Текст книги "Все - як насправдi (на украинском языке)"

Автор книги: Анатолий Костецкий

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 3 страниц)

– Вибачте його, будь ласка! – пробелькотiв Сергiй. – Вiн справдi хороший.

– Гаразд уже, – полагiднiшав Дiма, – вибачаю!

Вiн злiз iз крiсла й пiдiйшов до Олега.

– Давай знайомитись: Дiма!

– Олег!.. – вiдказав той, ледь приходячи до тями. – Олег Пчiлка! – повторив вiн i ще тремтячою рукою потис ручку Дiми.

– От i все, – зрадiв Сергiй, – мир i дружба!

– Ох, i здорово, що ви завiтали до нас! – вигукнув Олег, коли Сергiй розповiв йому все про Дiму. – А можна й менi завтра з вами до лiсу? – несмiливо поспитав вiн.

– Як устанеш о п'ятiй – можна! – поблажливо згодився Дiма.

– Ура! – зрадiв Олег. – Обов'язково встану! Я тата попрошу -вiн розбудить.

– Їсти ще не схотiлося? – зазирнула до кiмнати весела бабуся. -Обiд, мiж iншим, уже готовий! Так що вперед! Та й курточка твоя, онучку, – знов як новенька!

Бабуся хотiла ще щось проказати, та тут знову хтось подзвонив. "Невже Вiтка? – скривився Сергiй. – Невже ця нахаба пiсля всього насмiлиться припертися?!"

На превеликий жаль, Сергiй не помилився: на порозi стояла Птурська власною персоною i єхидно шкiрила зуби.

– Здрасть, iменинничку! – солодким голосочком проспiвала вона, нiби годину тому хтось iнший, а не третьокласниця Птурська пожбурила з четвертого поверху пакет кефiру в Сергiя. – З днем народження, вiдмiнничок майбутнiй! А от i подарунок.

I Вiтка простягла отетерiлому Сергiю якусь поiржавiлу залiзяку.

– Що це? – здивувався Кудлик.

– А хто його зна! – хихикнула Вiтка. – Я у дворi знайшла. А ти бери, як дають. Головне – увага, а не подарунок, нечемо!

Сергiй неохоче взяв iз рук Вiтки "подарунок" i запросив її до кiмнати. Вiн, як ви знаєте, був дуже вихованим хлопчиком i не мiг лишити гостя на порозi, ким би той не був!

– О, дружечок-пирiжечок уже тут! – пирснула Вiтка на Олега, заходячи в кiмнату. – Моє вiтаннячко!..

Птурська клацнула пальцями перед Олеговим носом i гордо посунула до крiсла, де мовчки сидiв Дiма. Як ви вже, напевне, здогадалися, Вiтка його не бачила!

Вона хотiла вже гепнутись у крiсло, та Олег одним стрибком пiдскочив до неї i вiдштовхнув геть.

– Не сiдай! – скрикнув вiн. – Крiсло поламане!

– Подумаєш! – скривила губи Вiтка. – Я взагалi не збираюся з вами сидiти, моя мiсiя закiнчена! – посмiхнулась вона й докинула: -Ти думаєш, чого я зайшла? Дружечка твого поздоровити? Дулю з маком! Я зайшла настрiй йому зiпсувати! Отак!

Вона показала сторопiлому Олеговi язика, крутнулася на мiсцi й, задерши носа, попрямувала до дверей.

– Чао, iменинничку, чемпiончик iз плавання, – кинула вона Сергiєвi i, вже вийшовши на схiдцi, додала: – Попий за моє здоров'ячко кефiрчику, дурникам дуже корисно! – I її сандалi зацокотiли по сходинках.

– Ну й дiвчисько! – пробурмотiв Дiма, який мовчки спостерiгав за всiєю сценою. – Та начхай ти на неї, чого носа повiсив?

– Неприємно все-таки, – з досадою зiтхнув Сергiй.

Тут у кiмнату знов заглянула бабуся:

– То ви передумали обiдати?

– Нi в якому разi! – заметушився Дiма, мабуть, боячись зостатися без обiду. – Ми вже йдемо!

Що й казати – обiд був знаменитий! На столi парувала тушкована капуста з м'ясом, лоскотав нiздрi духмяний запах борщу, свiтилася тонко нарiзана шинка, смажена качка так i танула в ротi, а пирiжки з картоплею були наче пух! Всi пили лимонад, виголошували тости на честь iменинника й багато смiялися. I все було так чудово, що Сергiй i думати забув про вреднючу Вiтку.

А пiсля обiду всi, трохи розморенi, перейшли в Сергiєву кiмнату. Сергiй вручив Олеговi марки з батькiвської посилки й показав кокосовi горiхи. Олег вiд щастя не знав навiть, на що спершу дивитися: на марки чи на горiхи! I тут Дiма запропонував усiм прочитати роздiл з його мемуарiв. Звичайно, всi з радiстю погодились, повмощувалися де хто, а Дiма полiз на крiсло й... раптом пiдскочив, немов ужалений!

