Текст книги "Деякі питання історії розвитку земельних відносин в Україні"

Автор книги: Анатолий Моцпан

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 1 страниц)

Деякі питання історії розвитку земельних відносин в Україні.

В історії розвитку сільського господарства за попередні часи були, на мій погляд, два відносно благополучних періоди для селян – ленінський неп (1921-28) та 60-70-ті роки. Завдяки непу вперше в історії царської Росії, потім тоталітарного СРСР, незалежних України та Росії була успішно вирішена продовольча проблема. За два непівських роки подолали голод та розруху в країні. Середньодушове вживання м’яса у сім’ях робітників та службовців складало 72 кг на рік. Таких показників країна більше не мала. На ринку був забезпечений достаток м’ясомолочних та інших продуктів. В основу нової економічної політики (непу) був покладений принцип матеріальної зацікавленості робітників, селян та спеціалістів у збільшенні виробництва продукції та підвищенні її якості. Реально запрацював госпрозрахунок, який потім був скасований сталінським тоталітарним режимом в кінці 20-х – на початку 30-х років.

В 1963р. СРСР вперше почав імпортувати зерно. На 1985р. імпорт зерна складав 44 млн. т., в основному фуражного (4-й клас). Краща пшениця (3-й клас) використовувала для виготовлення хлібобулочних виробів в СРСР, в країнах так званого соціалістичного табору та в деяких інших державах. Намагання влади в роки правління Брежнєва запровадити госпрозрахунок в економіці виявилося фікцією з метою введення в оману працівників промислових підприємств та сільського господарства. Госпрозрахунок не дозволяв би правлячій номенклатурі КПРС збагачуватися шляхом привласнення суспільної продукції, корупції.

На початку 1960-х ветерану партії та війни, економісту Івану Никифоровичу Худенку (1918-1974) дали в управління багатогалузевий радгосп «Ілійський» Алма-Атинської області. В ньому Худенко запровадив «безнарядно-ланкову систему організації і оплати праці». Іван Худенко перевів свій радгосп на повний госпрозрахунок, підкріпленим прямим матеріальним стимулюванням працівників. Оплачувалися досягнуті результати, а не затрачені зусилля ( якість, наприклад, оранки). Механізатори входили у ланки по 4-5 чоловік. Якщо раніше на дев’яти токах працювало 500-600 чоловік, то на створених механізованих токах всього 12 людей. Чисельність управлінців в радгоспі було скорочено з 132 до 2 чоловік – залишились керуючий радгоспом (він же головний агроном) і економіст-бухгалтер.

Робота по новій системі розпочалася 1 березня 1963р. За перший же сезон виробництво зерна в радгоспі зросло в 2,9 рази, прибуток на одного працюючого – в сім разів, собівартість центнера зерна упала з 5-7 рублів до 63 копійок. Продуктивність праці в механізованих ланках збільшилася майже в 20-ть раз. Начальник ланки отримував 350 руб. на місяць, його механізатори по 330. В інших радгоспах СРСР на той час 100 руб. вважалися хорошим місячним заробітком. В кінці 1964р. влада незадовільно оцінила експеримент Івана Худенка, мов, передчасно та т.п.

В 1967р. Іван Худенко добився дозволу на проведення нового експерименту. На голому місці, в казахстанській полу пустині був створений невеликий радгосп «Акчі» по виробництву трав’яної муки. Добавка такої муки в раціон корів, яка містила багато білка і вітамінів, підіймала надої на 30-40% . Радгосп виробляв третину всієї трав’яної муки Казахстану. Для вищого сорту міст каротина в трав’яній мукі встановлювалося у 180 одиниць, в «Акчі» було 280. Як згадував партнер Худенка Владислав Філатов: «Прилади закашлюється. Приймальники не вірили своїм очам».

«Акчі» також був побудований із ланок – механізаторських, будівельних, управлінських. Всі ланки були на повному госпрозрахунку, питання вирішували гласно і цілком демократично на раді господарства, якій підкорявся його директор. В управлінській ланці було всього два чоловіка – директор Михайло Лі і економіст– бухгалтер Іван Худенко. Продуктивність праці в «Акчі» була в шість разів вище, ніж середня по Казахстану. Можливість натхненно та вільно працювати, чесно заробляти відповідні кошти в умовах реальних матеріальних стимулів привела в «Акчі» алматинського архітектора Владислава Філатова, який будував зі своєю ланкою комфортабельні будинки для робітників радгоспу і директора сусіднього господарства Володимира Хвана.

