Текст книги "Таємниця індіанського острова"

Автор книги: Агата Кристі

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 12 страниц)

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

1

На якусь мить запала тиша. Пройняті жахом, гості завмерли на своїх місцях. Мовчання порушив тихий, але виразний голос судді:

– А тепер почнемо нову стадію розслідування. Але перед тим я мушу приєднати до ваших і свої вірчі грамоти.

Він вийняв із кишені листа й кинув його на стіл.

– Лист написано ніби від імені моєї давньої приятельки – леді Констенс Калмінгтон. Я давно не бачив її, бо кілька років тому вона виїхала на схід. Але лист витримано в її стилі – написано так недоладно й плутано, як це зробила б вона сама. Вона запрошувала мене приїхати, про господарів же вілли згадувала в надто туманних виразах. Як бачите, аналогічний прийом. Це дає нам цілковиту підставу зробити висновок: хто б не була та людина, що заманила нас у пастку, – чоловік чи жінка, – вона добре знає нас, у всякому разі, потурбувалася одержати необхідні відомості про кожного з нас. Відомі їй, наприклад, і мої дружні почуття до леді Констенс, а також її епістолярний стиль. Знає вона й колег доктора Армстронга, та навіть те, де вони зараз перебувають. Їй відомо прізвисько Марстонового приятеля, як і стиль його телеграм. Вона у курсі справи про відпочинок дворічної давності міс Брент, в усякому разі, знає, з ким там міс Брент приятелювала. Знає ця людина й армійських дружків генерала Макартура. – Суддя зробив паузу. – Як бачите, наш господар знає про нас цілком достатньо. І на підставі наявних відомостей обвинувачує нас.

Остання фраза викликала хвилю протестів.

– Усе це брехня! Наклеп! – заволав генерал Макартур.

– Це підлість, – захлинаючись від обурення, вторила йому Віра.

– Це брехня… підла брехня, – прохрипів Роджерс, – не чинили ми цього…

– Не розумію, що мав на увазі цей ідіот! – прошипів Ентоні Марстон.

Суддя Уоргрейв підніс догори руку, закликаючи до спокою, і, старанно добираючи слова, промовив:

– Я маю заявити ось що: наш невідомий друг обвинувачує мене у вбивстві якогось Едварда Сетона. Я добре пам'ятаю цього Сетона. Суд над ним відбувся в червні 1930 року. Він обвинувачувався у вбивстві літньої жінки. Його захищав спритний адвокат, якому вдалося справити добре враження на присяжних, викликати симпатії до підсудного. Проте показання свідків повністю викривали його. На цьому я й акцентував у своєму заключному виступі, і присяжні визнали його винним. Засуджуючи Сетона до страти, я лише ствердив їхній вирок. Адвокат подав апеляцію, посилаючись на те, що на присяжних, мовляв, було вчинено тиск. Апеляцію відхилили, вирок було виконано. Я заявляю, що діяв, як веліла мені совість, відповідно до закону. Засудивши до страти вбивцю, я тільки виконав, свій обов'язок.

«… Справа Сетона?.. Так, так, – мовчки пригадував Армстронг, – вирок усіх тоді здивував. Якось під час процесу він стрів у ресторані адвоката Метьюза. «Виправдувальний вирок у нас у кишені – ніяких сумнівів не може бути», – запевняв той. Згодом пішли чутки, начебто суддя був упереджений проти Сетона й, обвівши присяжних довкола пальця, домігся визнання його винним. Зовні все було по закону, комар носа не підточить: адже старий Уоргрейв знає закони як свої п'ять пальців. Скидається на те, що в нього були особисті рахунки з цим хлопцем…» Усі ці спогади миттю промайнули в думці доктора. І несподівано він сказав:

– А ви раніше стрічалися із Сетоном? Я маю на увазі – до процесу.

Прикриті важкими повіками очі першоящура зупинилися на докторовому обличчі.

– Ніколи до процесу я Сетона не зустрічав, – спокійно відповів суддя.