– Де?! – несамовито зойкнув вiн, обмацуючи себе й своє крiсло. – Де _вони_?! Куди вони подiлися?

– Хто? – не зрозумiв Олег.

– Мої мемуари! Я поклав їх отут, – Дiма ляснув по крiслу, – а тепер їх нема! Ой, горенько! Ой, нещасний я!

– Не бiдкайтесь так, – спробувала заспокоїти його бабуся. -Давайте пошукаємо. Може, вони десь в iншому мiсцi?

I всi заходились нишпорити по кутках i закутках.

Але мемуарiв нiде не було! Мов корова язиком злизала.

– Здається, я здогадуюсь, де вони! – раптом ляснув себе по лобi Дiма. – їх поцупило оте руде дiвчисько!

– Точно! – пiдтримав Дiму Олег. – Вона така...

– Що ж, – кинув Дiма з погрозою в голосi, – коли так – я вiдправлю її у країну Навпакинiю!

– Куди?! – вихопилося в Сергiя.

– У країну Навпакинiю, от куди! – повторив Дiма сердито й пояснив: – Є така країна, де все-все навпаки. А ми, Дiми, засилаємо туди найвреднючих дiтей. Я не так давно кiлькох послав, тому потрiбнi чарiвнi слова ще добре пам'ятаю.

Бабуся, Олег та Сергiй з недовiрою дивилися на Дiму.

– Не вiрите? – ображено кинув той. – I не треба...

I раптом Дiма почав зникати.

Вiн прозорiшав просто на очах – нiби танув у повiтрi.

– Ой, – перелякався Сергiй, – що з вами?!

– Нiчого, – буркнув Дiма. – Просто для тих, хто менi не вiрить, я зникаю – назавжди!

– Ми вiримо вам! – вигукнули всi хором. – Вiримо! Тiльки не зникайте, будь ласка!

– Тодi iнша рiч, – посмiхнувся задоволене Дiма i вiдразу ж набув попереднього вигляду. – А тепер приступимо!

Дiма приставив до рота долонi, наче рупор, i вигукнув у стелю:

Гей, країно, краща в свiтi,

Забирай-но Птурську Вiту!

Кара-мара-бара-блюмс!

Та iще – маленький плюмс!..

– Все, вона – там! – упевнено сказав Дiма. – Тепер i вiдпочити можна. – I вiн полегшено плюхнувся у крiсло.

– Ой, що це?! – у ту ж мить вигукнув дiдок i... витяг зi щiлини мiж спинкою та сидiнням крiсла загальний зошит у пошарпанiй жовтiй обкладинцi.

– Мемуари! – здивувався Сергiй.

– Вони, рiднесенькi! – зрадiв Дiма й притиснув зошит до серця. – Що ж, давайте тодi почитаю, я ж обiцяв.

– А як же Птурська? – перебив його раптом Сергiй. – Виходить, ви її даремно в Навпакинiю вирядили?

– Нiчого не даремно, – буркнув Дiма. – Вона й так заслужила.

– Але ж батьки збожеволiють! – сплеснула руками бабуся. – Треба її негайно повернути!

– Нiчого з батьками не станеться! – пхикнув Дiма. – Я зробив так, нiби вона до своєї бабусi ночувати поїхала. Хай трохи побiдкається, а завтра вранцi поверну її. Ну, слухайте! – Дiма розкрив зошита, прокашлявся й урочисто почав: – Роздiл перший. Я i закон всесвiтнього тяжiння. Одного серпневого дня я прогулювався яблуневим садом в Англiї. Сонечко припiкало добряче, й менi закортiло пити. Води поблизу не було, тож я здерся на першу-лiпшу яблуню й заходився смакувати соковитими, рум'яними яблуками. Раптом пiд моє дерево прийшов якийсь чоловiк i вмостився пiд ним. Я його вiдразу впiзнав: це був вiдомий фiзик, астроном i математик Iсаак Ньютон. Вiн сидiв i паличкою писав щось на землi. Потiм зламав її, пожбурив у траву, а все написане витер ногою. У цю мить менi страшенно залоскотало в носi, я не втримався й так голосно чхнув, що з дерева, на якому я сидiв, посипались яблука, й одне, найбiльше, щосили буцнуло фiзика по макiвцi. Раптом вiн зiрвався з мiсця i стрiмголов кинувся геть... Лиш через двадцять рокiв я дiзнався, що це моє яблуко допомогло Ньютоновi вiдкрити закон всесвiтнього тяжiння!.. Звичайно, моя природжена скромнiсть не дозволила менi на той час розповiсти вченому свiтовi про свою роль у цьому вiдкриттi... Але нащадки мене згадають!

На цьому Дiма закiнчив i гордо глянув на всiх: ну як, мовляв, сподобалось?!

