Текст книги "Синдром зародка"

Автор книги: Ані Лібро

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 12 страниц) [доступный отрывок для чтения: 5 страниц]

10

Лізка народилася тринадцятого лютого тисяча дев'ятсот сімдесятого року, у п'ятницю, в п'ять тридцять ранку, якраз в перезміну, коли вже відпрацювала нічне чергування акушерка, наділа пальто і стояла біля столика медсестер, щоб розписатися в журналі робочого контролю. Вона поправляла перед дзеркалом в'язану шапочку, коли почула несамовитий крик породіллі та роздратоване бурчання змінниці, яка ще не встигла надіти лікарняний халат. Невдоволено скривилася, прямо у верхньому одязі заглянула в пологовий зал і побачила, що під жінкою в калюжі крові ворушиться дитина. Вона жбурнула сумку на стілець і грубо заволала:

– Валя, трясця, вона вже народила. Та де ти там? Швидко анестезію, вся порвалася! – спритні руки звичним рухом перерізали пуповину і дзвінко грюкнули немовляти по сідничкам.

Новонароджена дівчинка слабо зойкнула і якось мляво, майже безшумно, запищала. Тримаючи у висячому положенні, її сунули під ледь теплий струмінь води, що текла з крана, поклали на холодну руду від частого використання пелюшку і залишили в повній самотності.

Так почалося життя Лізи-невдахи.

А втім, так починається життя практично кожної людини. У старенькому пологовому будинку з обшарпаними стінами або в блискучому чистотою пологовому залі сучасної елітної клініки. Яка різниця? Суть приголомшливого катаклізму нашого народження від цього змінюється лише в незначних деталях.

– Ти пам'ятаєш, як безпечно відчувала себе у мами в животі? – питає мене Ліза, ніби я можу про це пам'ятати. – Думаєш, забула?

Вона сідає під своїм низьким кухонним абажуром і, ніжно обхопивши гарячу чашку, починає філософствувати:

– Це не можна забути. На самому глибинному, підсвідомому рівні спогад про цей стан завжди з нами, і ми всіма силами прагнемо повернутися в нього назад.

– Ну, ти скажеш! – починаю сумніватися я, щоб її підбадьорити.

Насправді мені подобається, коли вона вдається у пошуки сенсу. Це дозволяє безсоромно пірнути разом з нею на саме дно. Там здорово. Тихо, ледь помітно гойдаються водорості, глибоководні риби плавно проносять свої великі тіла в темряві, зрідка освітлювані проблисковими вогнями маячків. Ці вогники – Лізині думки.

Є тривіальні заяложені істини, які вже давно втратили для нас новизну, опустилися в товщу буденності, затягнулися мулом, затушувалися, згладилися без свіжого погляду, ніби їх і не було ніколи. Але Ліза старанно витягує їх із темряви, мов це священні артефакти буття. І, змахнувши мул і пісок, розкладає переді мною на огляд, як новонароджених. Свої дорогоцінні глибинні дари – перлини великого сенсу.

– Людина хвора бажанням теплоти і безпеки. Цей стійкий синдром зародка залишається з нами на все життя. Але ми навіть не підозрюємо про те, що нишпоримо по світу, як голодні вовки, саме за тим давнім спогадом. Гарячково відшукуємо це в навколишньому середовищі. Або те, що могло б його замінити: гроші, славу, блага, людей – все, що може доставити нам неповторне задоволення безумовної любові.

– Але при народженні ми відчуваємо біль і страх, – я намагаюся їй заперечувати. – Які ж тут світлі спогади, коли на тебе обрушується порожнеча. І немає захисту, тепла, мами. Холодно і страшно. Тільки ти і яскраве світло неонових ламп.

– Ну, так. Тільки все це ще більше закріплює в нас пам'ять любові, в якій ти перебував кілька секунд тому, – Ліза гарячкує.

А потім раптом сумно додає:

– Так, перший страх не покидає нас ніколи… Але, можливо, саме завдяки йому, в нашій свідомості відтворюється фотографічний знімок справжньої теплоти! Без умов. І ми шукаємо її все життя! І абсолютно точно можемо впізнати. Тому що ЦЕ ні з чим не сплутаєш…

«Так… – думаю я, але більше не озвучую свої думки. – Комусь на цьому терені везе більше, комусь – менше, а комусь взагалі не щастить. З самого початку. Як Лізи, наприклад».