«Бреше старий, напевно бреше», – подумав Армстронг.

2

– Я хочу розповісти вам про цього хлопчиська – Сіріла Хемілтона, – тремтячим од хвилювання голосом мовила Віра. – Я була його гувернанткою. Ми мешкали коло моря. Йому забороняли далеко запливати. Якось я відвернула свою увагу й не помітила, як він поплив. Я кинулася за ним… та спізнилася… Це було жахливо… Але моєї провини тут немає. Слідчий повністю реабілітував мене. І Сірілова мати не мала гніву на мене. Якщо навіть вона не дорікала мені, то нащо ж було висувати проти мене таке звинувачення? Це несправедливо, кривдно… – і вона заридала.

Генерал Макартур співчутливо поплескав її по плечу.

– Заспокойтеся, – втішав дівчину, – ми вам віримо. Усе це брехня й наклеп… Та він справді несповна розуму, оцей тип! Брехав би хоч дотепніше.

Тут генерал по-молодецьки випнув груди і гаркнув:

– На такі звинувачення краще зовсім не звертати уваги. Та я все ж вважаю за свій обов'язок пояснити, що в цій історії про молодого… е… Річмонда немає ні на гріш правди. Артур Річмонд був офіцером у мене в полку. Я послав його в розвідку… Він загинув… На війні це звичайне явище. Мушу додати, що найприкріше мене вразило намагання зганьбити мою дружину, цю з усіх поглядів бездоганну жінку, найкращу в світі.

Генерал важко опустився в крісло. Рука, що нею він за звичкою посмикував свої вуса, тремтіла. Ця сповідь, певно, обходилась йому в чимало зусиль.

Потім узяв слово Ломбард.

– Про тубільців… – почав він жваво.

– Так-так, то що із тубільцями? – поквапив його Марстон.

Ломбард осміхнувся.

– Все це суща правда! Я покинув їх напризволяще. Адже йшлося про життя або смерть. Ми заблудилися в густих чагарниках. І тоді я з кількома товаришами ушився, прихопивши залишки провіанту.

– Ви покинули своїх людей? – обурився генерал Макартур. – Прирекли їх на голодну смерть?

– Звичайно, цей вчинок не дуже личить білому господареві, але ж самозбереження – найперший обов'язок людини. До того ж тубільців не так лякає смерть, як нас, європейців.

Віра підвела голову й відверто глянула Ломбардові у вічі.

– І ви… ви… залишили їх помирати з голоду?

– Саме так – помирати, – одказав Ломбард і своїми сміхотливими очима теж подивився в вічі сполоханій дівчині.

– Якщо я не помиляюся… – замислено промовив Ентоні Марстон, – Джон і Люсі Комбес – це, мабуть, ті дітлахи, що їх я переїхав машиною десь поблизу Кембріджа. Страшенно не пощастило.

– Кому ж саме не пощастило – їм чи вам? – уїдливо поцікавився суддя Уоргрейв.

– Тоді я, звичайно, вважав, що мені; та ви, безперечно, маєте рацію – не пощастило, насамперед, їм. Хоч це був просто нещасний випадок. Вони вибігли на дорогу з якихось воріт прямо перед машиною. У мене на рік одібрали права. Дуже неприємна історія.

– Неприпустимо їхати з такою швидкістю, – схвильовано втрутився доктор Армстронг, – за це слід карати, і то – найсуворіше. Такі молодики, як ви, небезпечні для суспільства.

Ентоні знизав плечима:

– Але ж ми живемо в епоху надшвидкостей! Та, кінець кінцем, справа й не в швидкості, а в наших жахливих шляхах. Ними їхати лише ходою черепахи. – Він розшукав очима свій келих, підійшов до маленького столика з напоями й налив собі ще віскі із содовою. – В усякому разі, – кинув через плече, – я не винний у тому, що скоїлося. Просто нещасний випадок.

3

Роджерс нетерпляче тупцював на місці, раз у раз облизуючи язиком пересохлі губи.

– З вашого дозволу, панове, я теж хочу сказати кілька слів, – нарешті вимовив шанобливо.