– Неймовiрно! – вигукнула захоплено бабуся. – Тепер я знатиму, хто допомiг Ньютоновi. Але, пробачте мене, стареньку, як ви опинилися в Англiї?

Дiма чомусь трохи почервонiв i неохоче буркнув:

– Наукове вiдрядження.

Нiхто не наважився розпитувати його, що ж то було за "наукове вiдрядження", бо вiн, мабуть, украй образився б, а то й зникнув би...

Тому Сергiй i собi вигукнув:

– Неймовiрно!

Дiма гордо всмiхнувся й мовив:

– Ну, коли вам подобається, то завтра я ще роздiл прочитаю: про мене та про Робiнзона Крузо!

– Про кого?! – аж пiдскочив Олег.

– Про Робiнзона Крузо! – кинув Дiма. – Невже не зрозумiло?..

Всi знову ледь не розреготалися, але стримались. I тут бабуся глянула на годинника й вигукнула:

– Та вже десята година! Ану, швиденько спати!

Олег з усiма попрощався й пообiцяв, що завтра о п'ятiй заскочить.

Коли вiн пiшов, бабуся, як обiцяла, натерла цибулi, вичавила з неї сiк i закапала Дiмi в носа. Вiн увесь час совався, голосно смiявся й вигукував:

– Ой, не можу! Ой, лоскотно!

На цьому недiльний день 18 травня закiнчився, i всi полягали спати.

7

Кажуть, понедiлок – день важкий. Це вповнi вiдчув на собi Сергiй Кудлик.

Рiвно о п'ятiй ранку голосно задзвенiв у його кiмнатi будильник, i майже водночас iз ким у дверi подзвонив Олег.

Сергiй, ще сонний, сiв на лiжку й почав терти очi, якi так не хотiли розтулятися.

– Давай, давай! – почув вiн раптом i побачив Дiму, який у довжелезних трусах з квiточками пiдскакував на одному мiсцi, закинувши бороду за плече. – Зарядочку – раз-раз! – i де той сон!

Сергiй нарештi переборов себе, зiскочив з лiжка, покрутив перед собою руками, кiлька разiв присiв – i помчав вiдчиняти Олеговi.

Коли вони вмилися й нашвидкуруч поснiдали, бабуся, яка вже була в курсi справи, сказала:

– Ви ж дивiться, не довго, щоб у школу не спiзнилися!

– Не спiзнимось! – вiдказав Сергiй, i вони утрьох вискочили за дверi.

– Ану, хто перший! – гукнув Олег i зiрвався з мiсця.

За ним помчав Сергiй, а позаду всiх залопотiв, голосно посапуючи, Дiма.

Коли б хто бачив їх у цю мить! По дорозi до лiска бiгли, немов лошата, два худорлявих, струнких хлопчики, а за ними, не вiдстаючи анiтрохи, котився, мов колобок, малесенький дiдуганчик, дзвiнко ляскаючи по стежцi величезними кедами!

Ранок тiльки-но займався. Сонячнi променi ледь торкали верхiвки дерев, на травi ще поблискувала нiчна роса, але птахи вже зняли дзвiнкоголосий щебет.

Небавом трiйця вибiгла на лiсову галяву.

Пiсля недiлi вона мала жалюгiдний вигляд: всюди куди не глянь валялися порожнi бляшанки вiд консервiв, битi пляшки, шмаття газетного паперу, якiсь недоїдки.

– От так-так! – похитав головою Дiма, уважно роздивившись навколо. – Руки б за те поодбивати!

Хлопцi погодилися з ним i вирiшили хоч трохи прибрати. Не плавати ж серед цього мотлоху!

Коли вони знесли смiття докупи й так-сяк прикидали землею, Сергiй звернувся до Дiми:

– То як, спробуємо?

– Ну що ж, – не дуже охоче згодився Дiма, – коли вже прийшли. – Вiн сiв посеред галяви, попросив хлопчакiв вiдiйти подалi – про всяк випадок! – i почав, щось бурмотiти собi пiд носа та розмахувати руками, раз по раз позираючи в небо.

Сергiй з Олегом стояли осторонь i з нетерпiнням поглядали навколо: чи не сталося вже якої дивовижi?

Раптом невiдомо звiдки – адже був такий тихий, сонячний ранок -налетiв дужий вiтер, i за якусь хвильку сонце закрила величезна чорна хмара.

Дiма пiдвiвся з трави:

– Не виходить! Бачите, он i сонце вже закрив, а слiв про плавання нiяк не згадаю. Ну, спробую, останнiй раз! – попередив вiн, вигукнув щось зовсiм незрозумiле й замахав руками на хмару.

I тут iз хмари вдарила довжелезна слiпуча блискавка, за нею пролунав такий грiм, що аж земля задвигтiла пiд ногами, й вiдразу ж уперiщила злива!

– Тiкайте! – зойкнув Дiма i перший кинувся геть.