Вона народилася недоношеною. Всього два з половиною кілограми. У пологовому будинку дівчинку заразили стафілококом, потім вона перехворіла жовтяницею. З ускладненнями після пологів, енцефалопатією і цілим букетом якихось модних медичних висновків новоспечену маму з дочкою виписали з лікарні тільки через тиждень.

Втім, успішності в їхнє життя це не додало.

Лізі не пощастило в глобальному сенсі.

Їй дісталася мати-одиначка, без чоловіка, без освіти, з відсутністю перспектив і маленькою тісною кімнаткою в заводському гуртожитку.

Спочатку Ліза про це не думала. Народилася собі і народилася. Матерів, між іншим, не вибирають.

Комендант, мужик розумний, за шкалик на прохання тітки Даші, яка вправно його підгодовувала у своїй комірчині, готовий був закрити очі на невелике порушення режиму і кімнати їх не позбавив.

Жалюгідні копійки, які виділяла держава як посібник одинокій матері, дійсно, були жалюгідними. І рятували тільки на пару тижнів з дуже великою натяжкою. А тому бідній мамочці вже через місяць довелося раптово піти в складальний цех на поточну лінію, залишивши напівголодну, відлучену від грудей Лізу на піклування старої доброї бабусі Даші.

Не так давно тітка Даша за хворобою звільнилася з заводу і тепер підробляла сторожихою і двірничкою в районі гуртожитку. Паралельно заміняла кастеляншу і в усьому допомагала коменданту Петру Семеновичу. Колись він влаштував в гуртожиток її сільську племінницю Марійку.

Мабуть, тітка Даша може вважатися найбільшою Лізиною вдачею, тому що вона була проста і добропорядна, якою тільки може бути добропорядна жінка, що втілює ідею світлого, безкорисливого і бездітного материнства. «Випивши» її майже не бачили, з мужиками сумнівної зовнішності вона не водилася, погано вихованих дітей і зв'язків, що її ганьблять, не мала.

Марійку, Лізину матусю, жаліла, любила всією душею, і в усьому потурала з дитинства. Ця почасти сліпа любов і не дозволила їй вчасно помітити біду, яка трапилася з небогою.

Два роки тому вона забрала дівчинку з села, де на сімейному згарищі ще тліли поліна колишніх пристрастей. Влаштувала на взуттєву фабрику і відчувала за неї відповідальність. Намагалася контролювати, опікувати. Та хіба вгледиш за дівчиною, яка старанно приладжувалася під міське життя?

Уберегти від псування гарненьку дівчинку не вдалося. Кучеряве світло-русяве волосся, великі блакитні очі, струнка фігурка. При її безвідмовності це були вірні ознаки або раннього заміжжя, або небажаної вагітності. А так як, крім маленької кімнатки гуртожитку, у Марійки за душею більше нічого не було, стався другий варіант.

На малій сімейній раді в комірчині тітки Даші, де кастелянша зберігала білизну та інший гуртожитський скарб, при світлі тьмяної засидженої мухами лампочки Ілліча було вирішено народжувати.

– Народжуй, дитинко, а там розберемося. Діти – це радість, – переконливо поставила крапку в шмарклявому Марійчиному монолозі сувора від правди тітка Даша. Вона дала їй трохи грошей на вітаміни. – Купи, щоб дитя здоровеньким народилося. І курити не здумай.

Дівчина вітаміни купила, а курити кинути не змогла. Смалила іноді потайки від тітки, ховала в рукаві, заїдала льодяниками і перед очі сторожихи з’являлася істотою лагідною і здатною до материнства. Але від галасливої компанії, в яку, було, потрапила, віддалилася і намагалася бути непомітною.

Народжувати страшно не хотілося. Куди їй з малюком. Ні хати, ні двора, ні чоловіка…

Батька дитини знайти не вдалося, з першими ознаками світанку, після тієї пам'ятної новорічної ночі, він розтанув в туманних обрисах неочікуваної відлиги і більше в гуртожитку не з'являвся. Відчув, мабуть, тверді наміри тітки на свій рахунок.