– Гайда! – відгукнувся Ломбард.

Дворецький прокашлявся й знов облизав язиком пересохлі губи:

– Цей голос, панове, згадував про мене та місіс Роджерс, а також про міс Брейді. В усьому, що там було сказано, нема й краплини правди. Ми з дружиною працювали в міс Брейді аж до її скону. Вона згодила нас уже будучи хворою. А тієї ночі, панове, коли в неї розпочався приступ, знялася величезна буря. Телефон не працював, і ми не мали змоги викликати лікаря. Я пішки пішов до лікаря, але він дістався надто пізно. Ми все зробили, панове, щоб урятувати її. Ми служили їй вірою й правдою – це кожний ствердить. Та вона й не скаржилася на нас. Жодним словом!

Ломбард задумливо споглядав Роджерсове обличчя, що сіпалося, наче той хворів на тик.

– А після її смерті ви, певно, одержали невеличку спадщину? – бундючно, але співчутливо спитав Блор.

– Міс Брейді залишила нам спадщину як подяку за вірну службу. А чому б ні, хотів би я знати? – обурився Роджерс.

– Ну, а що можете ви сказати у своє виправдання, містере Блор? – запитав Ломбард. – Адже ваше ім'я було названо.

Блор почервонів.

– Ви натякаєте на справу Ландора? Це справа про пограбування Лондонського комерційного банку.

– Еге ж, еге ж, пам'ятаю цю справу, хоч не я головував на процесі, – заворушився в кріслі суддя Уоргрейв. – Ландора засудили на підставі ваших свідчень, Блоре. Адже ви тоді були офіцером поліції й провадили слідство, чи не так?

– Так, провадив, – погодився Блор.

– Ландор був засуджений на довічне ув'язнення й за рік помер на каторзі в Дартмурті. Він був кволий.

– Ландор злочинець, – сказав Блор. – Нічного сторожа цокнув – це ж доведено.

– Коли я не помиляюся, ви одержали подяку за вміле розслідування справи, – мовив Уоргрейв.

– Підвищення по службі, – похмуро бовкнув Блор. І додав несподівано тихо: – Я тільки виконував свій службовий обов'язок.

– Яка, одначе, підібралася компанія! – зареготав Ломбард. – Геть усі законослухняні й вірні своєму обов'язкові громадяни. За винятком мене, звичайно. Ну, а ви, докторе, що нам скажете ви? Накоїли щось по медичній лінії? Заборонена операція, га?

Емілі Брент огидливо глянула на Ломбарда й навіть трохи відсунулася від нього.

Доктор Армстронг відзначався винятковим самовладанням. Він тільки добродушно похитав головою:

– Мушу визнати, що я в збентеженні. Ім'я моєї, так би мовити, жертви не викликає у мене ніяких асоціацій. Яке тут згадувалося прізвище: Кліз? Клоуз? Я не пам'ятаю пацієнтки з таким прізвищем, та й узагалі не пам'ятаю випадку, щоби хтось із моїх пацієнтів умер з моєї вини. Для мене це абсолютно загадкова історія. Втім, багато часу збігло з тієї пори. Може, йдеться про якусь операцію в лікарні? На жаль, багато хворих звертається до нас занадто пізно. Пацієнт у такому випадку, природно, вмирає, а його рідня обвинувачує хірурга.

Він зітхнув і знову похитав головою.

«Я був тоді п'яний. П'яний як ніч… Оперував сп'яну, нерви нікудишні, руки тремтять. Безумовно, я вбив її. Бідолашній не пощастило. Загалом зробити таку операцію – дрібниця. Коли тверезий, звичайно. Ще добре, що існує така річ, як професійна таємниця. Медсестра все знала, проте тримала язик за зубами. Боже мій, як я тоді перелякався! Це примусило мене схаменутися, взяти себе в руки. Але ж он стільки років минуло, хто ж це міг доскіпатися?..»