Хлопцi, не менш наляканi, помчали слiдом! Вони бiгли назад утричi швидше, нiж до лiсу, i вже за кiлька хвилин, ущент мокрi й захеканi, дзвонили у дверi квартири Кудликiв.

– Вимокли, експериментатори! – зустрiла їх бабуся. – Швидше перевдягайтесь, а то застудитесь! Ось i вам, – простягла бабуся свою кофту Дiмi. – Ще ж тiльки вчора нежить був.

– Я сам винуватий, – промимрив Дiма, знiмаючи мокру одежину i влазячи в бабусину кофту, що дiставала йому до п'ят.

– Чому ви? – здивувалася бабуся. – Вчора в останнiх вiстях казали, що ранком можлива короткочасна гроза. А я, стара, забула вас попередити. Та он, до речi, уже все й кiнчилося! – I бабуся кивнула за вiкно, де й справдi знову сяяло сонце.

– До чого тут останнi вiстi! – знизав плечима Сергiй. – Це Дiма грозу зробив!

– Он воно що! – усмiхнулась бабуся. – Ну, тодi iнша рiч. А тепер давайте гаряченького чайку – i до школи.

Перевдягнений Сергiй, Дiма у бабусинiй кофтинi та Олег в Сергiєвих штанцях i сорочцi посiдали до столу.

– А знаєш, – раптом звернувся до Сергiя Дiма, – я таки пригадав потрiбнi слова.

– Та ну! – ледь не захлинувся гарячим чаєм Сергiй.

– Плавання у вас сьогоднi? – хитрувато усмiхнувся Дiма.

– Так!

– Ну от, – пояснив Дiма, – коли зайдеш у басейн, – тiльки спершу заходь, де неглибоко! – лягай вiдразу на воду й пливи! Але при цьому весь час повторюй подумки:

Гей, працюйте, ноги й руки!

Я пливу, неначе щука!

– I все? – здивувався Сергiй.

– I все, – кивнув Дiма.

– Неодмiнно так i зроблю! – радiсно засяяв Сергiй. – Величезне вам спасибi!

– Нема за що, – кинув Дiма, – дрiбницi.

Хлопцi хутко поковтали чай, Сергiй вихопив iз холодильника торт для класу – й вони заспiшили до школи: адже по дорозi треба було ще заскочити до Олега за його портфелем.

А Дiма подякував бабусi за чай, повернувся в кiмнату, зручно вмостився в крiслi й заглибився у читання своїх мемуарiв.

У клас хлопцi заскочили майже водночас iз дзвоником.

Ледь перевiвши дух, Сергiй вiдразу помiтив порожнє мiсце Птурської, i серце його покотилося десь аж у п'яти.

"Як же я забув! – iз розпачем подумав вiн. – Та й Дiма не згадав. А обiцяв сьогоднi повернути її!"

I вiн вiдчув, як це не дивно, що йому страшенно не вистачає Вiтки з усiма її жартами, шпильками й стусанами.

Пiсля третього уроку до Сергiя пiдiйшла вчителька i спитала:

– Кудлик, ти, часом, не знаєш, чому Птурської сьогоднi немає у школi?

Сергiєвi аж дух перехопило, Але зрештою вiн якось пересилив себе й вичавив:

– Мабуть, захворiла... Вона вчора, здається, кашляла.

Його вiдповiдь нiби задовольнила вчительку. В усякому разi, вона бiльше нi про що не розпитувала, тiльки попрохала Сергiя знову занести Птурськiй домашнє завдання.

– А я пiсля урокiв сама їй подзвоню й узнаю, що з нею, – додала вчителька й пiшла собi.

А Кудлик так i вкляк на мiсцi! Це ж коли вчителька подзвонить, все стане вiдомо: i те, що Вiтки не було в школi, й те, що й у бабусi вона не ночувала.

У повному розпачi вiдсидiв Сергiй так-сяк до кiнця урокiв. На щастя, його не викликали.

Та лише скiнчився четвертий урок i клас почав збиратись у басейн, як Сергiй згадав Дiмину пораду й почав повторювати про себе чарiвнi слова.

I що ви думаєте! Вiн таки поплив!

Коли всi третьокласники перевдяглися в купальнi костюми i вчитель фiзкультури дав команду: "У воду!" – Сергiй Кудлик чи не найпершим стрибнув у басейн. Вiн вiдразу ж зашепотiв: "Гей, працюйте, ноги й руки! Я пливу, неначе щука!" – i смiливо вiдштовхнувся ногами вiд дна.

– Молодчина! – поплескав його по мокрiй спинi вчитель, коли Сергiй, натомлений, але вкрай щасливий – вiн проплив аж десять метрiв! – вибрався з води. – Коли так i далi пiде, я й п'ятiрки не пошкодую!

Всi однокласники теж поздоровляли Сергiя, ляскали кого по спинi, яка аж червоною зробилася, та казали, що тепер для нього й океан не страшний!