Добре хоч ім'я його Марійка запам'ятала. Та й важко було не запам'ятати, бо звали його ні багато, ні мало, а Данила. Як у «Кам'яній квітці» Бажова. Кам'яних квіток він, щоправда, не ліпив, але майстер був ще той. Лізу змайстрував з першої спроби. Нагородивши її, крім генетичного коду, легкою капловухістю, тонкими губами і безбарвною білястою зовнішністю.

Так і зажили мати й дитя в суворих умовах суспільного існування, де всі на виду і під наглядом натовпу співмешканців. А втім, різнокаліберний особовий склад гуртожитку мало цікавився Марійкою, остільки, оскільки це стосувалося їх власного спокою. Аби мала не репетувала по ночах, і випрасувані пелюшки не заважали ходити. А там, кому яке діло до тонкощів. У кожного своє.

Надії бабки і матері на те, що дівчинка переросте, і вуха встануть на місце, а брови почорніють, не виправдалися. Ліза успадкувала риси безбарвного татуся.

Баба Даша стала другою матір'ю і для Марійчиної дочки. Вона одна вміла її розуміти, забирала до себе в комірчину, розповідала на ніч казки, гладила по голові і вчила повертатися так, щоб не занадто помітні були її вушка і картопляний носик, усіяний ластовинням.

– Невдаха ти моя! – часто казала бабуся, притискаючи дитину до себе, погойдуючись у такт своїм гірким думкам, і не підозрюючи, що пише Лізину долю.

Тьотя Даша заборонила стригти дівчинку, бо вважала, що кучеряве біляве волосся робить її схожою на Попелюшку із казки.

Всі Попелюшки в добрих казках завжди перетворюються на принцес, Ліза про це знала. І звичайно, не сумнівалася, що коли-небудь, коли вона стане зовсім велика, доросла дівчина, якій належить виходити заміж за прекрасного принца, вона обов'язково перетворитися на принцесу, і який-небудь дивовижний сусідський лицар у неї закохається.

Пізніше Лізі доведеться констатувати, що принців на планеті до образливого мало. Та й територіально вони мешкають дуже далеко від місця її проживання.

Ліза з самого дитинства зосередилася десь у собі, куди допускалися під великим секретом бабуся Даша і стара облуплена лава у дворі, на якій дівчинка вибудовувала пісочні пасочки. З ними можна було вести себе відверто, весело, розкуто і навіть бешкетувати, чого ніколи не траплялося при матері.

Мама Лізи займалася влаштуванням особистого життя, мало думаючи про дочку. Приваблива круглість форм недолугої матусі була цілком достатньою для того, щоб вона швидко втішилася після безчесного вчинку Данила і здобула симпатію серед нових кавалерів.

Тепер Марійка була обачніша, абикого, до тіла не підпускала. А якщо і підпускала, то з подвоєною пересторогою. Особливо перебирати не доводилося. Бо ж їй потрібен був чоловік. Щоб була сім'я, а у Лізи батько. Як у всіх.

Згадавши про свою забуту роль позитивного штовхача, тітка Даша змусила небогу активно взятися за формування власної долі. Та й сама не дрімала. Безсоромно назвавшись свахою, вона шукала їй чоловіка в околицях заводського гуртожитку і взуттєвої фабрики. Дівчина не заперечувала. Їм обом чомусь здавалося, що наявність чоловіка – універсальний спосіб уникнути життєвих бур.

Проходячи ретельний відбір у пробному «чаюванні» на території комірчини, претенденти поступово відсіювалися, поки не знайшлася, нарешті, цілком пристойна кандидатура.

Маша знайшла його сама. Одного разу бригадир попросив її провести на склад молодого автомеханіка, що прийшов ремонтувати навантажувач. З цього все й почалося… Кандидат, що дивно, виявився, як дві краплі води схожий на втікача – татуся, такий же капловухий і білявий.

Іноді мені здається, що це Лізина сімейна карма – мати справу з білявими і капловухими чоловіками і народжувати позашлюбних дітей.

Так це насправді чи це просто випадковість, нікому не відомо. Але факт залишається фактом.