4

У кімнаті знову настала тиша. Всі відверто або нишком поглядали на міс Брент. Минуло хвилини зо дві, доки вона зрозуміла причину мовчання. Тоді підвела брови, наморщила чоло й мовила:

– Ви чекаєте моїх зізнань? Мені нема чого сказати.

– Нема чого? – перепитав суддя.

– Так, нічого, – міцно стулила губи стара діва.

– Ви залишаєте за собою право на захисника? – ввічливо спитав суддя.

– Ні про якого захисника не може бути й мови, – відрубала міс Брент. – Я завжди діяла згідно з моєю совістю, з моїми переконаннями і не маю в чому собі докоряти.

У всіх витяглися фізіономії. Та Емілі Брент була не з тих, хто зважає на громадську думку. Вона сиділа так само струнко й непорушно, наче нічого не сталося.

Суддя відкашлявся:

– Ну що ж, розслідування доведеться на цьому припинити. А тепер, Роджерсе, скажіть, будь ласка, хто ще, опріч нас, вас і вашої дружини, перебуває тут на острові?

– Тут нікого більше немає, сер.

– Ви впевнені в цьому?

– Цілком.

– Я ніяк не зрозумію, – сказав Уоргрейв, – чому нашому невідомому господареві заманулося зібрати нас саме тут. Либонь, цю людину, хто б це не був, не можна вважати нормальною. Більше того – вона уявляється мені навіть небезпечною. Я вважаю, що найрозумнішим для нас було б чимшвидше залишити острів. Бажано, сьогодні ж увечері.

– Прошу пробачити, сер, – перепинив його Роджерс, – але на острові немає жодного човна.

– Жодного?

– Тим-то й ба, сер.

– А як же ви підтримуєте зв'язок із материком?

– Щоранку приїздить Фред Нарракотт, сер. Він доставляє хліб, молоко, пошту й передає замовлення нашим постачальникам.

– Тоді нам доведеться виїхати взавтра, – резюмував суддя, – тільки-но з'явиться Нарракотт.

Всі погодилися, лише Марстон був проти.

– Я не звик тікати, не приймаючи бою, – сказав він, – це не личить спортсменові. Ми повинні розв'язати цю загадку. Вся ця історія надто вже скидається на захоплюючий детективний роман.

– Овва! – скривився суддя. – Такі турботи в моєму віці…

Ентоні осміхнувся:

– У вас, юристів, надто обмежені інтереси. А мене злочини не лишають байдужим. Я підношу тост за злочини! – Він одним подихом вихилив келих. Рідина, певно, потрапила не в те горло: Ентоні захлинувся. Обличчя його перекривилося, побуряковіло, розкритим ротом він судорожно хапав повітря… Потому зсунувся з крісла, й келих із дзенькотом випав з його руки.

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

1

Це сталося так раптово й несподівано, що всі заклякли, безглуздо уп'явши очі в тіло, скорчене долі.

Першим отямився Армстронг. Він кинувся до тіла, став над ним навколішки. Коли ж підвів голову, очі його були спантеличені.

– Боже мій, він мертвий! – прошепотів доктор Армстронг тремтячим од жаху голосом.

Присутні одразу й не усвідомили тих слів. Тобто як це – мертвий? Умерти ось так, як оком змигнути?!

Ні, цей молодий скандінавський бог у розквіті сил і здоров'я не може ось так, зненацька, взяти й померти! Здорові хлопці не вмирають так дивно, захлинувшись віскі з содовою водою… Ні, цього розумом не збагнути.

Доктор Армстронг вдивлявся в обличчя померлого, обнюхував посинілі вуста, спотворені в передсмертній гримасі. Підняв келих, з якого пив Ентоні Марстон.

– Він мертвий? – спитав генерал Макартур. – Ви вважаєте, що цей молодик захлинувся і від цього помер?

– Захлинувся? – повторив лікар. – Що ж, справа ваша, можете й так називати те, що сталося. Одне можу ствердити достеменно – він помер від ядухи. – Армстронг знову понюхав келих, умочив пальця в осадок, що лишився на дні, й обережно лизнув його кінчиком язика. Обличчя в нього потемнішало.

