то був не пістолет, а лише макет, подарований кимось із друзів по революції.

Між іншим, табельна зброя належала міністру МВС за штатом. До того ж він, як і решта працівників міліції, від генерала до патрульного, здавав нормативи зі стрільби. В армії зв’язківцеві Луценку стріляти доводилося не дуже часто – у цих родах військ до солдатів ставились інші вимоги. А після звільнення в запас двадцять років узагалі не випадало нагоди брати до рук бойову зброю, тим більше – стріляти з неї. З огляду на це Юрій дуже здивувався, коли на стрільбищі вдалося виконати норматив. Міністр стріляв із пістолета, автомата, снайперської гвинтівки та гранатомета. Тепер лідер «Народної самооборони» згадує, як тішився, коли влучив із гранатомета точно в центр мішені танка.

І повертаючись до перших днів роботи: Луценко виявився першим керівником МВС, котрий поставив у кабінеті комп’ютер, аби щодня відслідковувати, що пишуть та кажуть про міліцію в цілому, та про його діяльність в якості головного міліціонера – зокрема. Конструктивну критику треба враховувати, та й подивитися збоку на результати своїх дій завжди корисно. Загалом новий міністр, цитуючи Михайла Горбачова, почав перебудову з себе. Зокрема – зі свого робочого місця.

Негативної енергетики своїх одіозних попередників, особливо – Білоконя, новий міністр у кабінеті не відчував. За його словами, власної вистачало, аби пробити будь-яку чужу. До того ж кабінет вичистили повністю: новий хазяїн застав там голий стіл, порожні шухляди, вікна без завіс, у ящиках – ані ручок, ані паперу. Голе місце від величезного портрета Кучми. У кімнаті відпочинку, так званій підсобці, стояв дорогий плазмовий телевізор, заставлений він був не менш дорогими меблями, а коли підвести голову – побачиш самого себе: стеля обшита дзеркалами.

Десь близько півроку Луценко відчував себе в кабінеті чужим. Чужа енергетика справді не відчувалась, а ось певний дискомфорт усе ж таки був. Тут чогось не вистачало, і нарешті міністр зрозумів, чого саме: українського духу, насамперед військового, переможного, життєствердного. Але не офіціозно-етнографічного, а справжнього, без «шароварщини». Аби виправити ситуацію, Юрій при нагоді знайшов у Львові картини відповідного змісту, а потім додав до них колекцію історичної зброї, яка нагадувала всі відомі в Україні військові конфлікти від козаччини до Великої Вітчизняної війни.

З часом у підсобці з`явилося фото самого хазяїна кабінету у більш звичному для нього амплуа: мікрофон, сцена, Майдан. Каже, щоб не забувати, звідки і для чого прийшов. А внутрішню інформацію про те, як поводили себе в кімнаті відпочинку його попередники, Луценко взяв до уваги, але не більше. Очевидно, для того, аби показати, що довіряє не лише самому собі, а боятись і соромитися йому нема чого, він не міняв офіцерів у міністерській приймальні. Згодом оцінив їхні, як і більшості працівників середньої ланки МВС, професіоналізм і готовність до змін.

Юрій Луценко (з диктофона:)

–  Деполітизація – це було надзвичайно важливо, і за мною як за соціалістом дуже пильно дивилися. Проявити деполітизацію було потрібно попри упередженість до будь-яких членів партій. На мене ображалися соціалісти, але, якщо під час кримінальних діянь спливали їхні діячі, я не збирався покривати. Перший випадок – начальник управління освіти однієї із східних областей, ставленик СПУ, який був схоплений на хабарі. Образилась місцева регіональна організація, але не більше. Далі було гірше: звернення австрійського Інтерполу про відмивання паном Рудьковським «брудних» грошей. Ішлося про 8 мільйонів доларів. Причому мене більше всього збунтувало те, що, за інформацією тамтешніх правоохоронців, він використовував своє знайомство з Семенюк і Луценком і отримував на «Криворіжсталі» і Одеському припортовому заводі продукцію за демпінговими цінами, а продавав її не за демпінговими. Австрійські колеги оцінювали це як відмивання брудних грошей. Я звернувся з цією ситуацією до Мороза. Не тому, що не знав, як діяти, а попереджав – неприпустимо використовувати ім’я міністра внутрішніх справ у таких оборудках. Мороз сказав: «Я не хочу цьому вірити!», навіть відмовився дивитися папери австрійських правоохоронців. Була порушена кримінальна справа, передана в прокуратуру, що відбулося далі – мені не відомо. Так само порушили кримінальну справу проти керівника регіонального відділу Соцпартії Криму. Він підозрювався міліцією Севастополя в незаконних оборудках із сотнями гектарів «золотих» земель в Інкерманській долині, колишньому радгоспі «Золота балка». На мене почало тиснути керівництво СПУ, я заявив: «Злодій повинен сидіти в тюрмі!», вийшов величезний публічний скандал.

Але, як ви зрозуміли, не облаштування робочого місця та пошук спільної мови з офіцерами приймальні чи відвідувачами міністерської їдальні стали головною проблемою новопризначеного міністра. І не масовий саботаж нових ініціатив, про який його не раз попереджали. Зрештою, масштабних форм він не набув – хто не хотів працювати, писав рапорт. Думали, що без них система розвалиться, і Луценка звільнять. Перші чутки про відставку з’явилися вже в травні. Але надії на скороминучість революційного міністра не справдилися – ставало все очевиднішим, що він опановує управління системою.

Уже після перших ста днів міністра журналісти запитували Юрія Луценка, хто впливає на кадрові призначення.

Вони знали відповідь, але хотіли почути її особисто від керівника МВС. Згодом виявиться: це питання не стане головною проблемою міліції, проте стане частиною комплексної проблеми, через яку врешті-решт стала можливою відставка уряду Юлії Тимошенко в вересні 2005 року.