Чи то очі тітки не туди дивилися, чи то Марійка її загіпнотизувала своїми багатозначними поглядами під час доленосного «чаювання». Але вибір був зроблений. І заява подана, і переїзд оплачений щедротами громадськості, яку очолював адміністратор гуртожитку. Він, крім позовів до благодійності, відчував цілком певне бажання позбутися нарешті від матері-одиначки в списку своїх «пристойних» мешканців.

Нового чоловіка звали без претензій. Просто Василь. Хоча для Марії, що гріха таїти, він був не просто Василь, а недосяжна вершина людської досконалості. Тому що, по-перше, мав власну квартиру в районі новобудов, по-друге, закінчив автомобільний технікум і був класним автомеханіком, а, втретє, пив тільки на свята і запам'ятав, як звуть Лізу з першого разу. Василь був добрий і простий, і дійсно закохався в Марійку, що увійшла вже в пору самої чарівної жіночої краси.

І все б вдало складалося тепер для дівчинки, тому що сім'я зажила в новій квартирі, в мирі та злагоді.

Але, мабуть, ярличок, якій був колись приклеєний до її лоба, керує людською долею доти, доки вона не відіграє його до кінця. У тій самій редакції, яку видали колись у дитинстві мамки, няньки, бабусі або просто сусідки. «Невдаха». Як приклеїлося, разом з тонкими губами і великими вухами, так і залишилося.

11

Завтра субота. Потрібно рано встати, купити продуктів і відправитися в село, де другий тиждень разом з бабусею догулювали канікули її дітлахи. Віка цього року піде в перший клас. Максим в старшу групу. Час йде.

Іноді Ліза не встигає за ним, тільки мигцем вихоплюючи з життя картинки щоденних змін. Одного разу вона раптом з жахом виявила, що їй вже не двадцять п'ять. І вона не одна. І є маса речей, які тримають її на цьому світі потужними канатами відповідальності.

Це радує і пригнічує одночасно. Тому що вимагає жертв і вливань, на які іноді абсолютно ніде взяти сили.

Їй до непритомності хочеться відпочити. Просто поспати. Або поринути на батискафі в саму товщу своєї глибини і залягти на дні всерйоз і надовго.

Але плавати доводиться здебільшого на поверхні, там, де стелиться ряска побуту та зрілого роздуму про життя, зручного і до нудоти обумовленого міським ритмом існування. Суєта суєт! «Лізка, ти стаєш занудою!» – говорить вона собі і нічого не може з цим поробити, тому що роль матері зобов'язує. Вчить користуватися безліччю масок, необхідних для виживання в мегаполісі, справлятися з міжсезонням і заробляти гроші…

Сьогодні була субота. Кінець літа, один з найогидніших періодів року, які Ліза не могла терпіти через безліч сумних думок і необхідність додумувати життя.

Минуло кілька років з тих пір, як моя подруга з'явилася в Києві. Але те пам'ятне термінове бажання добути щастя прямо зараз актуалізувалося повною мірою зовсім недавно, коли вона дозволила собі більше не думати про виживання.

Юра залишив її у спокої, давши можливість сповна сьорбнути з гіркої чаші самостійності. Він трохи допомагав матеріально, іноді дзвонив, приїжджав кілька разів. А з усім іншим Ліза змушена була справлятися самотужки. Цього «іншого» виявилося так багато, що вона просто вимушена була забути про своє бажання негайного щастя.

Іноді виживання схоже на стрибок з парашутом. Нема часу думати про вираз обличчя чи вбрання. Ти примружуєшся, глибоко вдихаєш і просто падаєш у безодню.

Сяюче гасло фемінізму кудись зникло з її чола, змінилося виразом оглушливої втоми. Немов вона на якісь час згорнула його і заховала у внутрішній кишені.

Виявилося, що до нового життя дійсно потрібно було звикати.

Незважаючи на частоту розлучень в сучасному світі, самотня жінка з двома малолітніми дітьми на руках – явище досить жалюгідне й викликає здебільшого презирливе співчуття, аж ніяк не повагу. Особливо у людей зі сталими стереотипами. Не так-то легко протистояти йому і при цьому відчувати себе впевнено, коли тобі катастрофічно не вистачає самого важливого. І справа не тільки в грошах, миттєво тонучих в утробі простого гастроному за рогом, де щодня доводиться купувати їжу. І не тільки в шмотках, космічна вартість яких іноді позбавляє тебе почуття власної гідності, принижуючи до рівня жебрака. Бути матір'ю-одиначкою важко морально. Тому що кожну хвилину ти відчуваєш себе невдахою. Ти одна. Тобі не пощастило. Тобі все доводиться вирішувати самій.