– Ніколи й гадки не мав, – продовжив генерал Макартур, – що людина може отак загинути, захлипнувшись ковтком віскі.

– І в розквіті сил нас, бува, підстерігає смерть, – повчально промовила Емілі Брент.

Доктор Армстронг звівся на ноги.

– Ні, людина не може вмерти, похлинувшись ковтком віскі, – гнівно сказав він. – Смерть Марстона не можна вважати природною.

– Отже, у віскі… щось… було домішано, – ледь чутно прошепотіла Віра.

Армстронг ствердно хитнув головою:

– Не можу сказати з абсолютною точністю, але за всіма ознаками це один із ціанідів. Характерного запаху синильної кислоти я не відчув. Це, певно, був ціаністий калій. Він діє вмить.

– Отрута була в келиху? – різко спитав суддя.

– Так.

Доктор хутко підійшов до столика, де стояли напої. Відкоркував пляшку з віскі, принюхався й відпив ковток. Потім покуштував содову.

– Тут отрути немає, – сказав він.

– Виходить, він сам домішав отруту, так вважаєте? – спитав Ломбард.

– Скидається на це, – невпевнено відповів Армстронг.

– Самогубство? – спитав Блор. – Підозріла історія.

– Ніяк не віриться, що він міг покінчити життя самогубством, – тихо вимовила Віра. – Він був такий… такий життєрадісний! Коли на своїй машині з'їжджав з пагорба, був подібний до… до… я не в силі вам пояснити!..

Та всі зрозуміли, що вона має на увазі. Ентоні Марстон, молодий і гарний, здався їм тоді майже безсмертним.

А зараз його скорчений труп лежав перед ними на підлозі.

– Чи має хто іншу гіпотезу, опріч самогубства? – звернувся до всіх доктор Армстронг.

Усі заперечливо похитали головами. Ні, іншого пояснення вони не мали. Ніхто нічого не домішував у пляшки. Всі бачили, як Марстон сам налив собі віскі – отже, якщо там була отрута, ніхто, окрім самого Марстона, не міг її домішати. Та все ж… навіщо було Марстонові кінчати життя самогубством?

– Як хочете, але я не вірю в це, докторе, – роздумливо сказав Блор. – Марстон аж ніяк не схожий був на самовбивцю, він не міг порішити себе в такий спосіб.

– Цілком з вами згодний, – відповів Армстронг.

2

Що ж, більше нічого було казати. Армстронг і Ломбард перенесли Марстонове тіло до його кімнати й накрили простирадлом. Повернувшись до холу, побачили – гості, збившись докупи, перелякано мовчать. І хоч вечір був досить теплий, декого проймав дрож.

– Вже час лягати спати, – вимовила нарешті Емілі Брент.

Її пропозиція виглядала цілком доречною, час уже й справді був пізній – годинник показував за північ… Та гості не квапились розходитися – відчувалося, кожен із них страхається залишитися на самоті.

– Міс Брент має рацію, – підтримав суддя, – усім, нам слід відпочити.

– Але ж я ще не прибрав зі столу у вітальні, – заперечив Роджерс.

– Приберете завтра вранці, – наказав Ломбард.

– Вашій дружині вже краще? – звернувся Армстронг до дворецького.

– Зараз сходжу до неї й подивлюся. – За хвилину Роджерс повернувся. – Вона спить мов дитина.

– От і добре, – мовив лікар, – її не слід турбувати.

– Певна річ, сер. Я приберу зі столу, замкну на ключ усі двері й одразу ж піду спати, – й він вийшов до їдальні.

Гості якось знехотя рушили сходами на другий поверх.