В 1970р. влада визнала злочинним експеримент в сільському господарстві, ініційований Іваном Никифоровичем Худенком в радгоспі «Акчі» Казахстану. Проти Івана Худенка була сфальшована кримінальна справа. Помер в колонії в 1974р. Якби влада СРСР на чолі з Брежнєвим підтримала ініціативу Івана Худенка щодо запровадження ефективної системи матеріальних стимулів організації і оплати праці в сільському господарстві, то в найближчі 2-3 роки країна була б повністю забезпечена зерном та відмовилася від його імпорту, як і від інших продуктів землі.

Згідно даних офіційної статистики, в СРСР на 1986р. припадало 66 кг м’яса на душу населення. Громадяни з сарказмом відмічали, що один, так би мовити, з’їв дві котлети, а другий жодної, а в середньому виходить по одній. В 70-80-ті роки в Поволжі, на Уралі, в багатьох інших регіонах СРСР відчувалася нестача м’яса, м’ясомолочних та інших продуктів харчування, особливо в містах. Влада змушена була ввести нормований розподіл продуктів харчування (по карточкам). Незважаючи на неодноразове прийняття урядом та ЦК КПРС відповідних постанов, продовольча проблема не тільки не розв’язувалася в країні, а, навпаки, загострювалася, що свідчило про порочність самої Системи. Злочини сталінського тоталітарного режиму, організувавшого Голодомор в 1932-33рр., навічно зберігаються в пам’яті небайдужих людей.

У 60-70-ті роки відносно підвищився рівень життя селян. Суттєво зросло фінансування та будівництво об’єктів соціально-культурного призначення (житлових будівників, шкіл, дитячих садочків, Палаців культури, клубів, автошляхів і т.п.) і виробничих фондів на селі. В сільському господарстві збільшені кількість та потужності техніки, постачання міндобрив і т.п. Разом з тим, великі масштаби в цей час набули крадіжки, привласнення працівниками села, корумпованою номенклатурою КПРС виробленої продукції у суспільному господарстві. Сформована в роки насильницької колективізації селянських господарств (1930-32) мафіозно-бюрократична колгоспно-радгоспна система господарювання в кінцевому рахунку вела аграрний сектор до занепаду.

Головною причиною закономірного розвалу тоталітарного СРСР у 1991р. була політика пануючої в країні корумпованої номенклатури КПРС – безвідповідальною перед народом, безконтрольною з боку суспільства. Номенклатура КПРС – дітища,творіння Сталіна. Автор цього тексту в липні 1980р. дійшов висновку, що СРСР приречений на розпад. Заяви самовпевнених громадян про те, що СРСР розвалився внаслідок політики Михайла Горбачова, диверсій ЦРУ та т.п. не відповідають дійсності. Тоталітарний СРСР закономірно йшов до свого розпаду. З Горбачовим або з іншим представником номенклатури КПРС. В роки холодної війни США та їх союзники намагалися послабити Радянський Союз. Таку ж мету відносно США переслідував і СРСР. Проте не ворожість Заходу призвела до розпаду СРСР, а внутрішній хід історії тоталітарної держави.

В серпні 1995р. згідно указу Президента України Леоніда Кучми було прийняте решення про розпаювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям, в томі числе створених на базі радгоспів. В грудні 1999 р. Л.Кучма видав Указ «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектору економіки». Трансформовані в 1992р. колгоспи і радгоспи в колективні сільськогосподарські підприємства (КСП) ставали приватними господарствами ринкового типу. Проте в кінцевому рахунку панівне становище в сільському господарстві України зайняли створені великі приватні агрохолдинги з їх високопродуктивною сільгосптехнікою та прогресивними технологіями Заходу. Кожен агрохолдинг має в оренді від 100 до 500 тыс. та навіть більше сотень тисяч гектарів землі селян-пайовиків та державних земель запасу (фактично чиновників-корупціонерів). Агрохолдинги виробляють 90% всего валу зерна (пшеница, ячмінь, овес, бобові, кукурудза і т.д.), 10% – фермерські господарства, кооперативи і т.п.