– Ти цього хотіла? Ну, що ж, насолоджуйся своєю свободою! – зловтішалися її лангольєри.

– Я хотіла… Я всього лише хотіла кохати і бути коханою. І хто знав, що це так важко, – говорила вона їм і розмазувала сльози по щоках.

Раніше Ліза ніколи не думала, що навіть при складанні простої анкети про прийом на роботу її так буде зачіпати відсутність чоловіка. Що вже говорити про безглузді побутові дрібниці, на кшталт дірявих бачків, перегорілих лампочок і зламаних меблів.

Розлучаючись, вона абсолютно не врахувала того факту, що її діти не стануть вдаватися в подробиці про причини розлучення, але будуть сумувати за татом. І мимоволі звинувачувати її у відсутності його на маленьких і великих сімейних святах, на відпочинку, в житті взагалі, коли їм обов'язково потрібен ще один свідок і арбітр численних дитячих перемог і поразок. Його не було. Вони росли і дорослішали, спілкуючись з батьком по телефону. А нового тата неможливо зліпити тільки з фантазій. Ліза це розуміла, і її повільно поїдало сумління.

Горе-матуся замолювала свої гріхи, балуючи дітей, роблячи їм непотрібні подарунки, прощаючи пустощі. І відчувала, що сама засіває лани майбутніх проблем.

На якийсь час лангольєри вщухали і мовчки спостерігали за нею з боку.

А людину, яка могла б замінити дітям батька або хоча б товариша, знайти все не вдавалося. Не до пошуків їй було. Вона стрімголов вскочила в останній вагон поїзда, в якому мчала її незалежність. І натерпілася за це сповна.

А втім, їй так хотілося вірити, що вона хоч трохи права. Кажуть, людину формують не перемоги, а ураження. Ну, що ж, поразок на Лізину частку вистачало.

* * *

Рано встати не вдалося. Вона вимоталася після трудового тижня, проспала до одинадцяти і, природно, запізнилася на автобус. Довелося перенести поїздку на неділю.

Боже, як класно, нікуди не поспішаючи, валятися вранці в ліжку і ні про що не думати! Не так часто, між іншим, це відбувається.

Ліза спробувала розкинутися на маленькому дивані, задерла ногу на спинку, втупилася в потрісканий від часу товстий шар побілки на стелі і подумала про те, що пора зробити ремонт.

Потім вона поринула у роздуми про свою роботу.

«Так, звичайно, це не зовсім те, про що мріялося в юності, коли голова забита сміттям про високе людське призначення. Звичайна кар'єра, звичайної людини з освітою не за фахом. Всі ми зараз чимось торгуємо… Час такий, – вкотре переконувала Ліза свій внутрішній голос. – Коли-небудь, коли мені вдасться вибратися з цього цейтноту і хоч трохи розбагатіти, щоб не думати більше про гроші, я зможу робити те, що мені до душі».

– Що тобі до душі, Ліза? – глузливо відгукнулися лангольєри, знаючи, що їх господиня навряд чи змогла б відповісти на це питання щось певне.

– Нудить від вас. Скільки можна мене вчити?

Вона вирішила більше про це не думати. Краще про кохання.

– Про кохання…? Ну, ну…

– Відчепіться, набридлі! – Ліза ривком встала з ліжка і відправилася готувати собі сніданок.

– Так, Марсік, з чоловіками зараз важко, – говорить вона коту, який видерся на холодильник з метою зручного спілкування з господинею. Вчасно нагодований, він сьогодні схильний до споглядання і задушевної бесіди. Зверху добре видно всі її пересування, і він пильно стежить за вправними маніпуляціями рук, миючих посуд.

– Так, багато представників цього вимираючого виду – чоловіків – занесені в Червону книгу, а окремі особі ретельно охороняються державою, – вголос іронізує Ліза і підморгує Марсіку.

Він посміхається, оцінивши її дотепність, і влаштовується зручніше, щоб продовжити розмову.

Господиня апетитно перевертає яйця на сковороді і продовжує філософствувати.