Були б вони в якомусь старовинному будинку з таємничими закутками й рипучою підлогою, в будинку, де пообшивані панелями стіни, цілком імовірно, хоронили забуті потайники, то страх, що пойняв їх, ще можна було б збагнути. Але ж вони перебували на ультрасучасній віллі, де годі було шукати темні закутки чи потайники, а кімнати залиті електричним світлом, і все виблискувало новизною! Ні, заховатися тут неможливо! Будинок був геть-чисто позбавлений атмосфери таємничості. Та попри все це він навіював жах…

Гості побажали один одному добраніч та розійшлися по кімнатах. Кожний, зайшовши до своєї кімнати, майже позасвідомо замкнув двері на ключ.

3

В охайній спальні роздягався суддя Уоргрейв. Думками повертався до Едварда Сетона. Він добре пам'ятав його. Пам'ятав біляве волосся, блакитні очі, які щиро дивилися в обличчя співрозмовника, – погляд тих щирих блакитних очей справляв непоборне враження на присяжних.

Прокурор Льюеллін був позбавлений почуття міри. Його пишномовна обвинувачувальна промова ледве не загубила справу. Він силкувався довести набагато більше від того, що було потрібно. Метьюз, адвокат, виявився на висоті, він уміло випинав факти, які свідчили на користь обвинуваченого, а на перехресному допиті кмітливо заплутував, а деінде й залякував свідків, майстерно підготувавши виступ свого клієнта.

Сетон на перехресному допиті тримався просто чудово. Незворушним спокоєм він привабив до себе присяжних. Метьюз вважав, що виправдувальний вирок у нього в кишені.

Суддя Уоргрейв не кваплячись завів годинник і поклав його на нічний столик. Він так ясно, в усіх деталях, пам'ятав це судове засідання, мовби воно відбувалося вчора: як він вислухував свідків, робив нотатки, по крихті збираючи свідчення проти обвинуваченого. Цей судовий процес приніс йому величезне, чисто професійне задоволення! Метьюз виголосив блискучу, переконливу промову. Льюеллінові, що виступав за ним, не вдалося послабити добре враження від адвокатової промови. А потому він, Уоргрейв, проголосив свою заключну промову…

Суддя обережно вийняв уставну щелепу й поклав її в склянку з водою. Зморщені щоки запали, і те надало обличчю його хижого вигляду. Примруживши очі, суддя посміхнувся сам до себе. Так, йому таки вдалося розправитися із Сетоном. Проклинаючи свій ревматизм, старий суддя вліз у ліжко й виключив світло.

4

Унизу, в їдальні, Роджерс спантеличено дивився на фарфорових індійчат.

– От чудасія: можу побитися об заклад, що їх було десять, – очманіло бурмотів він собі під ніс.

Генерал Макартур неспокійно перевертався в ліжку: сон не брав його. У темряві перед ким стояло обличчя Артура Річмонда.

Артур йому подобався, генерал був дуже прихильний до нього – приємно, що цей молодик був до вподоби також і Леслі. Адже їй так важко було догодити. Стількох чудових хлопців вона відхилила, сказавши, що вони «нудотні». Це було як вирок. Але Артур Річмонд не здавався їй нудотним. Вони одразу ж знайшли спільну мову. Могли досхочу балакати про театр, музику, кіно. Вона жартувала з ним, любила злегка й дражнитись. І генерал Макартур був у захопленні – його дружина так по-материнськи ставиться до юнака.

По-материнськи?! Тільки цілковитий ідіот міг не второпати, що Річмонд мав тоді двадцять вісім років, а Леслі – лише двадцять дев'ять. Макартур дуже кохав дружину. Час був безсилий стерти її риси в його уяві: обличчя, що формою нагадувало серце, грайливі темно-сірі очі, каштанове густе кучеряве волосся… Справді, він дуже кохав Леслі й у всьому довіряв їй.

Це трапилося в самий розпал війни, коли він перебував у Франції. Ось тоді-то він про все й дізнався.

Сталося це так, як трапляється в романах: Леслі листувалася з обома і переплутала конверти. Листа до Річмонда вона вклала до конверта з адресою чоловіка. Навіть тепер, коли спливло стільки років, він відчував неабиякий біль. Боже ж мій, як він тоді побивався!