Україна за останні 5-6-ть років вирощує 63-66 млн. тонн зерна на рік. Не більше десяти країн світу мають по тонні та навіть більше зерна на душу населення. Збільшенню виробництва сільгоспкультур сприяють і сформовані в цей період погодні умови. В кращі роки першого секретаря ЦК КПУ Володимира Васильовича Щербицького врожай України складав 50-52 млн. тонн зерна, що також непогано.

90% вирощеного зерна та соняшника в маркетинговий рік (з першого липня поточного року до 1 липня наступного року) нині йдет на экспорт. По экспорту зерна та соняшника, соняшникового масла Україна займає лідируючи позиції в світі. Експорт зерна на світовий ринок в останні роки перевищує 40 млн.тонн.

Якби не приватні агрохолдинги, то населення країни, на мій погляд, взагалі було б без хліба. Формально агрохолдинги неможна назвати латифундіями, як в Латинській Америці або поміщицькими господарствами, як у царській Росії. Проте по засобам отримання прибутку та збагачення їх власниками цілком, вважаю, заслуговують такого визначення.

На початку 20-го століття найбільш великими власниками землі були цар Микола Другий, члени його сім’ї, загалом правляча династія Романових – біля 7-ми мільйонів десятин землі, Руська Православна Церква – три мільйони десятин. В маєтку поміщика було в середньому 2300 десятин землі. Найбільш великі власники землі мали від десяти тисяч до декілька сотень тисяч десятин. Більшість селян при цьому були малоземельними (5-6 десятин, як правило, найгіршої землі на 14-16-ть душ сім’ї) або зовсім безземельними. Одна десятина – приблизно 1,1 гектара. Аграрне питання було головним в період Першої руської революції 1905-07рр., а потім Лютневої та Жовтневої 1917р.

Перед Першою світовою війною (1914-18) Росія щороку експортувала 9-11 млн. тонн зерна. Росія вважалася головним постачальником зерна на світовий ринок. Кожна четверта тонна зерна була російського походження. При цьому переважна більшість селян Росії зазнавала нестачу хліба. 40% новобранців вперше вживали м’ясо в армії. Навіть у нинішньому Амвросіївському районі Донецької області, землі якого були розташовані на території однієї із найбагатших в Росії Області Війська Донського, більшість мешканців села їли хліб до Пасхи. Головне християнське свято у православ’ї відмічається не раніше 4-го квітня та не пізніше 8-го травня. Хліб у цій місцевості можна спекти з нового врожаю в кращому випадку на початку липня.

Другий з’їзд Рад робітничих та солдатських депутатів прийняв 26 жовтня (8 листопада) 1917р. Декрет Леніна про землю, в якому знайшли відображення вимоги селян. Купля-продаж землі заборонялась. Земля оголошувалася всенародним надбанням, державною власністю. Царська, поміщицька, церковна та інша земля надходила в розпорядження волосних земельних комітетів та розподілялась між селянами по зрівняльному принципу, тобто, по кількості душ в сім’ї. Жорстока Громадянська війна (1918-20) та ілюзорні надії більшовиків на перехід безпосередньо до комуністичного принципу безоплатного розподілу продукції серед населення змусили владу ввести продрозкладку, що викликало невдоволення селян. У січні 1921р. лідер більшовиків Ленін публічно визнав, що ніколи пролетаріат не жив так бідно, як за чотири роки своєї влади. В березні 1921р. більшовики відмінили продрозкладку та замінили її продподатком. Наслідки відомі. Розпочався неп.