– Є, звичайно, рідкісні чоловічі екземпляри, яких можна зустріти прямо на вулиці і навіть у громадському транспорті. Такий чоловік трохи простуватий, але абсолютно нешкідливий, іноді з невеликою натяжкою може використовуватися в побуті і на підсобних роботах. Але як же знайти серед них Кулібіна або Коперника, яким можна було б пишатися? Чи то «Бетмена», який захистив би, водночас рятуючи людство. Як навчитися прикидатися і лестити пустому місцю, заради міфічних життєвих висот, яких він, можливо, досягне, якщо його надихнути. Робити це тільки тому, що він має в штанях те, чого немає в мене? – мокра чашка, вислизає з її рук і ледь не розбивається, дзвінко стукнувшись об краєчок мийки.

Кіт, що задрімав було під хазяйські теревеньки, з переляку кидається навтьоки. Ліза посміхається сама собі.

Її думки шаблонно і слухняно шикуються в шеренги, коли вона починає розмірковувати про перспективи особистого життя.

Але всупереч стрункості мрій, чоловіки зустрічаються кволі і нітрохи не дивовижні. Звичайні. Як Юрка, наприклад, або ось цей дивакуватий ботанік з 26 квартири. Навіть абсолютно геніальний московський художник на перевірку виявився таким же, як усі, всього лише підтвердив своїм прикладом гіркі собачі визначення. А може, особливих взагалі не існує на світі?

У роздумах про питання взаємин між чоловіками та жінками, Ліза снідала, машинально рухалася по квартирі, займала себе домашніми справами. І в її руках поперемінно з'являлися то віник, то пилосос, то качалка. Вона, як більшість жінок, за все бралася одночасно: прибирала квартиру, прала, щось пекла і подумки відволікалася від сумної напруги міжсезоння.

У коридорі під вішалкою лежав чорний пакет з потертим позолоченим написом «PUMA». Як вона могла забути?!

Зі змішаним почуттям жаху й цікавості Ліза витягла з пакета папери, сіла на тумбочці в коридорі і почала їх розглядати.

У папці були особисті медичні карти. Рік народження 2000, 2001-ий… Історії хвороби дуже схожі на шкільні особисті справи, які їй не раз доводилося заповнювати після інституту. Дані про дитину, діагноз, лікування. Учителя, у якомусь сенсі, теж лікарі. Ліза мигцем глянула на сірі, надруковані на дешевому папері стереотипні досьє, написані нерозбірливим лікарським почерком, яким зазвичай виписують рецепти вічно заклопотані медики.

«Напевно, ця жінка була лікарем», – подумала Ліза.

Вона відклала картки, подумавши, що обов'язково треба повернути їх до лікарні. І обережно розв'язала мотузки, які навхрест зв'язували стопку загальних зошитів.

«А це що?» – дівчина обережно розгорнула одну з них. Якісь нотатки. Сторіночки зошита щільно заповнені нерівними літерами. Можливо, рукопис. Почала читати…

Потім повільно перейшла в кімнату. Присіла на краєчок дивана…

І не помітила, як сонце зайшло за будинки, зануривши Позняки в хитку, освітлену ліхтарями серпневу дрімоту. Прокинулася дівчина, коли годинник на кухні пробив північ. Вона сиділа під торшером в куточку дивана, підігнувши під себе ноги, і не перестаючи, витирала рукою рясні сльози.

Все її життя, глибоко заховані страхи і думки, що долали Лізу колись, шість років тому, спалахнули під дією цих нерівних рядків, виринули прямо з вразливої серцевини, пробивши діри в її захисній шкаралупі. Як дивно небо перемішує свої карти, зав'язуючи вузли випадкових життєвих перетинів. Вона згадала цю жінку…

* * *

– Залишати будемо? – сухо запитує поспішаючи кудись лікар жіночої консультації, який щойно квапливо оглянув Лізу і крижаними словами озвучив найголовнішу подію її життя.

Про дитину – ЖИВУ, МАЛЕНЬКУ, теплу, рідну людинку, яка оселилася у неї всередині.

Від несподіваного запитання вона зволікає.

– Ви заміжня? – строго запитує лікар.

– Ні, – розгублено відповідає перелякана пацієнтка, поки не розуміючи, до чого він хилить.