Їхні любовні стосунки почалися давно. Лист не залишав і найменшого сумніву щодо цього. Уїкенди… Остання Річмондова відпустка… Леслі… Леслі й Артур!.. До бісової неньки цього негідника! З його підступними усмішками та улесливою ввічливістю: «Так, мій генерале!» Ошуканець і брехун! Викрадач чужої дружини!

Спроквола, холоднокровно таїв він у собі мрію про помсту. Але нічим не виказав себе й поводився з Річмондом, як і раніше. Чи вдалося це йому? Напевно. У всякому разі; Річмонд не відчував небезпеки. Спалахи гніву – звична річ на фронті, на це ніхто там не звертає уваги – в усіх нерви добре-таки висотані. Правда, молодий Армітидж, бувало, якось дивно поглядав на нього. Хлопчисько, шмаркач, та в кмітливості йому не відмовиш… Так, Армітидж, напевно, розгадав його в той день.

Він тоді спокійно послав Річмонда на певну смерть. Той лише чудом міг би вціліти. Та чуда не сталося. Тоді це було простіше простого: помилки траплялися раз у раз, офіцерів посилали на смерть без будь-якої потреби. Не від того, щоб згодом хтось не базікнув, мовляв, старий Макартур не дав собі ради, накоїв дурниць і пожертвував кращими своїми людьми… Та тільки й того.

Але ж шмаркача Армітиджа не так легко було обдурити. Він задерикувато дивився у вічі своєму командирові. Що ж, він-таки, мабуть, розумів, що Річмонда навмисно послано на смерть. Коли ж війна скінчилася… Хтозна, ляпав язиком Армітидж чи ні?

Леслі нічого не знала. Вона гірко оплакувала, як він вважав, смерть коханця, та на час повернення чоловіка до Англії біль від утрати вже втих. Макартур ніколи не дозволяв собі найменшого натяку на минуле… Та все ж більше не йняв їй віри… Років же через три-чотири вона померла від запалення легенів. Усе це було дуже давно – п'ятнадцять-шістнадцять років тому.

Він вийшов у відставку й оселився в Девоні. Придбав невеличкий маєток, саме такий, про який мріяв. Місцевість гарна, сусіди приємні. Риболовля, полювання… По неділях церква…

Усі були з ним досить люб'язні. Правда, тільки попервах. А згодом йому почало здаватися, ніби за спиною в себе чує осудливе шушукання. Та й дивилися на нього люди при зустрічах уже якось не так. Начебто вони почули про нього якусь плітку… (Армітидж? Може, це Армітидж розбовкав?)

Тепер він сам уникав людей, замкнувся. Неприємно ж відчувати, що люди пащекують.

Як давно все це було! І як безглуздо, власне кажучи. Леслі ще коли пішла в небуття, Артур Річмонд так само. Здавалося, те, що трапилось тоді, вже не може мати ніякого значення. Втім, саме через це його життя стало тепер таким самотнім. Він уникав навіть старих армійських друзів. (Адже, якщо Армітидж справді проговорився, – вони теж могли дізнатися…)

І раптом сьогодні ввечері все пішло шкереберть. Отой таємничий голос повернув із небуття цю поховану історію… Як він поводився? Чи не дуже збентежився? Певна річ, ніхто з гостей не сприйняв серйозно цих обвинувачень. Адже обвинувачення були найбезглуздіші, висмоктані з пальця. Оту милу дівчину, приміром, обвинувачено в тому, що втопила дитину. Чиста нісенітниця! Це якийсь божевільний, він обвинувачує кожного стрічного у злочинстві! Навіть Емілі Брент, небогу його давнього армійського приятеля Тома Брента, обвинувачено у вбивстві! Але ж треба бути сліпцем, щоб не помітити, яка вона свята та божа… Мабуть, найзразковіша парафіянка у своєму приході.