– Ну, олiмпiєць, – пiдiйшов до нього Олег, – бачиш, допомiг-таки Дiмин вiршик! От жаль лише, що Птурська не бачила.

Олеговi слова знов нагадали Сергiєвi, що Дiма й досi не повернув Птурську додому, i Кудлик заходився швиденько перевдягатися.

– Я помчав додому, – кинув уже вдягнений Сергiй Олеговi. Вiн летiв, мов на крилах, – так не терпiлося йому подiлитися радiстю з бабусею.

– Я вмiю плавати! – крикнув вiн вiдразу на весь будинок, тiльки-но бабуся вiдкрила дверi.

– Нарештi! – сплеснула в долонi щаслива бабуся, – Ну, заходь швиденько, порадуй Дiму.

– Я вже чув, – вийшов назустрiч дiдок. – От бачиш, головне -повiрити в себе й нiчого не боятися!

– Але ж коли б не вашi слова... – почав був Сергiй, та Дiма перебив його:

– До чого тут слова! Їх я просто вигадав, бо справжнi чарiвнi слова забув.

– Як – вигадали?! – ошелешено глянув на нього Сергiй. -Виходить, цей вiршик – не чарiвний? А коли б я потонув?!

– Ну, перелякався! – засмiялася бабуся. – Ти не мiг потонути, бо дуже хотiв навчитися плавати.

– Не розумiю, – заклiпав очима Сергiй.

– Згодом зрозумiєш, – обняла його бабуся. – А зараз мий руки та їстимемо.

Вже за обiдом Сергiй звернувся до дiдка:

– А чому ви досi не повернули назад Вiтку? Ви ж обiцяли...

– Склероз! – ляснув себе Дiма по лобi. – Забув начисто. Ну, нiчого, зараз доїм i поверну.

Вони хутко дообiдали й перейшли в Сергiєву кiмнату.

– Так, так, так, – заходив iз кутка в куток Дiма, заклавши ручки за спину. – Як же там говориться в таких випадках? – Видно було, що вiн силкується пригадати потрiбнi слова. – Слухай, – звернувся раптом Дiма до хлопця, – може, нехай вона ще трохи там побуде? Їй тiльки на користь.

– Ой, що ви! – злякався Сергiй. – Вона там уже й так майже добу. А коли з нею щось трапиться?!

– З такими нiчого не трапляється, – невдоволено буркнув Дiма. -Ну, добре, помовч – я ще подумаю. – I знову закрокував по кiмнатi.

– Нi! – спинився нарештi вiн. – Хоч убий – не можу пригадати!

– Що ж робити?! – не на жарт переполошився Сергiй. – Може, вiдправте й мене в Навпакинiю? Я розшукаю там Птурську, а вдвох якось уже порятуємось.

– Нiзащо в свiтi! – вiдмахнувся вiд хлопця Дiма. – Ще чого не вистачало! А що бабуся твоя скаже? Нi, i не проси!

I тут хтось подзвонив у дверi. На порозi стояв Олег.

– Чого в тебе такий вигляд, наче топитися зiбрався? -поцiкавився вiн, глянувши на друга.

– Майже вгадав... – похнюплено вiдказав Сергiй i розповiв Олеговi про Дiмину промашку.

– Отакої! – вигукнув Олег. – Та я б за оту капосну Птурську й волосинки не дав, а ти визволяти її поспiшаєш.

Вiн хотiв був додати щось iще, але зиркнув на Сергiя – i замовк: друг дивився на нього сумними очима.

– Стривай, я знаю, що робити! Треба негайно бiгти до мого батька – вiн неодмiнно допоможе!

Рiч у тiм, що Олегiв батько, лейтенант Пчiлка, працював слiдчим: розплутувати всякi загадки та розшукувати всiлякi пропажi було його професiєю. Зрозумiло, що вiдшукати якесь там дiвчисько для нього було раз чхнути!

8

А що ж насправдi сталося з Вiткою?..

Тiльки-но вона вийшла зi свого будинку, – а був уже початок на сьому вечора! – як раптом їй в обличчя дмухнув рiзкий вiтер. Вiкторiя зiщулилась, а коли знов розплющила очi – тiльки ойкнула: вона була в якомусь незнайомому мiсцi!

Вiтка стояла на широкому проспектi, якого досi нiколи в життi не бачила. Та найбiльше вразило її те, що дiялось навколо.

Всi машини чомусь їхали задом наперед, зупинялися перед свiтлофором тодi, коли на ньому спалахувало зелене свiтло, i зривалися, коли загорялось червоне. Через дорогу то там, то тут, лавiруючи мiж машинами, перебiгали люди. Машини гальмували, наскакували одна на одну, розбивалися, але, як не дивно, мiлiцiонер не звертав на порушникiв нiякої уваги!

"Чи не сплю я?" – подумала Вiтка й ущипнула себе за руку. Їй аж запекло, й вона зрозумiла, що не спить!