– Подумайте, здайте всі аналізи, приходьте через місяць, там вирішимо, що робити, ось вам про всяк випадок направлення на аборт, – він простягає їй картку і кричить у бік дверей. – Наступна!

З дивним почуттям образи і незадоволеності Ліза вийшла з клініки: «Як він може так спокійно про це говорити? Адже це дитина».

– Та що ти собі мозки сушиш? Шматочок крові і м'яса! Неживий згусток матерії. Зроби аборт, і ніхто про нього навіть не дізнається. Краще про себе подумай. Кому ти з дитиною потрібна! І як він буде рости без батька? Навіть не думай! Роби аборт! Зараз це цілком нешкідлива, дуже проста процедура. Навіть на пізніх термінах. Медицина йде вперед, – впевнено вступили в діалог її лангольєри, провокуючи Лізу на звільняючу мерзотність вчинку.

Але майбутня матуся пручалася. Дивно, вона зовсім не сприймала свою дитинку, як простий згусток крові. Нехай зародок, рибка, черв'ячок, маленький виродок – і все ж людина! ВІН ЛЮДИНА! Її малюк! Який живе всередині, наполегливо і м'яко підпорядковуючи її життя своїм потребам. Йому хочеться томатного соку. Шалено хочеться томатного соку! І Ліза стрімголов мчить в магазин, купити жадану трилітрову банку, щоб вистачило надовго. Вистачає тільки на два дні. А він все не вгамовується, примхливий зародок! Легкою нудотою вранці вітає свою знов придбану матусю, непомітно округляючи її живіт, стегна і внутрішні м'які тканини, де влаштувався всерйоз і надовго. Вона не проти. Навпаки, їй все це шалено подобається. І це владне, м'яке підпорядкування, і внутрішній трепет, який пробігає по тілу, коли вона подумки зосереджується в місці його дислокації.

Через місяць, з твердим наміром залишити, Ліза прийшла сюди знову.

Черга до гінеколога в жіночій консультації не саме веселе місце. Всі напружені і не поспішають щебетати про пусте.

– Ви теж на аборт? – нервово смикаючи шнурки на кишенях спідниці, сказала дівчина, що сиділа поруч. Вона помітно нервується, тому довірливо присунулася до Лізи, немов шукаючи свідка і арбітра своїм думкам.

– Я з першою вагітністю не встигла. Довелося народити. Я завжди вважала, що завагітніти може хтось інший, тільки не я. Ми з моїм хлопцем завжди дуже ретельно оберігалися. Я була спокійна. Тим більше з місячними постійні перебої. Тому, коли дізналася про дитину, це був шок, я була зла. Зла на весь навколишній світ, але в першу чергу на цей маленький зародок всередині мене, який позбавив спокійного життя і змусив змінювати плани. Від однієї думки про це мене починало нудити.

Вона сіла на лавочку навпроти, щоб бачити Лізу. І злегка нахилилася до неї через вузький коридорний прохід.

Жінка, що сиділа тепер поруч з нею, з огидою подивилася в її бік і напружено втупилася в стіну.

– Лікар пропонував прямо тоді зробити аборт. Але ми вже купили путівки в Анталію. А потім я якось закрутилась. Туди сюди. Сесія почалася. Коли прийшла на аборт, лікар сказав, що вже двадцять п'ять тижнів, а в них комісія. Він не ризикнув. Сказав, доведеться народжувати. Він коли це сказав, я мало не збожеволіла. Куди мені дитину? Пелюшки, соски, купання. Мама в іншому місті. Жилплоща мого хлопця. Я і сама там на пташиних правах. Ми не розписані були. А він дитини не хотів. Особливо важко стало, коли вирішила, що буду народжувати і дитину залишу в пологовому будинку. По телевізору показували програму, як живуть діти в прийомних родинах. І я подумала, що це вихід. Ну що його чекає зі мною? А потрапить в багату родину, здобуде освіту, гідне життя. Так вийшло, що хлопчика я навіть не розгледіла, пам'ятаю тільки, що у нього було зморщене личко, малюсінькі пальчики на руках і чомусь великі сірі очі. Він дивився на мене. Жах! Відразу після пологів написала відмовну. Тільки попросила, щоб Антоном назвали і віддали в хорошу сім'ю. Мені його потім ще приносили, умовляли забрати, але я навіть і не годувала. Кажуть, що матері боляче розлучатися зі своєю дитиною, брехня: я абсолютно нічого не відчувала, крім полегшення, як ніби щось чуже відпало від мене. Ці пологи перешкодили мені. Довелося перейти на заочний, і хлопець від мене пішов тоді через черево. Якби не цей випадок, я була б зараз юристом, за спиною нормального чоловіка. Я вже третій аборт роблю за півтора року, спеціально на терміні від дванадцяти до двадцяти чотирьох тижнів, чим більше термін, тим більше платять, – зовсім тихо сказала вона.