Основу сільського господарства України, на мій погляд, повинні складати індивідуальні (фермерські) селянські господарства і виключно на добровільних засадах справжні кооперативи при збереженні державної власності на землю, прийнятних дотацій селу на придбання сільгосптехніки, міндобрив, ПСМ, можливості отримання пільгового кредиту та т.п. На жаль,поїзд давно пішов та не без допомоги самих селян. Забезпечити село належними дотаціями, як в ЄС, пільговими кредитами та т.п. по цілому ряду причин неможливо. В умовах побудованого владою, за визначенням екс-посла США в нашій країні В.Міллера, «мафіозного олігархічного капіталізму» і , як наслідок, відсталої сировинної олігархічної економіки, загрозливої корупції, мізерного бюджету і т. і. в Україні нема коштів для відповідного дотування фермерських господарств і кооперативів. Відкриття повноцінного ринку землі без рекету та рейдерства, вважаю, дасть додатковий та суттєвий стимул для розвитку сільського господарства України. Але якщо влада не зможе чи не захоче рішучими правовими заходами виключити рекет та рейдерство, то в земельних відносинах на селі будуть панувати антиукраїнські, антисоціальні злочинні правила в інтересах нуворишів, корупціонерів та інших шахраїв. Демагогічні та популістичні заяви частини громадян, депутатів, політиків, проституйованих журналістів та інших про те, що село України гине лише загострюють ситуацію і не сприяють вирішенню нагальних проблем в інтересах народу та України.

Ринок землі своїми жорсткими методами може остаточно привести аграрний сектор України в ефективну приватновласницьку форму господарювання.

Прийнятий Верховною Радою 25 жовтня 2001р. на підставі Конституції України Земельний кодекс встановив мораторій на купівлю-продаж земель сільськогосподарського призначення. Проте, на думку експертів, 30% власників земельних паїв або їх нащадки вже продали землю по іншій процедурі, не забороненої законом ( успадкування, міна і т.і). В Європі один гектар земли коштує не меньше 8-10 тис. доларів, в Україні наш чернозем в рази менше. Середній земельний пай в Україні – 5,5 га. 30% власників земельних паїв, мабуть, не продадуть свою землю, будуть госпорядкувати на ній, отримувати достаток і прибуток. На селі хоча повільно, з труднощами, але все ж таки відроджуються трудолюбиві селянські родини, які існували до насильницької колективізації 1930-32рр.

Років сто назад селяни України мали можливість створювати вільні фермерські господарства, виробничі кооперативи на основі державної власності на землю при належній допомоги держави. По цілому ряду відомих причин, в том числі і з вини самих селян, Україні, вважаю, доведеться жити в умовах панування великих приватних агрохолдингів. Об’єктивно треба визнати, що великі приватні агрохолдинги здатні ефективно господарювати на землі, значно більше постачати на ринок товарної продукції, що не виключає регулювання їх діяльності раціональними податковими та іншими заходами в інтересах народу та України.

На жаль, Верховна Рада України до сіх пір не внесла необхідні зміни та доповнення в діюче законодавство з метою забезпечення цивілізованих правил розвитку великих агрохолдингів в інтересах народу та держави, які б виключали різноманітні податкові хитрощі, корупцію та шахрайство при отриманні державних дотацій, продаж продукції на світовому ринку по фіктивним цінам, вивід капіталу в офшори і т.п.

У сформованих далеких від досконалості економічних і правових реаліях непродумане обмеження діяльності, адміністративні утиски, «розкуркулення» великих приватних агрохолдингів може викликати кризу виробництва сільськогосподарської продукції та продуктів харчування для населення. Слід пам’яти, що саме агрохолдинги вирощують 90% зерна країни, а не фермерські господарства і кооперативи, розвиток яких з вини держави не набув широкого поширення.

Відносно цивілізовані умови розвитку аграрного сектору України, на мій погляд, неможливо забезпечити без відповідної організаційної та іншої допомоги США,ЄС, інших демократичних розвинених країн світу. Безумовно, раю не буде, проте деяке покращення життя села при допомозі Заходу слід очікувати. Вказаний висновок, вважаю, має відношення не лише до аграрного сектору, але й до всієї економіки України

Мабуть, далеко не всі читачі погодяться з думкою автора по аграрному питанню в Україні. Іншу точку зору можу сприйняти і підтримати лише при наявності відповідних аргументів, а не бездоказових суджень, демагогії та популізму.

Анатолій Моцпан. Мерефа. 6.07.19.