"Спитаю у мiлiцiонера, що це за проспект!" – вирiшила Птурська й побiгла до переходу. Та тiльки вона ступила на бiлi смуги, намальованi по асфальту, як пролунав мiлiцейський свисток. Вiтка озирнулася -кому це вiн? – але побачила, що люди, як i ранiше, перебiгають через дорогу де завгодно, а мiлiцiонер махав рукою їй: iди, мовляв, сюди.

Вона пiдiйшла до постового й вiдразу напосiлася на нього:

– Не маєте права! Я переходом iшла! Он їх краще ловiть! – I показала на iнших перехожих.

– Ен юiмузор! – вiдповiв мiлiцiонер i додав: – Мав – фартш!

Вiтка аж присiла на мiсцi! На якiй мовi вiн говорить? Невже вона опинилася в якiйсь iноземнiй країнi?!

– Ун, ешдивш! – невдоволено мовив постовий i полiз у свою планшетку.

I раптом Вiтка догадалася: та вiн же говорить слова навпаки! Вона сама колись так грала, тому й здогадалася досить швидко.

I Птурська знову все повторила постовому, але вже говорила так, як i вiн... А щоб вам далi було легше слiдкувати за розмовами у країнi Навпакинiї, я буду переписувати їхнi слова правильно...

– Я нiчого не порушувала, – пояснила Вiкторiя. – Я йшла через перехiд!

– Хе, – зрозумiв її тепер постовий, – оце й є порушення! Вам -штраф!

Вiн витяг iз планшетки плитку шоколаду й простяг здивованiй Вiтцi.

– Що це? – не зрозумiла вона.

– Штраф!

– Як – штраф?

– Ви повиннi тут же, на мiсцi, з'їсти цей шоколад!

– Нiчого не розумiю.., – прошепотiла вражена Птурська, але вхопила шоколад i вп'ялася в нього зубами.

Та тiльки вона вiдкусила перший шматок, як обличчя їй скривилося, а з очей потекли сльози. Шоколад був гiркий, наче справжнiй перець, а то й гiркiший!

Вiтка, хапаючи ротом повiтря, змахнула сльози й заторохтiла:

– Це зовсiм не шоколад! Ви, мабуть, помилилися!

– Шоколад! – кивнув головою постовий. – I ти мусиш його зараз же з'їсти, а то ще оштрафую! – I вiн видобув iз планшетки цукрового пiвника на паличцi.

"Коли в нього такий шоколад, то можна уявити, що це за пiвник!" -жахнулася подумки Вiтка й замахала руками:

– Нi, нi! Я з'їм, ось, уже!

I вона заходилась вiдламувати чималi шматки шоколаду й, не розжовуючи, ковтати їх.

Зрештою вона так-сяк упоралася з плиткою. Доївши останнiй шматок, Вiтка вiдчула в ротi страшну гiркоту, язик їй прилип до пiднебiння. Вона ковтнула густу, наче клей, слину i з зусиллям вичавила iз себе:

– Де... я?..

– В Навпакиградi, славнозвiснiй столицi прекрасної країни Навпакинiї! – вiдказав гордо мiлiцiонер, який, певно, мав Вiтку за iноземну туристку.

Вона вдячно кивнула постовому й подумала: "Ну й занесло! Треба хоч роздивитися гарненько. Коли тут усе, як цей штраф, то хоч топися!.." Вiтка пересмикнула плечима при згадцi про з'їдений штраф i побрела широким проспектом...

Що не кажiть, а цiкавiсть таки переборола Вiтчин острах. Ще б пак! Вона й не мрiяла опинитись у країнi, що схожа була на її власну Навпакинiю.

А в тому, що Навпакинiя ця таки справжня, Птурська пересвiдчувалась на кожному кроцi.

Вже помiтно звечорiло, й на вулицях побiльшало людей. Ось посеред проспекту зупинився тролейбус. Чималий натовп кинувся до нього, але дверi не вiдчинилися. "Як у нас, – подумала Вiтка, – в години пiк!" Але вона помилилася. Замiсть дверей почали вiдчинятися вiкна – i звiдти посипались на дорогу пасажири. А тi, що чекали, теж вiдразу кинулися дертись у вiкна тролейбуса. Якась бабуся з кошиком застряла у вiкнi. В цей час тролейбус рушив, i Вiтка побачила, як бабуся вiдчайдушне замахала у вiкнi ногами!

"Ну й країнка!" – весело подумала Птурська й пiшла далi...

Але тут вона просто перед собою побачила великий будинок iз широким подвiр'ям i прочитала табличку "АЛОКШ". "Школа!" -здогадалася Вiтка й вирiшила зайти.