«Підозріливо якось оце все, – міркував генерал. – Тільки-но вони прибули на острів… стій, коли ж це було? Сьогодні вдень, дідько його забери… Так, так, вони приїхали лише сьогодні, пополудні! Як повільно точиться час! Цікаво, коли ж це ми матимемо змогу виїхати звідси? Напевно, завтра, коли прибуде моторний човен…»

Та, дивна річ, раптом у нього зникло бажання залишати острів… Знову повернутися до свого маєтку, до тих же клопотів і побоювань… Крізь відчинене вікно долинав рокіт прибою: море гуркотіло тепер голосніше, здіймався вітер. Генерал сприймав це по-своєму: «Заколисуючий гомін моря… тихе містечко… Чудово жити на острові – далі їхати нікуди… Немовби ти на краю землі…»

Несподівано для себе він усвідомив, що зовсім не хоче виїжджати з острова.

6

Віра Клейторн лежала в ліжку, розплющивши очі, втупила погляд у стелю. Темрява лякала її, тому вона не гасила світла. «Х'юго… Х'юго… – мовчки кликала. – Чому мені ввижається, що в цей вечір ти десь тут, близько, поруч зі мною?.. Де ти зараз? Не знаю. Ї ніколи не знатиму. Ти зник із мого життя, зник назавше…»

Та годі намагатися не думати про Х'юго. Він дуже близько… Вона повинна була думати про нього – щоб знову все згадати… Корнуолл… Чорні скелі, дрібний жовтий пісок… Привітна товстуха місіс Хемілтон… Маленький Сіріл безперервно тягне її за руку й канючить: «Хочу поплисти до скелі, міс Клейторн. Дуже хочу! Чому ви мені не дозволяєте?» І варто їй підвести очі, як вона бачила звернений до неї уважний погляд Х'юго.

Вечорами, коли Сіріла укладали спати, Х'юго запрошував її на прогулянку… Вона не заперечувала.

Того пам'ятного вечора вони гуляли по пляжу. Світив місяць. З Атлантичного океану линув ніжний вітерець. Раптом Х'юго пригорнув її до себе:

– Я кохаю тебе, Віро. Адже ти знаєш, що я тебе кохаю?

Вона знала. В усякому разі, так їй здавалося.

– Я не наважуюся просити твоєї руки… В мене й гроша ламаного немає. Ледь вистачає, щоб так-сяк прожити самому. А місяців зо три тому в мене був реальний шанс розбагатіти. Сіріл народився на світ за три місяці після смерті Моріса… Коли б народилася дівчинка…

Коли б народилася дівчинка, Х'юго успадкував би все. Він зізнався, що був тоді дуже засмучений:

– Я, певна річ, не так уже й сподівався, а все ж це була для мене тяжка ураза… Що ж, у житті – як кому поталанить… Та Сіріл – милий хлопчисько, і я дуже прив'язався до нього!

І це правда. Х'юго дуже любив свого небожа, міг цілими днями бавитися з ним, вдовольняти всі його примхи.

Маленький Сіріл був кволою дитиною. Немічною і хворовитою. Навряд чи він прожив би довго на цьому світі… Чого ж бо?..

«Міс Клейторн, дозвольте мені поплисти до скелі. Чому мені забороняють пливти до скелі?» – її дратувало це скиглення. «То ж надто далеко, Сіріле». – «Ну дозвольте ж, міс Клейторн, дозвольте, благаю вас…»

Віра зіскочила з ліжка, вийняла з туалетного столика три таблетки аспірину й проковтнула їх. «Треба мати снотворне, – подумала. – Якби мені закортіло вмерти, я скористалася б великою дозою вероналу… або якимось іншим снотворним… у всякому разі, не ціаністим калієм». І, згадавши спотворене судорогою побуряковіле обличчя Ентоні Марстона, здригнулася.

Проходячи повз камін, мимоволі глянула на дитячу лічилку:

 
Десять індійчат пообідать сіли;
Захлинулося одне – дев'ять залишилось.
 

«Який жах, – подумала, Віра, – адже сьогодні саме так і сталося!»

Чому ж це Ентоні Марстону закортіло вмерти? Ні, вона не хоче вмирати. Сама думка про смерть була їй відразлива… Смерть – не для неї, це для інших…