– Тому, що з ембріонів роблять дуже дорогі омолоджуючи ліки! Кожна «ін'єкція молодості», виготовлена з вашого малюка і плаценти, коштує дві тисячі доларів! Ваша дитинка, з ручками та ніжками, серцем і відкритими від жаху оченятами допоможе якомусь підстаркуватому імпотенту або посивілій старій, які готові купити собі молодість будь-якими засобами! – голосно, так, щоб чули всі, прокоментувала раптом жінка, яка сиділа поруч.

Вона різко встала з місця і, дивно блискаючи очима, впритул підійшла до балакучої пацієнтки. Якби не відчинилися двері оглядового кабінету, сталося б щось страшне.

Любителька поговорити пірнула в рятівну нішу кабінету, зачинивши двері перед самим носом войовничо налаштованої божевільної. Авжеж, всі так і подумали.

– З маленькими пальчиками і великими сірими очима… Я її згадала. Бо приймала в неї пологи. Ще подумала, де вже бачила її, – злобно сказала жінка і безсило опустилася на лаву.

– Мені хотілося її задушити, – зізналася вона. – Цей хлопчик, Антошка, він народився абсолютно здоровим. І цілий рік жив в інфекційному відділенні нашої лікарні, поки його не забрали в дитячий будинок. Я б таких матерів вішала на стовпах, щоб іншим не кортіло! – голосно вигукнула вона і різко встала. Повернулася в бік виходу і швидко пішла по коридору.

Всі замовкли. З жахом чекали своєї долі.

У куточку, біля самої стіни, Ліза помітила маленьку, тендітну дівчину з великими карими очима. Навіть і не дуже симпатична, перелякана якась, худа і жалюгідна, як кішка, яка потрапила під дощик. Гострі плічка, згорблена спина з виразними лопатками, грубі різнокольорові черевики на товстій підошві і худенькі майже дитячі коліна. На вигляд, років п'ятнадцять. Вона сиділа, зігнувшись, обхопивши себе схрещеними на животі руками, і про щось напружено думала, втупившись в одну точку. Здавалося, вона щось читає на старому, місцями потрісканому лінолеумі. Її нерівно підстрижений їжачок стовбурчився на потилиці безглуздими колірними поєднаннями, неначе невмілий художник взяв старий пензлик і недбало розфарбував прядки, які підвернулися під руку.

Гучна сценка на якийсь час вивела дівчину з прострації, вона підняла на двері гінеколога повні жаху очі і знову занурилася в себе.

З кабінету вийшла балакуча героїня. Вона спробувала посміхнутися. Але Ліза відвернулася. Всі інші теж опустили голови.

Підійшла черга різнокольорової дівчинки.

Вона різко встала, перший інстинктивний рух її було направлено геть від цього страшного кабінету. Навіть корпус розвернувся в інший бік.

– Ну, що ж ви, дівчино? – невдоволено промовила добре одягнена дама середніх років, яка весь цей час ховалася за читанням бульварного роману.

Не витримавши натиску звернених на неї поглядів, дівчина, як у прірву, зробила крок за поріг кабінету, і всі почули її хрипкий здавлений голос:

– Вітаю…

– На що скаржитеся? – крізь погано прикриті двері пролунав гучний чоловічий голос.

– У мене затримка 10 тижнів, – ледь чутно промовила дівчинка.

З кабінету виглянула медсестра, оголивши сумовиту внутрішність невеликої кімнати, де за столом сидів моложавий ескулап. За його спиною зловісними рогатинами стирчали перила гінекологічного крісла. Добре видна була згорблена спина пацієнтки, що сидить навпроти.