На подвiр'ї вона побачила гурт хлопцiв, якi у вечорових сутiнках, мов скаженi, ганяли м'яча. Вiтка спинилася. Хлопцi зовсiм не галасували, як нашi хлопцi пiд час гри у футбол. Вони купою гасали за м'ячем, штовхалися, давали один одному стусани. Ворiт Вiкторiя нiде не побачила... Аж ось бiлявому здорованю вдалося вiдiрватись вiд гурту, й вiн щосили загамселив по м'ячу. М'яч свиснув i, наче куля, з розгону врiзався у вiкно!

"Зараз тобi, голубчику, буде!" – зловтiшне подумала Вiтка.

Але iз розбитого вщент вiкна висунувся дядечко – може, вчитель фiзкультури – й весело гукнув:

– Молодець! Удар чудовий, ставлю п'ять!

Птурська тiльки знизала плечима й зайшла в примiщення школи. Саме в цю мить пролунав дзвiнок – i школярi розбiглися по класах.

Вiтка почала сходами пiднiматись на другий поверх. Раптом вона почула розбiяцький свист, поглянула вгору й побачила: по поруччях сходiв на неї мчить сивий поважний дядечко й голосно свистить! Вiтка ледь устигла вiдскочити вбiк, а дядечко порiвнявся з нею, пригальмував i зiскочив з поруччя.

– Е-ее! – показав вiн ошелешенiй Вiтцi язика.

– Ви чого? – злякалася вона не на жарт.

– Не чого, а хто! – знову показав язика дядечко. – Я -директор цiєї школи, Полiкарп Полiкарпович. А от ти чого?

– А що я? – вiдказала вкрай здивована Вiтка.

– "Що, що"! – передражнив директор. – Чого ходиш тихенько?

– Так уроки ж...

– Правильно, уроки! А тому ти повинна, як i кожен порядний учень Навпакиградської школи, бiгати, галасувати, буцати ногами у дверi класiв, битися!

– Щось я вас не розумiю!..

– А, – здогадався нарештi директор. – Так ти, бачу, новенька! Що ж, ходiм тодi до мене в кабiнет, я розкажу тобi про нашу школу.

Вони пiднялися на четвертий поверх i зайшли до зовсiм порожньої кiмнати.

– Оце мiй кабiнет! – гордо проказав Полiкарп Полiкарпович. -Прошу сiдати!

– Куди?! – озирнулася кругом Вiтка.

– Зрозумiло, сюди, – плюхнувся директор просто на пiдлогу.

Птурськiй не лишилося нiчого iншого, як теж опуститись на пiдлогу, забувши про своє нове плаття, яке вона сьогоднi надягла вперше, аби побiльше роздратувати Сергiя.

– Ти як потрапила до нас? – поцiкавився директор.

– Навiть не знаю, – зiтхнула Вiтка. – Заплющила-розплюшила очi – i вже тут!

– Ага, – кивнув директор, – значить, тебе Дiма прислав.

– Який Дiма?

– Байдуже, – махнув рукою Полiкарп Полiкарпович i почав розповiдати Птурськiй про навпакинськi школи.

Виявляється, i в школах тут усе було навпаки.

Вчилися учнi лише раз на тиждень, як сьогоднi, а всi iншi шiсть днiв тижня були вихiднi. Урок тривав десять хвилин, зате перерва -сорок п'ять!

Якщо учня викликали на уроцi й вiн анiчогiсiнько не знав, йому ставили п'ятiрку. А коли раптом хоч щось вiдповiдав, то вiдразу схоплював двiйку, й до школи викликали його батькiв: хай слiдкують дома, щоб нiчого не вчив!..

На уроках учнi кричали, штовхалися, плювались i взагалi робили казна-що, а не слухали вчителя. Коли ж хтось хоч на хвильку припиняв бешкетувати, його посилали до директора, i Полiкарп Полiкарпович примушував винуватця їсти морозиво: таким було покарання!

Спали та харчувалися учнi тут же, у школi.

Одне слово, чимало дивних речей почула Птурська. I тiльки-но директор закiнчив розповiдати, як вона схопилася з пiдлоги й вигукнула:

– Я хочу зостатись у вас!

– Ти певна в цьому? – пильно глянув на неї директор.

– Абсолютно!

– Що ж, лишайся. Пiдеш у третiй "Б".

Вiтка крутнулася, мов дзи?а, i стрiмголов кинулась шукати свiй новий клас. Дорогою вона думала: "Оце так пощастило! Не життя, а розкiш. Поживу тут, погуляю досхочу!"

Нарештi вона знайшла 3-Б i смiливо штовхнула дверi.

9

Лейтенант Пчiлка сидiв у своєму службовому кабiнетi за масивним письмовим столом, заставленим телефонами, та уважно перечитував матерiали останньої справи про крадiжку бузкового куща зi скверика на розi вулиць Толстого й Горького. Ось вiн дочитав останню, сiмсот двадцять третю сторiнку вiсiмнадцятого тому, гучно закрив його й задоволено чхнув – чи то вiд приємної згадки про те, як вiн лише за якихось чотири мiсяцi розплутав цю, на думку начальства, безнадiйну справу, чи то вiд куряви, яка вилетiла густою хмаркою з-помiж сторiнок фолiанта.

У ту ж саму мить дверi кабiнету розчинилися, й на порозi виструнчився сержант Сухоручко:

– Дозвольте доповiсти, товаришу лейтенант!

– Доповiдайте!– кинув трохи невдоволено слiдчий, бо його вiдiрвали вiд приємних спогадiв.

– До вас в особистiй справi громадяни Кудлик i Пчiлка!

– Просiть! – кивнув лейтенант, устаючи з-за столу.

– Заходьте! – гукнув у дверi сержант Сухоручко i пропустив до кабiнету обох друзiв.

– Що сталося? – вiдразу перейшов до справи слiдчий пiсля того, як мiцно потис руки Сергiєвi та своєму синовi.

– Розумiєте!.. – в один голос почали друзi.

– Не розумiю! – перебив їх лейтенант Пчiлка. – Коли будете говорити удвох – не розумiю. Давайте хтось один. Ось ти, примiром, -тицьнув пальцем в Олега, – ти вмiєш говорити коротко й по сутi, а в мене кожна хвилина на рахунку.

Сергiй зовсiм не образився на слiдчого, що той вибрав свого сина, бо чудово знав: Олег таки справдi вмiє говорити стисло й про головне. Те, про що Сергiй розказував би з годину, його друг викладав за хвилини три-чотири.

Так було й на цей раз. Через три хвилини сорок одну секунду Олег уже закiнчив свою розповiдь про Вiтку, Дiму та Навпакинiю.

Лейтенант Пчiлка уважно вислухав сина i тiльки похитав головою:

– Ох, i любите ж ви, хлопцi, казками голови забивати!

– Це не казки, – заперечив Сергiй.

– Ну, добре, добре, я подумаю, – заспокоїв його лейтенант i хотiв щось додати, та за дверима почулися звуки якоїсь упертої боротьби, крики: "Пустiть!" – "Не пущу!" – i раптом дверi з гуркотом розчинилися, й на килим, що вiв до столу лейтенанта, впали сержант Сухоручко i – хто б ви думали? – батько Вiтки!

– Це що таке?! – громовим голосом запитав лейтенант.

Сержант Сухоручко хутко пiдскочив, обсмикнув форму i злякано вiдказав:

– Ось... громадянин... Я кажу: "Не можна, зайнятi", а вiн: "Все одно пройду!"

– Ви що, порядку не знаєте? – грiзно глянув лейтенант Пчiлка на Птурського, який теж уже встав i поправляв тремтячими пальцями галстук. Лейтенант, звичайно ж, упiзнав батька Олегової однокласницi.

– Я все знаю! – злякано пробубонiв Птурський. – Але в мене трагедiя! Рятуйте!.. – I вiн важко впав на стiлець, який своєчасно встиг пiдставити сержант Сухоручко.

– Бережiть нерви! – холодно кинув йому лейтенант. – I спокiйно розкажiть, що сталося.

– Моя дочка зникла! – ледь вичавив iз себе Птурський i раптом знепритомнiв.

Сергiй та Олег знiтилися на своїх стiльцях, а лейтенант Пчiлка налив у склянку води з кришталевого, ручної роботи, графина, подарованого йому на честь успiшного вступу на юридичний факультет, i простяг її Птурському:

– Ось, випийте й розповiдайте нарештi!

Чи то владний тон слiдчого так подiяв на непритомного, чи вiн просто прикидався, але Птурський вiдразу розклепив очi, вихилив зi склянки воду, цокаючи зубами, й почав:

– Моя донечка, учениця третього класу Вiкторiя Птурська, учора сказала, що йде ночувати до бабусi – матерi моєї дружини, тобто тещi. А сьогоднi вдень я подзвонив до тещi й узнав, що Вiта до неї навiть не приходила! Та й учителька дзвонила, сказала, що й у школi її не було. Отже, її хтось украв! – I Птурський схопився за серце.

– Спокiйно! – зупинив його лейтенант. – Не варто хвилюватися. Це для нас – дрiбниця!

– Для вас, може, й дрiбниця, – аж пiдскочив Птурський, – а для мене – _дочка_!

– Ви мене не зрозумiли, – зауважив слiдчий. – Я мав на увазi, що ми дуже легко розшукаємо вашу дочку.

– То ви її знайдiть, благаю вас! – знову пiдскочив Птурський i зробив спробу впасти на колiна перед слiдчим, але лейтенант Пчiлка дужою рукою тренованого спортсмена пiдхопив його пiд пахви й виволiк за дверi.

– Додому! – наказав вiн Птурському. – Чекайте!

"Невже хлопцi таки правду сказали про Навпакинiю? – подумав слiдчий, повертаючись до свого столу. – Доведеться перевiрити!"

Вiн глянув на сержанта Сухоручка, який непорушно стояв посеред кабiнету, й коротко кинув: